Коли музика стихла, танцюристи, ошелешені, зачаровані, відсапуючись, попадали на лави.
— То як? Весело? — запитав Айну, зненацька поставши поряд.
Гаян хотів був оповісти, що саме він думає про такі от веселощі, та тут він якраз зобачив богове лице — той просто аж нетямився від єхидної втіхи.
— Це тобі не цяцьки! — хитнув головою жрець, але враз його суворості забракло і, глядячи на Айновий радісний вищир, він і собі зареготав: — Ну, як тобі евдейські танці? Підошви горять?
— Ага! — радісно кивнув Айну: — Горять! А горло як від того сохне, ти би знав! Підемо до тої діжки? Поки твої миряни не знищили все до краплі?
Гаян кивнув, радісно передчуваючи, як він сьогодні нап'ється. З причини нещасливого кохання чи ще якої іншої…
— Не зважай! — Айну дружньо поплескав його по плечі. — Нікуди твоя Тілла не подінеться…
Він запнувся. Тобто ні, просто замовк, розглядаючи щось несподіване. Примружившись, Гаян побачив: назустріч до них ішли двоє. Малий… малий сновида Олах… і ще якийсь добродій, очевидячки, нетутешній. За мить усі четверо зупинилися, розглядаючи один одного. Недалеко лунала гамірна музика і трохи істеричний регіт розтроюджених дивами евдейців. Навколо — тремка сіро-синя сутінь із полиском далекого багаття. Непорушність… Мовби перед бурею.
Незнайомець у цупкому сірому плащі поклав долоню на плече малому.
— Отож, він тут… десь тут…
Гаянові аж крижаки спиною забігали, коли він побачив, як незнайомець нишпорить навколо незрячим поглядом. Тобто не зовсім незрячим — він просто шукав і не міг побачити Гаянового супутника.
— Дуже добре, — підсумував сірий заброда. — Скажи йому, — звернувся він до Олаха, стиснувши йому плече, — скажи: коли він втручатиметься… надовго його не стане. Отак і скажи, малий.
Відпустивши хлопчаче плече, незнайомець бридливо скривився й закрокував геть. Гаян швидко зиркнув на Айну — той незворушно проводжав очима чудного гостя.
— Хто це був? — запитав Гаян.
— Вартовий! Він сказав, що він — вартовий! — сполохано повідомив Олах.
Айну глузливо пирхнув:
— Вартовий… Сторожа нудоти.
— Що це значить? — не вгавав Гаян. — Звідки він узявся?
— Звідки? — стенув плечима бог. — Вам краще знати. Це ж ви їх створили.
Кожна епоха має свою світоглядну домінанту і, природно, свій протест проти неї. Минуле століття пішло, залишивши за собою чадний осад реалізму й цілу плеяду ним, реалізмом, невдоволених. Існує багато віддзеркалень того протесту: містика й фантастика, сексуальна революція і наркотична відлига, — кожне з яких у свій час було відзначене стигмою ескапізму. Тобто втечі.
Що ж таке втеча від реальності? Чому від неї тікають, і чи можлива ця втеча взагалі?
Слід сказати, що пошук шляху за межі дійсності почався, щойно людство постановило своє відокремлення від природи, і відтоді не припинявся ні на мить. Тут можна згадати аналітичний доробок недавньої деспотичної доби — реальність і задоволення не перетинаються, отож, задоволення можливе лише в «позареальності», вільної від побутового бруду, фізичних чи моральних ущемлень. Звідси випливає, що прагнучи виходу, втечі, людство полює за втраченими втіхами. Можливо.
Можливо також, що прагнення іншої дійсності є своєрідним шляхом до влади. Винайшовши релігію, наші пращури окреслили двері в інший світ, і той, хто бартував ті двері, а надто міг вільно ними користуватися, набував жрецького, царського чи й божественного достоїнства. Поняття «екстаз», яким нас збагатили служителі давніх культів, має досить показове, хоч і забуте нині значення — «вихід». І чомусь ніхто не називає релігійних діячів ескапістами, хоч і слід би: саме вони прищепили нам ставлення до дійсності як до тимчасового притулку.
Хтось інший, що теж імовірно, тікає не стільки від реальності, скільки від самого себе, від незадоволеності собою і нездатності щось змінити. Цим, власне, байдуже, куди тікати. Граничним проявом такого приватного ескапізму є суїцид.
Гіпотез, як бачимо, не бракує, та подив викликає інше: якщо прагнення втечі є нашим природним станом, то чому ж воно набуває такої нищівної конотації? Ескапізм — пишемо «дорівнює» — то всього лише неспроможність жити тут і зараз? Такі люди барті зневаги чи, в кожному разі, співчуття?
Втім, здається, справа полягає зовсім не в цьому. Пошук іншого є водночас відмовою від наявного. Відмовою від нормальності, котру регламентує суспільство. Суспільство регламентує, впорядковує і карає, виштовхуючи чи знищуючи тих, хто порушує порядок. Хочете втечі? Та будь ласка! І не забудьте зачинити двері з того боку!
Тож наскільки реальною є втеча від реальності? Чи не обманюють себе ті, хто жадає іншого? Можливо, таке прагнення є всього-навсього взаємовідторгненням суспільства та нонконформіста?
Інша річ — якби кому вдалося побувати на тому боці дійсності й аргументовано довести тамтешні переваги… Казки Архади і сусідніх країв містять численні посилання на таких звитяжців, та особливе зацікавлення викликає оповідь про кочове плем'я маджнун, члени якого мали своєрідну «перепустку» на той бік. Щоправда, ті ж таки оповіді говорять про маджнун радше як про демонів, котрих варто уникати, а при нагоді — нищити. Що ж це — відторгнення ненормальності? Чи можливо, просто заздрість?
Коли довга дорога завершилась і над синім плесом постав край світу, моя ковдра була вже майже готова. Не маючи іншого заняття, я весь час лише те й робила, що сплітала докупи м'які вовняні волокна, фарбовані білим і багряним. То була довга-довга верета, куди пружкими тасьмами впліталася моя самота й туга, дрібними візерунками бралися світання й вечори, цупкою крайкою вистигала звична вже сподіванка-безнадія. Ну і, звісно, сяйний смарагдовий бісер — віддяка за спомини, що ними я почастувала голодних.
Та ось, нарешті, той бік вигулькнув із-за узбережної мли, являючи прибульцям строкату мішанину: куполи, майдани, щогли; лемент, брязкіт, юрмління, різкі незнайомі пахощі… Ринок, одним словом, величезний ринок, що не мав собі краю чи зупину.
Отож, Бедестан. Щойно корабель торкнувся причалу, я, не прощаючись, зістрибнула на хиткий дерев'яний настил. Той клятий Чінчар устиг допекти мені до живих печінок зі своїм вередуванням, пиятикою та нападами прихильності, які я мусила перечікувати, замкнувшись у кормовій коморі. Що ж, досить. Я відсипала йому дещицю зі свого фаелланського скарбу і, судячи з капітанового зачудування, мабуть, відсипала забагато… Ну, та хай йому. Я нарешті здихалась його гидкої пики — і то зиск.
Опинившись на твердій землі, я згаяла якусь хвильку, не знаючи, куди податися. Стільки народу водночас я не бачила ще ніколи… Хто ж знав, що край світу — таке популярне місце? Проте стовбичити на причалі якось не випадало, тож я підкинула сумку на плече і вирушила до міста. Це, тобто, якщо вважати Бедестан за місто, а не за один суцільний прилавок. Чого тут лише не було: оздоби, що могли би служити за одяг; зброя, що могла би служити оздобою; невідомої природи брязкальця, що могли би замінити все згадане. Якесь беззмістовне розмаїття сумнівних принад, на котрі, втім, не вщухав бурхливий попит. Ну і, звісно, войовничі крамарі, які мали кепську звичку хапати за руки й гаряче переконувати купити в них півсвіту… То був справдешній лабіринт, пропахчений маслами і прянощами, вщерть захаращений крамом і заповнений юрбою, тож не дивина, що невдовзі я остаточно заблукала.
На щастя, у цій божевільні траплялися бодай невеличкі острівці спокою — на один із них я надибала цілком випадково й зупинилася, присівши коло пощербленого кам'яного джерельця. Я набрала повні жмені зеленкуватої води і з полегкістю витерла лице. Мене трохи млоїло від навколишньої круговерті та, певне, ще й від голоду. Слід було щось перехопити, і — так уже поталанило — якраз поряд виявилась якась приблизна подоба корчми. Трохи перепочивши, я відшукала у своєму капшуці кілька камінчиків і вирушила дістати собі якогось харчу.