— Не… не треба… — кволо промовила Ненія.

І тут нарешті Лука не витримав. Відштовхнувши заскоченого охоронця, він звівся на ноги і рушив до плити.

Але Горган дістався її першим.

Тої ж миті отямилася сторожа, і Лука відчув, як холодна цівка торкнулася потилиці.

— Іще рух, і стріляю, — гаркнуло просто в вухо.

Проквестора ж перестрів Маркус, блискавично вихопивши зброю.

— Іще рух, і ти — купа попелу, — гримнув він.

— Ти чув її, — глухо вимовив Горган. — Вона цього не хоче.

Дівчина на плиті звелася на ліктях.

— Юр?!

Лука труснув головою, не вірячи тому, що виказував цей голос. Горган убив її, так? Чому ж тоді в її голосі радість?

Проквестор закляк, і Лука вперше побачив на його лиці свідчення справжньої, цілковито людської муки.

— Юре, — кволо проказала дівчина, — зупини його… Так не можна…

Горган обернувся до Маркуса і зустрів його погляд. І — дивна річ — одержимець відвів очі першим.

За хвильку, однак, Лука збагнув, що той зовсім не наміряється відступати. Нестямно усміхнувшись, він звів пістолета.

— Дивися, доню… — видихнув він. — Дивися, як здійсниться помста…

— Ні, тату, ні! — зойкнула дівчина.

Завадити Маркусу не встиг би ніхто. Але тої миті так і не згашена жаровня вибухнула, вивергнувши в повітря хмари чорного чаду, гаряче вугілля і горілі шматки пергаменту. Від вибуху здвигнулася всенька будова, і за одну довгу мить стіна, найближча до розриву, розкололася, сипнувши уламками, та зрештою впала, відкривши за собою латку темного неба.

Лука не знав, що так станеться, певна річ, але десь несвідомо був готовий до несподіванок. Отож, щойно гримнув вибух, він присів, одночасно вгативши ногою охоронцеві по гомілці, а тоді, крутнувся і з усього духу влупив йому ребром долоні по шиї. Той, хапнувши повітря, захитався, і хлопець відчайдушно вхопився за зброю, іще одним рвучким рухом висмикнувши її з рук охоронця.

Навколо уже лунали постріли, та — через чад та куряву — Лука не бачив, хто саме і в кого стріляє. Втім, навколо, окрім, може, дівчини на домовині, були самі вороги, і кожен із них вартий був смерті. Роззирнувшись, Лука почав стріляли по вертких темних постатях, намагаючись так само не лишатися на місці. Щось торкнуло його ззаду і, коротко зиркнувши через плече, хлопець побачив поплямованого згаром проквестора, який так само розпачливо шукав за ворогом; не змовляючись, вони стали спинами один до одного, стріляючи кожен у своєму керунку.

Їм щастило, і, попри перевагу у кількості, розгублений та вчаділий ворог посунув по переходу вгору, звідки знов чомусь долинули звуки пострілів; найближча до них постать, втім, рвонула до пролому у стіні.

— Маркус… — хрипко кинув Горган, рушаючи за ним.

Лука забарився лише на мить. Маркус небезпечний, але тим менше підстав відпускати його звідси.

Назирцем за проквестором Лука вибрався через розколину, опинившись якраз в археологічнім розкопі. В нього, однак, не було навіть часу роззирнутися, бо, щойно вони опинилися просто неба, як навколо вогненними ґедзями задзижчали кулі.

За останньої зустрічі — будучи у значно кращій формі, аніж нині, — вони з проквестором не спромоглися вполювати larvati. Чи можна їм сподіватися на це тепер? Навряд, розумів Лука, ховаючись за крихкими рештками фундамента. Він швидший і вправніший, і перевага несподіванки уже припинила діяти. Потрібно диво якесь…

І раптом постріли стихли.

Обережно, щомиті чекаючи якогось підступу, Лука визирнув зі свого сховку. Онде він, злочинний супервізор, стоїть неподалік, чітко малюючись проти білястого каміння катедри. Стоїть, не ворушачись… а наступної миті Лука збагнув, чому.

Туман, що клубочів понад землею, тепер здійнявся тугими стрічками, сплітаючи зі світлої мли високі, шляхетні постаті. Вельможі у пишнім вбранні, ченці у гостроверхих каптурах, барди зі своїм музичним знаряддям, крамарі і студенти… Їх було безліч, і коло білого марева навкруг Наглядача стиснулося, змусивши його відступити.

— Damnatus… — здійнявся примарний шепіт.

— Damnatus… — повторило відлуння.

— Damnatus… — забриніли дзвони.

Маркус, затуливши руками обличчя, опустився на коліна, і тої ж миті марево розвіялось.

Коли Лука із Горганом підійшли глянути ближче, Наглядач не міг уже звестися, дихаючи над силу та в безтямі смикаючи комір. Це просто серцевий напад, умовляв себе Лука, і не було ні туману, ані дзвонів…

Маркус захрипів надсадно, і його підборіддям заструменіла кров.

Судомно зітхнувшії, проквестор став біля нього навколішки, і Луку накрило хвилею млосного страху. Ну звісно ж, Горган — inferi, й анімула, що підтримувала його досі, щойно сьогодні була випита до денця… Але так же не можна! Цьому треба запобігти — це ж його робота, хіба ні?

Лука нерішуче звів зброю. Здається, там іще є набої…

— Consiste! — прошаруділо поруч.

Хлопець роззирнувся, однак не побачив нікого.

Горган тим часом нахилився до Наглядача, завмер на мить, а тоді якимось конвульсійним рухом відсмикнув себе від нього, дихаючи тяжко, наче загнаний кінь; навіть у тьмяному світлі місяця було видно, як його обличчям рясно юшить гарячкова вільга.

Лука торкнувся його плеча і простягнув руку. Той підкинув нестямний погляд, тоді, хитаючись, звівся.

— Іди… іди до неї, — спроквола мовив він.

— Що? — не зрозумів Лука.

— Тілія, — пояснив проквестор. — Ти — flagrantes, ти зможеш іще її повернути.

Не розуміючи до пуття, про що йдеться, Лука зреагував належним чином, а власне, зірвався на біг. Насправді, по розкопові не побігаєш, як слід, але принаймні швидке плазування він подужав, і вже за якусь хвилину Лука пірнув назад до вибитого вибухом проходу.

Там було темно — безладне бойовисько згасило ліхтарі — лише коло решток жаровні блякло світилося розсипане вугілля. Не було нікого — окрім тої, що невільно спричинила цю руїну, а нині лежала недвижно, полишена напризволяще.

Підійшовши впритул, Лука побачив, що тільки-но створена Маркусом анімула розсипалася на дрібні скельця, притрусивши сорочку дівчини червоним порохом. Шкалик, імовірно, спалахнув одночасно з жаровнею, знищений тією потугою, котрої прагнув Наглядач і котру не зумів упокорити.

Хлопець обережно змів дрібні скалки з одягу Тілії; якихось ушкоджень він не завважив, а попри те вона не ворушилась, хіба ледь чутним диханням виказуючи життя. Луці аж зайшлося серце, коли, дивлячись на дівчину, він пригадав її зухвалу посмішку, і її дитячу довіру, текілу на лаві і «манію в склянці»… Те, що з нею зробили, — це була така неймовірно дика кривда…

«Зможеш повернути», — сказав Горган, але що це значить? У нього немає анімули, але, якби міг, він би радо поділився власною душею.

М’яко підвівши Тілію за плечі, Лука пригорнув її до себе, так, що повільні поштовхи її серця, відлунювали у його власних грудях. Я не знаю, що я роблю, розпачливо думав він, але, будь ласка, будь ласка, нехай це допоможе…

Час для нього спинився, і все стороннє зникло. Десь згори чути було тупотіння та гучні голоси, а звіддаля ніби навіть загугоніла сирена; але він не зважав, дбаючи про ту лише, що була поряд, ловлячи її подих і боячись відпустити.

Це був важкий день і важка ніч, тож тепер, коли біганина та пальба були позаду, він заледве не засинав сидячки, однак рук не розтискав.

Навіть, коли дівчина нарешті ворухнулася, він не розімкнув обіймів.

— Луко, альо… — тихо мовила вона. — Може, відпустиш уже? Мені нема чим дихати…

І зненацька все знову стало, як слід.

Коли зі сходів спустилися Мора і Фелікс, а за ними протиснувся Велько, Лука з Тілією сиділи на домовині, тримаючись за руки та нестямно регочучи.

З’ява Магістрату перервала істерику, і тут нарешті Лука довідався, що за тупіт та сирени заважали йому заснути. Коли Горган, наче люта комета, вискочив з контори, у Клима урвався терпець, і він викликав з лікарні Фелікса. Удвох вони розшукали Лешека Чарного і той, дарма, що піднятий посеред глупої ночі, радо відгукнувся на пропозицію посприяти у затриманні вбивць. За лічені хвилини Чарний, що мав свояків у мерії, здійняв такий рейвах, що поліція підхопилася, немов попечена, і нині її силами, що зійшлися до Замку, можна було би виграти невеличку війну.