Ну нехай… нехай би він все ж таки зважився на це, але що він може зробити? Геть один? Та ще й такий, як тепер — безмаль непритомний зі страху?
А втім… Лука поволі опустив долоні, зиркнув непевно на своє заклякле відображення, а тоді рвучко вийшов до передпокою. Він майже сподівався, що потрібна йому річ не знайдеться — справді, не тримати ж її мало не на видноті… Але ні, шкалик знайшовся — саме там, де Лука бачив його востаннє, у внутрішній кишені залишеного на вішаку піджака. Горган не забрав своїх речей, не подбав навіть про шкалика, то вважаймо це за добре знамення — як немає наразі кращих…
Що далі? «Умбра» сама собою не матиме потрібного ефекту, лише у суміші з алкоголем можна було сподіватись на хвалений кураж та жвавість реакцій. Він же щойно лишень хильнув гіркої… Втім, не можна ризикувати, сподіваючись, що того буде вдосталь.
Не бажаючи потикатись на очі колегам, Лука пробрався на кухню і видобув з шафки рештки бренді, хлюпнув до горнятка і, затримавши подих, накрапав туди чорної, наче кіптява, рідини зі шкалика. Бренді зразу ж надбало сколочено-димного забарвлення, наче хто плеснув туди їдкого чорнила. Досить? Чи треба ще?
— Що в тебе там? — неначе відчувши лихе, з порогу гукнув до нього Велько.
Луччина рука шарпнулася, і до чашки плюснула важка чорна крапля.
— Ч-чай… — відказав він, ховаючи шкалика.
Велько зиркнув на хлопця уважно, але зобачивши чашку в Луччиних руках, поволі кивнув.
— Правильно, нема чого напиватися, — схвально мовив він і, кинувши останній бентежний погляд, лишив Луку на самоті.
Той видихнув з полегкістю і звернув погляд на страхітну суміш у чашці. «Це така термоядерна штука! — мрійливо згадував Франек. — Почуваєшся стрімким, наче блискавка!» То що ж, трохи блискавичності зараз не завадить…
Відчайдушно замруживши очі, Лука нахильцем ковтнув свою закалатанку. Суміш вийшла неймовірно бридкою — ядуче-пряна, солодко-гірка, з виразним присмаком тліну. Але нехай, біс із ним, справа того варта…
Витерши сльози з очей, він відставив чашку і роззирнувся, чекаючи на сподівані зміни. І зміни не забарилися.
Першим відгукнулося серце, стріпнувшись болісно й гаряче, тоді несподівано сильно повело голову, і він мало не перекинувся, в останню мить прип’явшись до стіни. Коли ж раптова млість відступила, і в очах розвидніло, то все довкіл уже було цілком інакшим: світ немовби взявся мерехтінням, поглиблюючи тіні та ясно висвічуючи обриси. Луці видалось раптом, що він став вищим на голову, а знайомі приміщення змаліли, як то буває, коли навідатись туди, де минуло дитинство…
Він мовби став більшим, старшим, і отже, здатним на все, на що доти бракувало снаги. «Ну і поперло», — нервово хихикнувши, мовив до себе Лука і тихцем пробрався до передпокою. Не слід зволікати. Вперед.
Якби він насправді добре подумав, він би ніколи не наважився вийти з Магістрату через парадні двері. Зараз, однак, розважлива обережність поступилась маячній гарячці, й ось уже по-хлоп’яцьки, по-дурному він кидає двері навідмах, відстрибує з дороги, роззирається, шукаючи за вартою — їх двоє! всього лише двоє! — стріляє, падає на сиру бруківку, перекочується — а ті реагують на диво повільно, і їхні кулі летять аж ген стороною… Лише кілька секунд, і все, все — нема чого тут робити! Він підводиться і йде геть, лишивши за собою дві купки попелу та порожню, розмиту туманом вулицю.
Він не знає точно, де шукати зловмисників, та злощасний Марек загинув при ратуші, і можливо, саме тому, що виявив там щось негадане… Сновидча логіка штовхає хлопця вперед, і знову він не встигає розважити, як слід. Нехай буде ратуша, справді, адже неодмінно треба йти — бо спинятися вже не випадає.
Добре хоч ніч, і перехожих на незвично темних вулицях негусто. Біжучи порожньою вулицею Божих Псів, хлопець наддає швидкості і, незважаючи ні на що довкіл, з розгону вписується чолом у вивіску якоїсь корчми. Звідки вона тут, цікаво? Дерев’яна, старезна на вигляд, та наче ж не було її тут ніколи… Хлопець підводиться й ошелешено тре чоло. Що це за надпис на ній? Reverte Stulte.[13] Дуже гарно, та не спинятись же через таку дурницю!
Далі, далі, повз костьол і через площу Богословів… Тут, проте — дивна річ! — зненацька повно народу. Ще і вбраного чудно, ну та то, либонь, якийсь студентський театр, абощо… Пропхатися виходить непросто: нахаби регочуть у вічі, штовхають плечима, купчаться гуртами й колами, кидаючи в Луччин бік чи то прокльони, чи застороги… Abhinc! Abidum! I cessim![14] Та йому нема коли дослухатися до студентської маячні, і він вибирається на коротеньку вулицю Сінну і, зрештою, на Ринкову площу.
Ратушна вежа підноситься темно й недвижно, малюючись гостроверхим проваллям на тлі нічного неба. І — ані поруху, ані полиску світла. Лука обходить вежу довкіл, смикає двері, зазирає в єдине ґратоване віконце. Анітелень. Вперше від виходу з Магістрату його торкає непевність, і він нерішуче озирається довкіл. Зненацька наче шум позаду — він рвучко обертається, відскакуючи вбік, і знов, як колись, ковзає на вичовганім камінні, щоб зразу ж і гупнути навкарачки, мало не торкнувшись носом бруківки. Дивно, але просто перед ним не камінь, але вбудована в брук плита литої бронзи з надписом, яким здавна вшановували будівничого. Там, проте — не ім’я. Але… але — що? QUID QUAERES НІС NON EST. Лука не може розібрати слів, але новим своїм сновидчим чуттям Лука розуміє — це важливо. Це уже не випадковість, це… Велька б сюди, справді, він би знайшов відповідний термін…
Зрештою з усієї сентенції хлопець вихоплює два слова «не» і «тут». Отже, того, що йому потрібно, тут нема? Ну, гаразд, нехай. Але в такому разі, де воно?
Несподівано й велично звіддалік лунає один-єдиний удар велетенського дзвону. Голос Блаженних, авжеж? То ось вона — відповідь, чи не так?
Лука підводиться, зачудований, захмелений розумінням. Йому мариться, певна річ, але в цьому маренні — своя правда, і нині він нізащо не схибить зі шляху. Головне тепер — не зволікати.
Отже, назад, і то бігцем. Сінна, Богословів, Сестринська, Підзамча… Вулиці та площі блимають повз, даючи дорогу, звільняючи шлях, лише з темних вікон та дверних пройм озираються на нього мерехтливо-світлі тіні, чиї обриси, старовинно-шляхетні — варто лише кинути погляд — соромливо блякнуть і вгрузають у туман.
Нарешті перед хлопцем мури Замку-на-Скелі, за якими малюються вигадливі обриси вартових веж та катедри. Звичайно ж, там нині зачинено, і штурмувати мури так само марно, як і в давнину. А втім, якщо навіть Чорний Дзвін на його боці… Лука видирається на високий під’їзд, звертає до бічної брами і, сягнувши її, притуляє до стулок долоні. Йому потрібно туди потрапити, йому конче необхідно бути там зараз, щоб не чинилося там, за мурами… Його знову починає бити пропасниця, лише тепер не від ляку, а від прикрої проволоки, неможливості діяти тут і зараз… Голова знов іде обертом, і на денці натуги прозирає примарна слабкість. Hi-ні-ні, лише не тепер…
І тут щось у дверях стиха тріскає. Не ймучи віри вухам, Лука натискає на стулки брами, і та повагом прочиняється.
Добре, нехай, значить, так мусить бути. Лука вступає на замковий двір і рвучко роззирається. Куди далі? Катедра? Королівські покої? Гвардійський корпус? Поки він гарячково розважує, назустріч йому із глибоких тіней при капличці виступає кілька тьмяних постатей. Ну так, звісно, невже він думав, що тут нема охорони? Втім, це не музейна варта, зовсім ні, і вони без зайвого слова відкривають стрілянину, але Лука вже на землі, за приступкою, і він знову діє швидше, вкладаючи в рух усю свою незужиту гарячку. Кілька секунд, хвилина, і він знов на подвір’ї сам, однак варто йому опустити зброю, як верткий мерехтливий світ, який так ревно лягав йому щойно під ноги, зненацька зраджує, тьмяніючи та відступаючи геть.
Лука насилу долає сходи і штовхає двері каплички. Тут владарює густа і лунка пітьма, лише срібне оздоблення образів зненацька відсвічує червоним. В очах тьмариться дедалі більше, і довкіл — жодної опори… «Умбра» небезпечна, він знав, але хто ж міг передбачити, що її дія, разом з його снагою спливе настільки швидко? Невже, дійшовши майже впритул, він так і не дістанеться осердя змови? Невже, попри власні жертви і власні здобутки, так і не зможе врятувати Тілію?