Проїхавши півмилі[9], він зняв протигаз і рукавиці, закинувши їх на задні сидіння. Відкрив рот і вдихнув повні легені свіжого повітря. Діставши флягу з бардачка, він зробив довгий ковток пекучого віскі. Потім дістав і запалив цигарку, глибоко вдихнувши дим. Бувало, що йому доводилося відвідувати палаючу котловину щодня протягом кількох тижнів поспіль, — йому завжди робилося через це зле.

Десь там, унизу, лежала й Кеті.

Дорогою до Інґлвуда[10] він зупинився біля крамниці, щоб добути бутильованої води.

Зайшовши всередину, він відразу відчув запах гнилих харчів. Поквапом схопив металевий візок та покотив його перед собою крізь німі, вкриті пилюкою проходи між рядами, зціпивши зуби через важкий запах гниття та дихаючи ротом.

Пляшки з водою він знайшов у задній частині крамниці, біля сходів. Поскладавши всі знайдені пляшки у візок, він піднявся сходами нагору. Власник магазину міг бути поруч; як на те пішло, можна було розпочати й звідси.

У приміщенні їх було двоє. У вітальні на дивані лежала жінка років тридцяти, вбрана у червоний пеньюар. Її груди повільно здіймалися вгору-вниз, очі заплющені, руки складені на животі.

Роберт Невілл незграбно намацав руками кілок і киянку. Це завжди було важче, коли вони були живі, особливо з жінками. Він відчував, як до нього знову повертається безтямна жага, стягуючи всі його м’язи. Він опанував себе. Це дурість, якій сутужно опирався здоровий глузд.

Вона не видала ані звуку, лише раптово хрипко затяглася повітрям. Коли він заходив у спальню, чув позаду себе звук, що нагадував крапання води. «Що ще мені залишається?» — питав він себе. Він і далі був переконаний, що робить правильну справу.

Він став у дверях, пильно розглядаючи невелике ліжко в спальні, біля вікна, здригаючись усім тілом від подихів. Потім, не тямлячи себе, став край ліжка й подивився на розпростерту на ньому жінку.

«Чому всі вони нагадують мені Кеті?» — думав він, тремтливими руками дістаючи другий кілок.

Кермуючи до «Сірз», він намагався викинути з голови те, що сталося, метикуючи, чому лише дерев’яні кілки виявилися дієвими.

Він спохмурнів, проїжджаючи порожній бульвар, тишу якого розвіював лише приглушений гуркіт двигуна його авто. Здавалося химерним, що він задумався над цим лише тоді, як минуло п’ять місяців.

Це породило наступне питання. Як йому завжди вдавалося влучати в самісіньке серце? Бо це мало бути саме серце, так сказав док Буш. Проте Невілл не був обізнаний з анатомією.

Його брови насупилися. Йому допікало, що він так довго чинив у такий гидкий спосіб, жодного разу не взявши його під сумнів.

Він труснув головою. «Так не піде, треба все ретельно обдумати, — думав він, — я маю звести докупи всі запитання, перш ніж спробувати відповісти на них. Треба впоратися з цим належним чином, науково».

«Атож, атож, атож, — думав він, — знову забовваніла тінь старого Фріца». Так звали його батька. Невілл зневажав власного батька і щосили опирався, розуміючи, що яблуко недалеко впало — він цілковито успадкував батькове логічне мислення та хист до техніки. Його батько до самого кінця вперто не вірив у вампірів.

У «Сірз» він розжився верстатом, повантажив його в універсал і обшукав універмаг.

У підвалі їх було п’ятеро, кожен ховався в темному закутку. Одного з них Невілл знайшов у морозильній вітрині. Побачивши чоловіка, що розлігся всередині цієї лакованої труни, він зареготав: кумедне місце для сховку.

Пізніше він чудувався, на яке безрадісне місце перетворився світ, якщо доводилося шукати втіху в такому.

Десь по другій він припаркував авто і з’їв свій ланч. Їжа тхнула часником.

Це спонукало його до роздумів про вплив часнику на них. Напевне, їх відганяв саме запах, але чому? Усі відомості про них були дивними: переховування вдень, обминання часнику, уразливість перед кілками, імовірно, страх перед розп’яттями. Припускалося навіть, що вони жахаються дзеркал.

Узяти хоча б це. Згідно з повір’ями, вони не відображуються в дзеркалах, але ж він знав, що це неправда. Як і вірування в їхню здатність обертатися на кажанів. Це забобони, які шляхом логічного мислення та спостереження легко розвіювалися. Настільки ж дурнею є і здогади щодо їхнього хисту перекидатися на вовків. Безперечно, існують собаки-вампіри; він бачив і чув їх ночами знадвору. Але то були лише пси.

Зненацька Роберт Невілл міцно стиснув губи. «Забудь, — промовив він до себе, — ти поки ще не готовий». Настане день, і він матиме нагоду подолати це, розібрати всі тонкощі, але ще не час. Підстав для хвилювання йому й так вистачало.

Доївши ланч, він обійшов усю округу, ступаючи від ґанку до ґанку, доки в нього не скінчилися кілки. З дому він узяв їх сорок сім.

«Могутність вампіра в тому, що ніхто не повірить у нього».[11]

«Вельми вдячний, докторе Ван Хельсінг», — подумав він, відкладаючи вбік примірник «Дракули». Він сидів, похмуро втупившись у книжкову шафу і слухаючи Другий концерт Брамса для фортепіано[12], пив лимонний соуер з віскі[13] та смалив цигарку.

Чистісінька правда. Сама книга була мішаниною з забобонів та мильних кліше, але цей рядок був щирою правдою: ніхто не вірив у них, а як можна боротися з чимось, чому не ймеш віри?

Так воно й склалося. Щось темне й незвідане виповзло з мороку Середньовіччя. Безформні й нечувані істоти, місце яких — на сторінках химерних творів. Вампіри були архаїкою, що час від часу виринала то в пасторальних нарисах Саммерса[14], то в мелодраматичних опусах Стокера. Відзначені лише побіжною згадкою в «Британіці»[15], вони виродилися в матеріал для бульварного чтива та низькопробних стрічок, на яких наживалися всілякі писаки та безпутні кіноконтори.

Така собі байка, що лунає крізь століття.

Що ж, усе це правда.

Він відсьорбнув зі склянки й заплющив очі, відчуваючи, як холодна цівка рідини стікає горлом, розливаючи по шлунку тепло. «Казки виявилися правдою, — думав він, — але нікому не випало нагоди про це дізнатися». До останнього всі відмовлялися вірити, що то могли бути вони — що завгодно, лише не вони. Бо вони — витвір уяви, плід забобонів, їх не може бути.

Але перш ніж наука встигла надолужити те, що спочило в легендах, воно пробудилося, пожерши все.

Того дня він не знайшов шканту. Не став обстежувати генератор. Не прибрав розбитого дзеркала. Не став він і вечеряти, цілком втративши апетит. Та це й не було важко. Йому майже ніколи не хотілося їсти. Поживна трапеза — це останнє, чого він бажав після всього, що робив удень. Навіть п’ять місяців не змогли цього змінити.

Його думки не полишали тих одинадцятьох — ні, дванадцятьох — дітей, на яких він натрапив удень. Двома рвучкими ковтками він осушив склянку.

Він кліпнув очима, і кімната перед ним захиталася. «Та ви, батечку, налигалися», — подумки мовив він до себе. «То й що? — відказав він собі. — Кому вже можна, як не мені?»

Він із силою пожбурив книжку крізь кімнату. «Забирайся, Ван Хельсінгу. І Міно, і Джонатане, і кровоокий графе. Ідіть усі геть! Нікчемні вигадки, безглузді відображення гнітючого мотиву».

З його горлянки залунав сміх, що захлинувся кашлем. Знадвору вкотре кликав Бен Кортман. «Уже біжу, Бенні, — подумав він, — ось тільки смокінг напну».

Він затремтів, міцно стискаючи зуби. «Уже біжу. Чорт, а чом би й ні? Чому б і не піти до них? Це був би певний шлях спекатися їх».

Стати одним із них.

Від такої невигадливої ідеї він вишкірився, підвівся і непевною ходою дійшов до бару. «Чому б і ні? — далі пульсувало в його мозку. — Навіщо зносити це все, якщо розчахнуті двері і декілька кроків покладуть край стражданням?»