Він зиркнув назад, побачивши, що вони поволі наздоганяють його. Він бачив, як їхні попелясто-бліді обличчя наближаються, а налиті свинцем очі немов прикуті до авто, до нього.
Він ураз пересмикнувся від подиву, почувши поряд гарчання, і повернув убік голову, побачивши біля машини обличчя Бена Кортмана.
Піддавшись інстинкту, він натиснув був на газ, але друга нога ковзнула зі зчеплення, від чого він мало не вилетів у лобове скло — універсал підстрибнув і спинився.
Піт заливав йому очі, градом стікаючи з чола, доки він гарячково пробував намацати кнопку стартера. Бен Кортман кинувся на нього.
Шкірячи ікла, він засунув усередину свою холодну бліду руку.
«Невілле, Невілле!»
Бен Кортман знову простяг до нього холодні, мов крига, руки. Укотре відштовхуючи їх, Невілл штрикнув кнопку стартера, всім тілом здригаючись, мов у пропасниці.
Позаду він чув наростаючий вереск захвату, натовп поволі підходив дедалі ближче. Мотор, кашляючи, повернувся до життя, коли він відчув, як щоку йому дряпають нігті Бена Кортмана.
«Невілле!»
Нетямлячись від болю, від міцно стиснув руку в кулак, влупивши ним Кортманові по обличчю. Заточившись, Кортман упав додолу, під деренчання двигуна «вілліса», який саме рвонув уперед, набираючи швидкість. Ще один із них, добігши до автівки, стрибнув, ухопившись за машину ззаду. На якусь мить він був утримався, і Роберт Невілл бачив крізь задні дверцята його вирячене, мертвотно бліде обличчя. По тому він крутнув кермо, авто вильнуло в бік узбіччя, струсивши чоловіка, — за інерцією той побіг далі газоном, виставивши поперед себе руки, і на льоту вперіщився в стіну будинку.
Серце Роберта Невілла нестямно калатало, йому здавалося, що воно от-от вистрибне з грудей. Він дихав, здригаючись, усе тіло похололо. Щокою стікала цівка крові, але болю він не відчував. Поспіхом стер кров з обличчя тремтливою рукою.
Він завернув універсал за ріг, прямуючи праворуч. Його погляд постійно перестрибував з дороги на дзеркальце заднього огляду. Він зрізав через короткий квартал до Хаас-стрит і знову повернув праворуч. Що, як вони дертимуться крізь подвір’я й заступлять йому дорогу?
Він трохи скинув швидкість, доки не побачив, що юрмище й далі женеться за ним, мов зграя вовків. Піддав газу. Він міг лише сподіватися, що вони й далі йтимуть за ним. А якщо хтось із них здогадається, що він задумав? Він притис важіль газу до підлоги, від чого універсал помчав стрілою через квартал. Він звернув за ріг на швидкості п’ятдесят миль за годину, промчав коротким кварталом у напрямку Сімарон- стріт і повернув праворуч знову.
Він затамував подих. На газоні перед його будинком нікого не було. Значить, він ще досі має шанс. Правда, доведеться покинути універсал: часу припаркувати його в гаражі немає.
Він заїхав на узбіччя й розчахнув дверцята. Оббігаючи авто, він чув, як здіймається їхній крик, коли вони виринають із-за рогу.
Він зобов’язаний був ризикнути й замкнути гараж. Якщо цього не зробити, вони можуть знищити генератор: він був певен, що вони ще не встигли цього зробити. Його кроки тупотіли під’їзною доріжкою.
«Невілле!»
Він відсахнувся, коли Кортман кинувся на нього з темряви гаража.
Тіло Кортмана вдарилося в нього, мало не збивши з ніг. Він відчув, як крижані дужі руки зімкнулися на його горлянці, а в обличчя вдарив нестерпний сморід. Вони обидва поточилися до тротуару, до шиї Роберта Невілла потяглися білі ікла.
Він рвучко смикнув правою рукою, ухопившись за горлянку Кортмана. Звідти почувся здушений звук. Кваплячись і вигукуючи, перші з них почали з’являтися на вулиці.
Жорстким порухом Роберт Невілл ухопив Кортмана за довге жирне волосся і пхнув сторчака, від чого той налетів головою на бік універсала.
Роберт Невілл зиркнув на вулицю. На гараж немає часу. Він оббіг ріг будинку і рвонув до ґанку.
Умить його біг обірвався. О Боже, ключі!
Перелякано хапнувши повітря, він крутнувся і стрімголов побіг до авто. Йому назустріч зі здушеним гарчанням саме підводився Кортман, коли він з розбігу зацідив коліном у його бліде обличчя, знову відкинувши на тротуар. Потягся до машини, висмикуючи зв’язку ключів із запалювання.
Коли він квапливо вилазив з автівки, перший із нападників саме стрибнув на нього: він відскочив назад у салон, виставивши вперед ноги, через що той перечепився й розпластався на під’їзній доріжці. Роберт Невілл вискочив з авто, кинувся через газон і вистрибом забіг на ґанок.
Він зупинився, щоб відшукати потрібний ключ, коли сходами ґанку збіг інший чоловік, кинувшись на нього і з силою притиснувши до стіни. Він знову відчув густий запах крові, коли з розкритою пащею нападник потягся до його горлянки. Коліном він засадив нападнику в пах, відштовхнувся від будинку і з силою врізав чоловікові ногою, від чого той склався вдвоє та сторчака полетів на газон, збивши з ніг ще одного.
Невілл намацав двері й відімкнув їх. Розчахнув їх, ковзнув досередини й розвернувся. Коли він затріскував двері, крізь щілину пролізла рука. Він щосили наліг на двері, доки не почув тріск кісток. Він злегка відчинив, випхнув руку й зачахнув двері. Тремтливими руками він посунув клямку.
Повільно він сповз дверима на підлогу і впав на спину. Так і лежав у темряві, не відчуваючи кінцівок, його груди повільно здіймалися вгору-вниз. Знадвору вони ревли та лупили у двері, вигукуючи його ім’я в знавіснілих нападах люті. Вони підіймали та щосили кидали в дім каміння й цеглу, викрикуючи в його бік прокляття. Він лежав, дослухаючись до їхнього лементу й гарчання.
Через деякий час він із зусиллям рушив до бару. Він ледь влучав у склянку, проливаючи віскі на килим. Від щойно випитого його вирвало. Здригаючись, він став, спершись на бар: його ноги та губи тремтіли, а горло судомило.
Потроху тепло від напою розійшлося тілом. Його дихання уповільнилось і вирівнялось.
Він здригнувся, почувши знадвору гучний гуркіт.
Підбіг до вічка й визирнув. Стиснув зуби, сповнений люті, коли побачив, як вони перекинули «вілліс» і розбили вітрове скло цеглою та камінням. Потрощивши корпус, вони зірвали капот і палицями нівечили двигун. Він усе дивився, а лють ширилася тілом, ріками пекучої кислоти струменіючи крізь вени, з горла виривалися ледь розбірливі прокльони, кулаки міцно притиснуті до тулуба.
Зненацька крутнувшись, він попрямував до лампи і спробував її ввімкнути. Струму не було. Загарчавши, віг побіг на кухню. Холодильник не працював. Він метався між темними кімнатами. Морозильник заглух: згодом зіпсуються запаси їжі. За якусь мить будинок перетворився на мавзолей.
Він оскаженів. Досить!
Тремтливими руками він видирав увесь одяг з шухляди, доки не дістався до захованих на споді пістолетів.
Прожогом кинувшись через кімнату, він рухом руки збив засув, який, клацнувши, відскочив убік. Надворі натовп заревів, почувши, що відчиняються двері. «Уже йду, погань!» — подумки закричав він.
Він розчахнув двері й пострілом в обличчя вразив першого з них. Крутнувшись, чоловік покотився ґанком, а з-за нього вже виступили дві жінки в забруднених подертих сукнях, безсоромно вип’явши поблідлі ануси, ваблячи його до себе. Він дивився, як смикаються їхні тіла, коли кулі вражають їх. Відіпхнувши тіла вбік, він почав стріляти в гущавину натовпу, з його безкровних вуст виривалося несамовите голосіння.
Він не спинився, доки не розрядив обидві обойми. Коли набої скінчилися, він почав навіжено гатити їх стволами пістолетів, остаточно втрачаючи глузд, коли вже постріляні ним мерці підводилися знову. Коли вони повидирали з його долонь зброю, він продовжував молотити їх кулаками та ліктями, відбиваючись головою та нестямно ко´паючи ногами.
Лише коли сліпучий біль від роздертого плеча пронизав його, він усвідомив усю безнадійність свого вчинку. Відштовхнувши вбік двох жінок, він позадкував до дверей. Чоловіча рука зімкнулася на його шиї. Пірнувши вперед, він підняв чоловіка на плечі та пожбурив його в натовп. Відскочив назад до дверей, ухопився за одвірок і вгатив ногою чергового нападника, заваливши його в чагарник.