3. Коли вони так весело забавлялись, до них підійшов старик, одягнений в козлячу шкуру, в дерев’яних сандаліях, з пастушою торбою, повішеною на плече, і з дуже таки старою торбою. Він присів до них і сказав так: «Філетас, діти мої, старий Філетас мене звуть. Багато співав я цим німфам, і на честь бога Пана грав на дудці і цим майстерно тримав у покорі велику череду. До вас я прийшов, щоб розповісти вам усе, що я бачив, і все, що я чув, доповісти. Власними руками я обробив собі невеликий садок, відколи я постарівся і перестав пасти стадо. Все, що кожна пора року приносить, все це кожної пори року є в моєму садку. На весні - рози, лілії та гіацинти і обох сортів фіалки; влітку - мак і дикі груші і всі відміни яблук; тепер - виноград і фіги, гранати і зелені мірти. Вранці збираються стаї пташок в цьому садку - одні, щоб ласувати, інші, щоб співати. Бо садок мій затишний, густий, і погожа тінь у ньому, і три джерела зрошують його. Якби хто зняв паркан, то можна було б думати, що це цілий гай, а не садок».

4. «Коли я сьогодні опівдні зайшов у садок, я побачив серед гранат і мірт хлопчика, який тримав у руках гранати і мірти, а сам був білий, як молоко, русявий, як вогонь, блискучий, неначе щойно викупався. Він був голий, був один і весело зривав овочі й квіти, неначе це були його власні. В одну мить я кинувся до нього, щоб його впіймати, бо злякався, щоб він не зламав із зухвальства моїх міртових і гранатових дерев; але спритно й легко він услизнув від мене - то тікав у розові кущі, то ховався під маками, як молоденька куріпка. Мені ж важко бувало ганятись за козенятами-сисунками, я насилу бігав за молодими телятами; а це було дивне створіння, що його аж ніяк не наздогнати. Незабаром я, старий чоловік, знемігся і, спершись на свій кийок та водночас стежачи, щоб він не втік, я почав розпитувати його, від яких він сусідів і як він наважився спустошувати чужий сад. Але він нічого не відповідав: він навіть підійшов ближче до мене, ніжно усміхнувся і почав кидати в мене мірти, і хто-зна як зробив так, що я більше не міг гніватись. Тоді я попрохав його прийти до мене в обійми і нічого не боятись і поклявся йому міртами знову відпустити його, додавши ще яблук і гранат, і дозволити йому ламати кущі і рвати квіти, якщо я одержу від нього один єдиний поцілунок».

5. «На це він дзвінко розсміявся і почав говорити до мене таким голосом, якого я ніколи не чув ні від ластівки, ні від солов’я, ні від лебедя, коли він такий старий стає, як я: «Мені не бридко цілувати тебе, Філетас, бо я маю більше бажання цілуватись, ніж ти бажаєш знову стати молодим. Але пригадай, чи пристойна твоїй старості така приємність. Бо твоя старість не завадить тобі після одного єдиного поцілунку знову і знову переслідувати мене. Але мене не дожене ні яструб, ні орел, ні інший птах, нехай він буде бистріший, ніж ті. А я не хлопчик, хоч тобі й видаюсь хлопчиком: я старіший, ніж Кронос²¹ і ніж самий час. Я знав тебе тоді вже, коли ти ще юнаком був, пас у тій долині бродячу череду; я був близько від тебе, коли ти під отими буками грав на пастушій дудці, бо ти кохав Амарілліду. Але ти не бачив мене, хоч я стояв близько коло тієї дівчини. Потім я віддав її тобі, і тепер ти вже маєш дітей, працьовитих пастухів і хліборобів. Тепер я оберігаю Дафніса і Хлою; і кожного разу, коли ранками з’єдную їх, приходжу я до твого саду, розважаюсь квітами й кущами і часом купаюсь у цих джерелах. Тому ці квіти й кущі такі гарні, що їх напувають води, в яких я купаюсь. Ну, подивись, чи хоч один із твоїх кущів поламаний, чи хоч один осінній овоч зірваний, чи розтоптано коріння хоч одної квітки, чи забруднений хоч один струмінь? І радій, що серед людей один лише ти бачив хлопчика у твоїй старості».

6. «По цих словах він звився, неначе соловейко, на міртове дерево і, з вітки на вітку плигаючи, між листям дістався він самої верхівки. Я помітив крильця за його плечима і між крильцями і плечима гарний сагайдак; і відразу я все це, і його самого, перестав бачити. Якщо я не даремно дожив до сивого волосся, і старість моя не здитинила мій розум, то ви, діти, Ероту присвячені, і Ерот дбає про вас».

7. Дафніс і Хлоя надзвичайно звеселились цим оповіданням, яке здалося їм скоріше казкою, ніж справжньою подією, і вони спитали, хто це Ерот, чи це хлопчик, чи пташка, і в чому полягає його міць. Тому Філетас почав знову: «Діти, цей Ерот - бог, юний і прекрасний і крилатий. Тому звеселяє його юність, тому він шукає краси і окриляє душі. А міць його більша, ніж міць самого Зевса. Він панує над стихіями; він панує над зорями; він панує над іншими богами, більше ніж ви над вашими козами й вівцями. Всі квіти - Еротові дари; ці рослини - його створіння; і річки течуть, і вітри віють через нього. Я сам бачив бика, розпаленого любов’ю, і, немов оводом ужалений, ревів він; і козла, який палав хіттю до кози і скрізь слідкував за нею. І сам я був молодий і любив Амарілліду, і не думав я про їжу, і забував про пиття, і не спочивав навіть у дрімоті. Душа моя боліла, серце в мене билось і тіло трепетало. Я кричав, неначе мене катували; я мовчав, як мертвий; я кидався в струмені, неначе мене палив вогонь. Я благав допомоги в Пана, бо й він кохав колись Пітіс; я складав хвалу Ехо-луні,²² бо вона повторювала за мною ім’я Амарілліди. Я розбив свої дудки, бо вони мені збирали тільки череду і не приваблювали Амарілліду. Бо проти Ерота ні ліків, ні напоїв, ні їжі, ні чарівних замов, нічого, крім поцілунків і обіймів і крім того, щоб лежати голими вкупі».

8. Коли Філетас після цих повчань покидав їх, вони вгостили його сирами та козеням, в якого вже ріжки проростали. Лишившись насамоті і нині вперше почувши ім’я Ерота, вони відчули біль у душі; і ввечері, вернувшись до свого житла, вони порівняли те, що чули від Філетаса, з власними своїми почуттями. «Закоханим так боляче, і нам теж ; так само не дбають вони ні про що, і ми теж давно вже не дбаємо ні про що. Вони не можуть спати; так само і нам тепер. Вони відчувають вогонь, що спалює їх, і в нас теж палає, вогонь. Вони сумують одне за одним - саме тому бажаємо й ми, щоб день швидше повернувся. Це все схоже на кохання, і ми кохаємось, не знаючи, чи це кохання, чи ми коханці. Але чому ж ми журимось? Чому шукаємо одне одного? Філетас правду казав. Той хлопчик у садку одного разу з’явився уві сні нашим батькам і наказав нам пасти стада. Як спромігся б хтось його впіймати? Він маленький і втече. І як міг би хтонебудь від нього втекти? Він має крила і наздожене його. У німф слід би нам шукати захисту й допомоги. Але Філетасу, коли він любив Амарілліду, Пан не допоміг. Отже ми мусимо шукати засобів, яких він нас учив - поцілунків і обіймів і, знявши одіж, лежати долі. Правда, нам страшно; але ми мусимо перетерпіти, як це робив і Філетас».

9. Такі думки спадали кожному вночі. І коли вони вдень після того виганяли стадо на пасовище, вони цілувались, як тільки побачились,- а цього раніш ніколи не робили,- і обіймали одне одного. Але третього засобу - голими лежати поруч - вони не зважувались спробувати; бо це було б надто відважно не тільки для дівчини, а й для молодого козопаса. Тоді настала знову безсонна ніч, а з нею - спогади про те, що було, і незадоволення з того, що вони облишили. «Ми цілувались, і це нічого не зарадило. Ми обіймались, і це нам майже не допомогло. Отже єдиний засіб проти кохання - це лягти вкупі. Спробуймо й це. Напевне, це вплине краще, ніж поцілунок».

10. Після таких думок, звичайно, і вві сні вони бачили кохання, поцілунки й обійми, і те, чого наяву вони не робили, вони робили вві сні - лежали голі поруч. Сповнені натхнення відтоді, прокидалися вони вдосвіта і, поспішаючи, виганяли стада на берег, бо гнала їх жадоба поцілунків, і, тільки побачивши одне одного, бігли вони назустріч, усміхаючись. Так поцілунки скоро відступали місце обіймам; але третій засіб все ще не вживався, бо Дафніс так само не наважувався висловити це, як Хлоя не наважувалась зробити початок, аж поки випадок не привів їх до цього.

11. Близько одне біля одного сиділи вони на стовбурі дуба і поринали в захоплення від поцілунків, без міри віддаючись блаженству; вони обвивали руками одне одного, і тіло до тіла притискували в обіймах. Коли Дафніс сильніше притиснув до себе свою Хлою, вона трохи схилилась набік, і він упав поруч неї, слідкуючи губами за її поцілунком; і пригадавши в цьому те, що вони бачили вві сні, вони довгий час покоїлись так, неначе зв’язані. Але, не знаючи, що має бути далі, і вважаючи це за вершину любовної насолоди, вони більшу частину дня провели в даремних обіймах і, гніваючись на ніч, погнали ввечері стадо додому. Можливо, вони догадалися б про належне, якби не такий жахливий випадок, що всю їх округу кинув в острах.