О пів на одинадцяту ми обоє спали без задніх ніг.

Уночі докучали кошмари. Щось моторошно-безформне, без виразних упізнаваних обрисів переслідувало мене темними вулицями незнайомого міста, раз у раз примушуючи прокидатись, тож я не надто здивувався, коли за двадцять до сьомої вчетверте чи вп’яте за ніч без усякої причини розплющив повіки. Я лежав на правому боці, обличчям до виходу на балкон, марно хапаючись за уривки снів, що вислизали зі свідомості. Цупкі темно-коричневі портьєри затуляли вікно, та понад підлогою тягнулась яскрава, немов розплавлений метал, смужка світла. Промайнула думка, що день буде погожим, і тільки після того я повернувся на лівий бік.

Теодора не було.

Що дивно — тобто, що здивувало мене значно пізніше, коли подумки повернувся до цього епізоду, — спочатку я не насторожився. Поклав руку на зім’яте простирадло й відчув тепло, яке ще зберігав матрац. Потім зиркнув на стіну, що відмежовувала простір готельного номера від ванної кімнати, й прислухався.

Тиша.

Усе ще без занепокоєння я встав із ліжка, підступив до дверей туалету і приклав до них вухо. Зсередини — жодного звуку. Відчуваючи, як у нутрощах ожили й заворушилися перші холодні черв’яки, неголосно постукав:

— Тео? Ти тут?

А тоді погляд натрапив на вимикач світла — і за мікроскопічну мить у шлунку виросла бездонна вирва, а груди водночас пронизали тисячі голок. Увімкнувши світло, я рвонув на себе двері. Всередині ванної нікого не було.

— ТЕО!

Серце несамовито застрибало в грудях, і в самих лише трусах я вискочив у готельний коридор. Спершу повернув голову праворуч. Уздовж стін тягнулися неглибокі ніші з дверима готельних номерів, метрів за двадцять від мене галерея закінчувалася вузьким вертикальним вікном. Після півтемряви своєї кімнати я мусив мружитися, та, попри це, відразу побачив, що коридор безлюдний. Навряд чи Тео зайшов до якогось із номерів. Тоді я повернув голову ліворуч. Сонячне світло з північного боку готелю було не таким яскравим та ще й уливалось у вікно під кутом, тому не досягло далеко. Лампи не працювали, і та частина коридору, що вела до ліфтів, розчинялась у темряві.

Я кинувся ліворуч і зупинився тільки тоді, коли замість затоптаного багряно-зеленого килима відчув під босими ступнями холодні плити вестибюля. На ліфтовому майданчику світла вистачало — над головою горіло кілька люмінесцентних ламп. Ні на що особливо не сподіваючись, я зазирнув у коридор південного крила.

Порожньо.

— Тео! — паніка, немов пожежа, ширилася тілом. — ТЕО-О-О!

Я очманіло крутив головою, не знаючи, за що хапатись і куди бігти, коли погляд наштовхнувся на півсферичну камеру спостереження під стелею на початку коридору в північному крилі.

«Бляха, камери! Він має бути на камерах!»

Я натиснув кнопку виклику ліфта й, подумки проклинаючи себе за те, що не здогадався вдягтися відразу, рвонув до своєї кімнати. Через півхвилини я помчав назад, з розгону застрибнув у ліфт і спустився на рецепцію.

О такій годині в холі Hunter’s Creek Hotel було малолюдно. На диванах супроти рецепції сиділи літня пара й жінка з двома дітьми. За стійкою — сонні й вим’яті після нічного чергування — стояли гладкий охоронець у сірому мішкуватому костюмі (з рацією та газовим балончиком, причепленими спереду до пояса) й невисокий худорлявий консьєрж із акуратною борідкою та носом із горбинкою.

— Доброго ранку, сер, — консьєрж умить відчув, що в мене щось трапилось. — Чим можу допомогти?

Я перевів очі на огрядного охоронця. Проскочила думка, що в костюмі він з біса схожий на мішок із апельсинами.

— Мій син… — повітря враз скінчилося, і я голосно кавкнув. Потім опустив голову, глибоко вдихнув і почав знову: — Мій син щойно зник. Я прокинувся, а його немає в номері. Знаю, у вас на поверхах мають бути камери, так? Знайдіть його, будь ласка! Подивіться, куди він пішов!

На мить запала мовчанка, я зіщулився, наготувавшись почути, що камери не працюють, або з якоїсь причини не ведуть запису, або…

— Так, сер, без проблем! — охоронець посунув консьєржа та підступив упритул до стійки. — Номер вашої кімнати?

— Вісім два три.

— Восьмий поверх, — сказав консьєрж.

«Мішок з апельсинами» кивнув і схилився над наполовину схованим за рецепцією монітором.

— Коли це сталося?

— Не більше ніж п’ять хвилин тому. Ліжко ще тепле.

— О’кей, — зосереджено туплячись в екран, він кілька разів клацнув мишею. За секунду повернув монітор до мене: — Це ваш син?

Щоби краще бачити, я перехилився через стійку. Тонкі чорні смуги розділяли екран на чотири однакові частини. Товстун тицьнув пальцем у прямокутник у верхньому лівому куті. Зображення в ньому не рухалося й виглядало наче снігом присипаним, та, попри це, я з першого погляду впізнав свого сина. Теодор був лише в трусиках і, ледь розставивши зігнуті в ліктях рученята, крокував до майданчика з ліфтами.

— Так! — вигукнув я. — Це Тео, це він! — моє серце все ще оскаженіло кидалося на ребра, проте тілом прокотилася тепла хвиля й зашпори зникли. — Простежте за ним, будь ласка, де він зараз.

— Зачекайте, — товстун розширив верхню ліву панель на весь екран, відмотав запис і натиснув Play. — Ось.

На моніторі проступила частина коридору восьмого поверху — від ліфтового майданчика й до моєї кімнати. Віддалений кінець і схоже на амбразуру вертикальне вікно не проглядалися, напевно, там висіла інша камера. Рядок із білих літер і цифр справа внизу екрана відображав час і дату — Mon | Sept 14 | 2015 | 06:36:49 — цифри в останній колонці миготіли, відраховуючи секунди. Підсунувшись упритул до монітора, я помітив, як підлогою майнула невиразна тінь: Тео відчинив двері. Наступної миті з-за одвірка вигулькнула розкошлана після сну голівка. Хлопчак пильно вивчав ліфтовий майданчик. Зрештою, кинувши швидкий погляд на коридорне вікно, він вислизнув із кімнати й обережно причинив за собою двері. Сторожко озираючись і ледь розставивши руки, Тео попрямував до ліфтів.

Я боляче закусив губу.

«Господи, невже знову? Невже все намарно?..»

Коли худорлява постать щезла з поля зору, товстун перемкнувся на наступну камеру. Тео застиг посеред ліфтового майданчика. Кілька секунд він водив головою з боку в бік, а тоді враз підскочив, неначе злякавшись різкого звуку, оглянувся, затулив кулаками обличчя й затремтів. Його очі вилазили з орбіт від страху.

— Що з ним? — наполохано закліпав товстун.

Хлопчак розвернувся до коридору, з якого прийшов, і, не прибираючи кулаків від лиця, позадкував. Він не спав — з рухів Тео я розумів, що він при пам’яті. Худеньке тіло стрясалося, малюк мотав головою — мовби запекло опирався комусь — і, схоже, плакав на повен голос.

— Там хтось є? — поцікавився консьєрж. — Він же з кимось розмовляє, так?

Я нічого не відповів, і в ту мить Тео кинувся навтікача. З розгону вдарився об скляні двері, що вели на сходовий майданчик, відлетів, упав, але тут-таки скочив на ноги, напружившись, відчинив їх і… щез із зони досяжності камери.

— Далі, — промимрив я, — на сходах.

Груди наче кислотою роз’їдало.

— Там немає камер. Чекайте, — охоронець, тримаючи великого пальця лівої руки на Alt, вказівним правої по черзі натиснув на клавіатурі цифри дев’ять, нуль і сім. Зображення на екрані перемкнулося. — Ось ваш син у коридорі дев’ятого поверху.

Я знову бачив Теодора. Він прибіг на такий самий, як на восьмому поверсі, майданчик із ліфтами (за винятком того, що на стіні поміж глибокими нішами ліфтових дверей висіла велика цифра 9 із синього скла), завернув праворуч і зник у коридорі південного крила.

— Зараз, зараз… — сапав «мішок з апельсинами».

Зображення змінилося, і переді мною постав коридор, який майже не відрізнявся від коридору восьмого поверху. Єдина відмінність — трохи інакший візерунок на килимі. І ще, можливо, до південного крила досягало більше світла. Я уважно обдивився ніші з дверима номерів — Теодора ніде не було.