Я сів. Потираючи долонею ребра, хапнув ротом повітря й закричав:
— ЩО ТИ ТВОРИШ?!!
Малюк, важко дихаючи, скрючився неподалік моїх ніг. Я навкарачки підповз до нього — погляд скляний, маленькі пальці шкрябають землю, — взявши під пахви, поставив на ноги й струсонув.
— ТЕО, БЛЯХА! ЩО З ТОБОЮ ТАКЕ? — серце несамовито бухало.
Малюк на моїх руках обвис, як ганчір’яна лялька. На мої очі навернулися сльози. Я пригорнув хлопчака, проте тут-таки відсторонився. Дещо пригадав. Дещо таке, що, чорт забирай, мав би зрозуміти ще три дні тому. У ту мить на мене раптом зійшло прозріння — я пов’язав вантажівку, ніж у кухні та — найважливіше — запит про фенол. Оглушений і переляканий, я стискав худенькі плечі Тео й добрі півхвилини безпорадно кліпав, відмовляючись вірити в те, що осягнув.
— Не може бути, Господи, не роби цього, не треба…
Тео неголосно запхинькав і спробував випручатись:
— Тату, мені боляче.
Я відпустив плечі й схопив малого за руку. Мене колотило, від жаху ледь не клацали зуби, та я вирішив так просто не здаватися. Стрімко випростався й роззирнувся. Дорога була порожньою. Тримаючи сина за руку, перетягнув його на інший бік шосе, після чого навпростець через ліс поволік до котеджу. Дорогою Тео почав рюмсати, проте я не зважав. Тричі він спотикався, виснучи на руці, й жодного разу я не зупинявся. Ривком ставив малого на ноги та продовжував дертися крізь ліс.
За кілька хвилин ми вибігли до будинку з боку басейна. Я вихором пролетів через веранду, розчахнув двері й увалився до вітальні. Краплини поту стікали з-під пахв, по спині та шиї. Всадовивши сина на диван, хрипко наказав:
— Сиди тут, — і метнувся до кухні.
Тео, перелякано затуливши обличчя долоньками, плакав. Я подумки відмежувався від нього. Кинувся до шафок, узявся одну за одною висовувати шухляди. «Де? Де? Ну де він? — похапцем перебирав ложки, виделки, ножі, рулони пакувальної фольги, коробочки з серветками, пакетики зі спеціями, відкривачки для пива та вина, інший кухонний мотлох. — Ні, не тут». Тоді задер голову й заходився по черзі відчиняти дверцята горішніх шафок, поки за однією з них не знайшов те, що шукав. Я узяв із полиці принесений Лізою Торнтон спрей від ангіни й підніс до очей етикетку. На ній було намальовано дві вишні, а вище йшов напис:
Chloraseptic®
Sore Throat Spray
Cherry
6-ounce[89]
Я перевернув пляшечку й ледве стримав розлючений зойк.
Drug Facts
Active ingredient
Phenol 1.4 %…………………..Oral Anesthetic[90]
Тео припинив плакати. Я озирнувся на нього з кухні. Хлопчак, дуже згорбившись, сидів на дивані. Скривившись від натуги, я зірвав із пластикової пляшечки білий розприскувач, вилив її вміст у мийку, після чого ретельно змив червоні краплі з металевої раковини.
Перед тим як викинути пляшку до смітника, ще раз уважно пробіг очима етикетку. Шукав, чи не зазначено де-небудь масу в грамах, а не в унціях, проте марно. Витерши руки, я видобув із кишені смартфон, запустив додаток для конвертації одиниць вимірювання та незабаром дізнався, що 6 унцій — це приблизно 170 грамів. Потому перемкнувся на калькулятор і перемножив 170 × 0,014. Отримав 2,38. Тобто одна пляшка вишневого спрею Chloraseptic містить 2,38 грама фенолу — більше ніж достатньо, щоб убити п’ятирічного хлопчика. Теодору потрібно було залпом випити чверть пляшки для того, щоб…
Я здригнувся — страшно навіть думати про таке, — підняв голову та поглянув на сина. Швидко підійшов, опустився на підлогу, заговорив:
— Тео, не слухай його. Він обманює! Він зробить тобі боляче, чуєш? Хай там що він казатиме, не слухайся його!
Малюк дивився на мене й безгучно плакав. Одна за одною його щоками збігали великі сльозини.
Чому Даймонд не скористався спреєм? Можливо, вирішив, що цей спосіб ненадійний: Тео міг виблювати випите (спреї навмисно випускають із солодкавим, нудотним присмаком, щоб не можна було випити багато). Можливо, Тео не вдалося зірвати з пляшки кришку — для п’ятирічного малюка це не так просто, — а виприскувати на себе чверть пляшечки було б вершиною дурості. Хоча, як на мене, основну роль відіграло інше. Даймонд усвідомлював: для того щоб примусити організм порішити себе, потрібен повний над ним контроль. А повного контролю він не мав. Тому й силкувався дібрати щось більш дієве та вивірене, ніж перерізати сонну артерію чи труїтися фенолом, як, наприклад, кинутися під вантажівку.
— Тео, це сон, — я стискав руками його ніжки, — він несправжній, Даймонда чи, як ти на нього кажеш, Аймонта не існує, розумієш?!
Хлопчак кивнув. Великі очі блищали від вологи.
— Він не завдасть тобі шкоди, якщо ти сам не дозволиш!
Тео схлипнув і почав тихо підвивати. У мене защеміло в грудях.
— Комашко, не бійся, я не дам тебе скривдити, просто не слухай його, а я щось придумаю, — я притиснувся лицем до його грудей, — ми вигадаємо щось, щоб він більше не приходив, обіцяю тобі…
Малюк не заспокоювався. Кілька секунд я дослухався до калатання його серця, а потім раптом осягнув, що це лише слова. Легковажне стрясання повітря, не більше. Я розумів, що програю та що роблю недостатньо для того, щоб виграти.
Відступивши на крок, дістав мобілку та набрав Лізу Джин Торнтон. Щойно жінка відповіла, я, не вітаючись, випалив:
— Допоможіть мені!
— Що сталося?
— Ви не уявляєте, як я зараз потребую вашої допомоги…
Упродовж наступних двох днів я майже не спав. Найперше виламав дверні замки в туалеті та ванній, а також на дверях до підвалу, щоби Тео ніде не спромігся зачинитися зсередини. Потім викинув більшість ножів, відкривачок і виделок — усе, чим хлопчак міг завдати собі шкоди, — а ті, що лишив, сховав так, що ледве діставав їх сам. Я наказав Джеремайї забрати з підвалу всі інструменти для догляду за кущами та викошування трави — віднині він щоразу приносив їх із собою, — та спустити воду в басейні. І, звісно, ні на мить не відходив від сина, ні у спальні, ні у ванній, ні в пісочниці не покидаючи його самого.
Ліза Торнтон перейнялася не менше за мене. Вислухавши мою перелякану й тому дуже плутану розповідь про те, що Даймонд налаштовує — чи радше намагається примусити — Теодора вчинити самогубство, вона запевнила, що зробить усе від неї залежне, аби допомогти. У понеділок Ліза зобов’язала чергового агента уважніше стежити за камерами. У вівторок увечері до котеджу біля водосховища Ліберті підкотили білосніжний Audi A3 і темно-синій Ford Fiesta. Торнтон привезла із собою (як вона сама висловилась) тимчасову доглядальницю — дебелу афроамериканку на ім’я Тереза Слейтер. Не знаю, чи пані Слейтер з її важким поглядом і не по-жіночому басистим голосом коли-небудь до того мала справу з дітьми, чи — що більш імовірно — як і Ліза Джин Торнтон, була агентом ФБР, але вона залишилась і всю ніч провела у кріслі в коридорі на другому поверсі, контролюючи, щоби мій син не вкоротив собі віку, поки я сплю. Зранку Слейтер поїхала, пообіцявши повернутися об одинадцятій вечора.
А в середу, 12 серпня, о пів на четверту пополудні Ліза Торнтон зателефонувала мені та повідомила, що вони з Енді Далтоном знайшли спосіб «вилікувати мого сина», хоча, на її думку, пропозиція можливо мені не сподобається. Я спробував її розпитувати, проте Ліза обірвала мене словами, що вони з доктором Далтоном вирушили з Балтимора та за півгодини будуть у Рейстерстауні.
Ліза помилялася: її пропозиція мені не просто не сподобалася — вона мене шокувала.
Машина Енді Далтона зупинилася на під’їзній алеї наприкінці Контент-Лейн за п’ять хвилин до шостої вечора, коли спека тільки почала спадати. Далтон і Торнтон захопили Меллорі Хардисон. Вона забрала Теодора й повела його до будинку, а ми з Лізою та доктором пройшли до веранди.
Далтон ніс із собою картонну спайку з двома чималими паперовими стаканчиками кави. Поставив спайку на дерев’яний столик, витягнув стаканчики, один узяв собі, другий підсунув до мене.