Не змінюючи виразу свого стоїчного ірландського обличчя, Кін зауважив:

— Утішно, що ти турбуєшся про моє здоров'я, Лорін. Але дружина Скотта зумисно попрохала, щоб це була саме ти.

Я мовчки кивнула. Звісно, вона захотіла, щоб прийшла саме я. По-іншому й бути не могло. Так швидко мені від цього все одно не відкараскатися.

— Пропоную таке: з'їздиш до неї, а потім решту дня ти вільна, — сказав шеф. — На мою думку, ти ранувато вийшла на роботу після поранення. Тим паче, що будь-якої хвилини знову можуть завітати твої друзяки з адмінвідділка. На твоєму місці я б іще з тиждень попридурювався й посидів би вдома.

— Так точно, сер, — сказала я, встаючи з-за столу й жартома віддаючи салют своєму начальникові.

Не знаю чому, але я відчула, що скучатиму за лейтенантом Кіном.

На щастя, кабінети антинаркотичного відділка на другому поверсі були порожні. «От і слава Богу», — подумала я, зайшовши до роздягалки та зламуючи кусачками дверцята Скоттової шафки. Тепер мені, нарешті, дійшло, чому дехто нервує, забачивши копів. А особливо люди, котрі відчувають за собою провину.

У шафці було мало речей. Я витягла звідти запасну уніформу, пару коробок з набоями до револьвера 38-го калібру й кевларовий куленепробивний жилет. За вкритим пилом кийком для розігнання демонстрацій я знайшла витіювату пляшечку одеколону «Le Male» від Жан-Поля Ґотьє.

Озирнувшись і пересвідчившись, що в кімнаті нікого немає, я капнула трохи одеколону на зап'ясток. Терпкий запах ударив мені в ніздрі, я відсахнулася так різко, що зачатилася головою об дверцята — бах! Це виявився той самий одеколон, яким пахло від Скотта тієї ночі, коли ми кохалися.

Беручи із дна шафки парадні поліціянтські черевики Скотта, я побачила під ними грубий конверт. О Господи!

Не брехатиму, я кинула ті черевики назад, наче то були розпечені вуглини.

Я не хотіла зазирати в конверт, але знала, що мушу.

Піддівши клапан конверта олівцем, я розкрила його. Усередині виявилися гроші, як я й припускала. Багато грошей. П'ять товстих пачок потертих купюр, перехоплених гумкою. Здебільшого там були сотки та п'ятдесятки, але була також солідна кількість двадцяток і десяток.

Десь тисяч із десять-п'ятнадцять, прикинула я й раптом відчула, як у мене занила скроня й ліве око.

«Заспокойся та поміркуй», — подумки сказала я. Яким чином п’ятнадцять штук зелених могли опинитися в особистій шафці поліціянта з антинаркотичного відділка? Невже Скотт не вірив у надійність банків? Чи то сюрприз від доброї феї?

Або, скоріше за все, — результат несумлінності та продажності.

Отже, Скотт був кепським копом.

— Скотте, — прошепотіла я, витріщившись на брудні зелені купюри з потертими краями. — Ким же ти, в біса, насправді був?

І що ж я мала тепер робити, скажіть будь ласка? Передати гроші своєму шефові? Як не як, а справу про вбивство Скотта вже закрито. І воно мені ото треба — знову відкривати скриньку Пандори? Раптом на думку мені спало дуже просте й ефективне розв’язання цієї проблеми.

Я запхала конверт із грошима в правий черевик так далеко, як змогла, і кинула обидва черевики в коробку.

«Якщо в Брук виникне бажання розворушити це зміїне кубло, то так тому й бути, — подумала я, закриваючи шафку. — Нехай вона над цим питанням мучиться, а я не хочу».

Прання чиєїсь брудної білизни на очах у публіки вочевидь не входило до моїх службових обов'язків.

Розділ 70

Просмикавшись у щільному транспортному потоці аж годину, я потрапила нарешті до Санні-сайду та під’їхала до будинку Брук.

Заледве припаркувавши свій службовий автомобіль, який не мав спеціальних розпізнавальних знаків, я потупцювала до парадного входу, несучи в коробці манатки Скотта. Цей візит явно не обіцяв мені нічого приємного, і тому я збиралася скоротити його до мінімуму. Натиснувши на кнопку дзвоника, я помітила американський прапор, намальований дитячою рукою на асфальтовій доріжці. Трохи почекавши, я подзвонила ще раз.

Я тиснула на кнопку цілих п’ять хвилин, аж поки не вирішила, що вдома нікого немає. У мене виникла спокуса залишити коробок під дверима й написати записку, але я не могла жорстоко повестися з Брук. Я вже була хотіла повернутись і трохи почекати, сидячи у своїй «імпалі», та раптом почула якийсь приглушений шум.

Він линув із-за дверей будинку. Нарешті я збагнула, що то за звук. То було хлипання. Хтось плакав під дверима.

О Господи, тільки не це!

Цього разу я просто постукала у двері.

— Брук! — гукнула я. — Це Лорін Стілвел. Я принесла Скоттові речі. З тобою все гаразд?

Після моїх слів хлипання тільки посилилося. Тому я повернула ручку й, не питаючи дозволу, увійшла в будинок.

Брук лежала на східцях, згорнувшись калачиком. Схоже, у неї стався нервовий зрив. Очі її були розплющені, обличчя — позбавлене всякого виразу, а по щоках текли сльози.

На якусь мить мене охопила паніка. Може, вона впала й забилася? Потім я роззирнулася — чи не наковталася ця жінка, бува, якихось пігулок? Але ні слоїка, ні пляшечки поруч із нею не було. Слідів крові — теж не видно.

— Брук, що таке? — спитала я. — Що трапилось? Я — детектив Стілвел. Ти зможеш зі мною поговорити?

Спочатку я обережно поплескала її по плечу, але вона й далі хлипала, і тоді я поклала коробку на підлогу й міцно обняла її.

— Тихше, тихше, заспокойся. Усе буде нормально, — сказала я. Звісно, що нічого вже не буде нормально, але що я могла їй сказати?

Озирнувшись, я побачила, що приміщення захаращено так, як на це інколи здатні лише малі діти. Вітальня, підлога якої була всипана іграшками, виглядала як ілюстрація з книжки за мотивами відомого шпигунського телесеріалу «Я — шпигую». «От і нашпигувала я самотню заплакану жінку посеред цього безладу», — подумала я.

За кілька хвилин Брук таки вийшла зі ступору. Вона рвучко сіпнулась і зробила глибокий вдих, який, напевне, приніс більшу полегкість мені, аніж їй. Я сходила в передпокій і знайшла там пачку паперових носовичків.

— Даруйте, — нарешті озвалася Брук, беручи в руки один із них. — Я спала на кушетці. Коли ви під'їхали, я прокинулася, глянула у вікно, побачила, що ви несете речі Скотта… І тут оте жахіття знову наринуло на мене…

— Я лише можу здогадуватись, як вам зараз боляче, — сказала я після невеликої паузи.

Брук кивнула на підтвердження моїх слів, і її сплутане волосся розсипалося по обличчю.

— Я не знаю… не знаю, як мені далі жити, — мовила вона та знову заплакала. — Матуся забрала дітей, а я й досі не можу оговтатись. Я не в змозі вийти з будинку, не в змозі відповісти на телефонний дзвінок. Мені здавалося, що напади паніки припиняться після похорону, але вони стали ще сильнішими й тяжчими.

Я заледве намагалася дібрати якісь утішні слова, сказати щось таке, що допомогло б дружині Скотта опанувати себе.

— А ви не вдавалися до групової терапії? — вичавила я з себе нарешті.

— Я не можу наважитися, — хлипала Брук. — Мої свекруха та мачуха допомагають мені з дітьми як можуть, але я…

— Брук, я не психіатр, — сказала я, — але, мабуть, зараз вам конче потрібно бути з людьми, котрі, подібно до вас, утратили подружжя. Тільки вони здатні до кінця зрозуміти ваші переживання. Іншим це просто не дано. І не соромтесь користатися з чиєїсь допомоги, щоб вам стало краще, люба. Ви ж мати. Вам треба бути в нормі, щоб виховувати своїх дітлахів.

Не знаю, чи купилася Брук на мої теревені, але принаймні вона перестала рюмсати, і погляд її став більш зосередженим.

— А ви б теж учинили саме так? — з надією спитала вона. Її розпачливий погляд пришпилив мене до стіни. — Скажіть будь ласка, що мені робити! Ви єдина, хто хоч трохи мене розуміє.

Я проковтнула клубок, що підкотився до горла. Брук Тайєр питає моєї поради? Яке ж я маю право стояти тут і мовчати про те, що сталося насправді? З якого ж байдужого матеріалу зліпив мене Творець?! Напевне, з найгіршого, що був тоді в нього напохваті.