Розділ 61

Коли я виходила з кабінету Кіна, на мій стільниковий потелефонував напарник.

— Ці смердючі щури вже вийшли з приміщення? — поцікавився Майк.

— Двоногі щури — так, вийшли, — відповіла я.

— Зустріньмося й перекусімо в «Пайперсі», — запропонував Майк. — Я пригощаю.

Я доїхала до ресторану «Пайперс кілт», що на 231-й вулиці в Кінґзбріджі, десь хвилин за двадцять. Улюблена забігайлівка копів та працівників прокуратури Бронксівського району була радше баром, аніж рестораном, причому з неймовірно смачними гамбургерами. Була тільки десята тридцять ранку, тому заклад стояв іще майже порожній — за винятком мого напарника, що сидів, забившись у кабінку в найдальшому закутку. Умостившись за стіл, я цокнулася своєю пляшкою дієтичної кока-коли з пляшкою «Гайнекена», що її тримав Майк.

— Як твоя голова? — спитав він.

— Так, як ти й сказав, друже мій: ураження м’яких тканин, — відповіла я, стенувши плечима. — І як винагороду за талан я мушу тепер носити оцю чепурненьку пов’язочку.

Майк посміхнувся.

— Як ти гадаєш, що ті чуваки з адмінвідділка напишуть у своєму звіті?

— Не знаю, — сказала я. — Я надто заповзято огризалась і підколювала їх, щоб зробити якийсь реалістичний висновок. Мабуть, у найгіршому випадку я дістану догану за недотримання інструкції, згідно з якою я мала викликати спецзагін. Упевнена, що комісар не буде сильно на нас наїжджати, враховуючи ту неймовірну швидкість, із якою ми розгребли для нього цю купу лайна.

— Та отож, — погодився Майк. — А я про це й не подумав.

Офіціантка принесла нам чізбургери та булочки з маслом.

— Ой, а тут і бекон? — сказала я, з посмішкою глянувши на свою тарілку. — Майку, не треба було замовляти.

— За тебе, напарнице, — мовив Майк, підіймаючи пляшку з пивом. — Додаткову милю для схуднення після бекону пробіжу замість тебе я.

— Я так удячна тобі, напарнику, — сказала я, наминаючи неймовірно смачний чізбургер. Не знаю, може, то на мене так вагітність подіяла, але раптом я відчула вовчий апетит. Жодного разу відтоді, як вісім місяців тому я кинула палити, їжа не видавалася мені такою смачною, як зараз. — Не пам'ятаю, подякувала я тобі чи ні, — вела далі я, запихаючи в рот черговий шмат бекону. — Дякую, що врятував мені життя там, у депо.

— Облиш, Лорін, — відказав Майк, тицьнувши пляшкою в мій бік. — Ти прикриваєш мене, я прикриваю тебе. На мою думку, відділ поліції — це ти і я. Пам'ятаєш оту рекламну вставку про Лас-Вегас? Що відомо нам двом — не відомо більше нікому. До речі, хотів тобі дещо показати.

Майк поставив свою пляшку й узяв із сусіднього стільця якісь папери.

Навіть у напівтемряві ресторану я помітила, що то були роздруківки. Щойно я побачила численні рядочки цифр, як чізбургер у моєму роті вмить перетворився на дерев'яний цурпалок, политий кетчупом.

— Я знайшов оце вчора у факс-апараті, — пояснив Майк. — Телефонна компанія чомусь знову прислала копію роздруківки місцевих телефонних дзвінків Скотта. Як тобі, га? Ця роздруківка майже аналогічна тій, що ти поклала мені на стіл, от тільки на ній повсюдно — твій телефонний номер.

Дивлячись на мене через укритий шрамами подряпин стіл, Майк діставав подвійне задоволення — від пива та від мого отетеріло-розгубленого вигляду.

— Нам час поговорити, напарнице, — сказав він. — Час тобі про все розповісти панотцеві Майку, покаятись і зняти тягар з душі.

Розділ 62

— Нумо, Лорін, починай, — прошепотів Майк, поки я ошелешено сиділа, втративши дар мови. — І не здумай викручуватися, чуєш? Так, ти гарний коп, навіть більше, ніж гарний, але зрозумій: це стосується не тільки тебе, а й мене.

Я мимоволі притиснула пляшку з кока-колою до свого враз почервонілого лоба. Боже милосердний, що ж мені робити? Мене викрили. Спіймали на брехні. І хто — власний напарник! Як я могла наважитись брехати йому?! Бо ж Майк — добра душа, добріший за будь-кого в цьому світі. І він — мій колега, мій рятувальний круг, мій янгол-охоронець на небезпечній роботі!

Я ніяк не наважувалась поглянути йому у вічі, зиркаючи то на подертий стіл, то на темні дерев’яні панелі на стінах ресторану — куди завгодно, тільки не на Майка.

А він мав рацію, мушу визнати. Якщо й був хто-небудь, кому я могла — і мусила — вилити душу, то це Майк. Я брехала йому — і прямо, і непрямо, брехала вже бодай тим, що замовчувала факти, і це, зрештою, спричинилося до того, що він убив чоловіка. Повне зізнання — це мінімум того, що я могла зараз зробити.

«Утім, хвилиночку, — подумала я. — Ні! Я не можу!» Якщо на Майка наїдуть чуваки з адміністративної інспекції, то він переведе стрілку на мене. Змушений буде перевести. Бо не може втратити роботу. Так, він розлучений, але має оплачувати навчання своїх двох дітей в інституті. На нього наїдуть, і йому доведеться розповісти те, що він знає, а решта правди випливе сама собою. І все повернеться на круги своя: Пол сідає до в’язниці, а Брук залишається без засобів до існування. «Ні, — подумала я. — Цього разу все буде навіть гірше. Бо разом з Полом до в’язниці потраплю також я!»

Чого мені не хотілося робити, так це повестися грубо зі своїм напарником, але що довше я обмірковувала ситуацію, то ясніше розуміла: я не маю альтернативи.

Нарешті я наважилась відірвати погляд від стелі й уставилася Майкові просто у вічі.

— Не чіпаймо цього, напарнику, — холодно й рішуче сказала я.

На обличчі Майка з'явився такий вираз, наче я щойно вразила його електрошокером. Мені здалося, що ще мить — і Майк роздавить зелену пивну пляшку, яку він тримав у тремтячій від хвилювання руці. Кілька секунд він хапав ротом повітря, наче риба, викинута на берег.

— Н-н-не чіпати?! — нарешті вимовив Майк, затинаючись. — Ти спала з ним, правда ж, Лорін? Наставляла роги своєму чоловікові зі Скоттом Тайєром, еге ж? Чому ти не хочеш просто взяти й сказати мені про це? Я ж твій напарник, твій друг.

— Майку, — мовила я благальним тоном, і в мене в очах виступили сльози. — Будь ласка, давай не будемо про це, га?

— Я вбив людину, Лорін! — пошепки закричав на мене Майк. — Заплямував свої руки кров'ю!

Я підвелась і взяла сумочку.

Мені не хотілося погрожувати своєму напарнику, але він загнав мене в куток. Іншого виходу я не мала.

— Так, — ствердно мовила я, кладучи двадцятидоларову купюру біля тарілки з недоїденими чізбургерами. — Ти справді вбив людину, Майку. І я була єдиним свідком, пам'ятаєш? Ось чому саме тобі — передовсім — слід залишити все, як воно є.

Розділ 63

Дорогою додому я зателефонувала Кінові й сказала, що почуваюся зле й хочу взяти відгул за станом здоров'я. Натиснувши на кнопку, я збагнула, що вперше за багато днів я не збрехала йому.

Коли я відчинила двері свого порожнього будинку, у мене виникло таке відчуття, наче я входжу до похмурого склепу. Мені закортіло зробити пробіжку, і я вдягла спортивний костюм. Потім поїхала до парку Тіббетс-Брук і пробігла два кола навкруги ставка неподалік відкритого плавального басейну з його допоміжною технічною спорудою в стилі ар-деко. Господи, який чудовий був день! Сонячний, але зимний. Прекрасна погода для пробіжки. Коли я робила розтяжку, то навіть помітила в прибережних очеретах журавля.

Проте коли я, обливаючись потом, знову сіла за кермо свого «міні», настрій мій знову зіпсувався.

Приїхавши додому, я перевірила автовідповідач, що виявився порожнім, а потім налила собі склянку вина, щоб угамувати свої розбурхані нерви.

І тут мені пригадалося, що я вагітна. «Дитина в машині!» — є такий знак, що його часто чіпляють на авта. Коли я тремтливими руками заливала вино назад у пляшку, склянка вислизнула з моїх рук, упала на підлогу й розлетілася на безліч дрібних скалок.

«Ось тобі й маєш, детективе Стілвел», — подумала я, стискаючи рукою холодний край кухонної раковини. А ще недавно мені здавалося, що все, нарешті, владналось, і я тримаю все під контролем. Так міцно, як і край оцієї раковини.