Тривожно минув для мене наступний день. Я був у роздумах і ніяк не міг опанувати собою. Я починав усвідомлювати, що узяв на себе те‚ що могло виявитись мені не під силу. Я був упевнений, що не злякаюся, мені здавалося, що я б не злякався навіть і тоді, якби на власні очі побачив щось дивне, не злякався саме тому, що не вірив би в об’єктивність побаченого. Але який же я виявляється боягуз, коли ще нічого не бачив, а вже стаю ні на що не схожий! Що мене, власне, стривожило? Страждання цих жінок, що виникли від примар їх власної уяви, яка є наслідком їхнього дрімучого неуцтва. Навіщо ж я став лікарем, якщо людські страждання мене лякають? Лікар повинен бути завжди готовий витримати видовище найжахливіших страждань! Я пригадував бачених мною раніше тяжких хворих і дійшов висновку, що вони не викликали у мене такого переляку, як вигляд цих жінок. А хто такі ці жінки, як не хворі? Але хворих потрібно лікувати, а щоб їх лікувати правильно, слід перш за все дослідити і визначити їхню хворобу.
Невже‚ почавши дослідження‚ я не зумію довести його до кінця? Найбільшою загадкою видається мрець. Якщо це галюцинація, то її слід лікувати. Але ж і солдатка бачить мерця! Отже і солдатка хвора, і її потрібно лікувати! Значить, тут є щось заразливе, щось епідемічне: адже і всіх тих, хто вірить в блукаючих мерців і каже‚ що їх бачить, також слід лікувати! А я ось не вірю, але боюся. Чого ж я боюся? Боюся теж побачити мерця! Невже? Як можу я боятися, коли знаю, що мерці не можуть вставати з могил і ходити між живими? Чому ж це я боюся? Бояться люди того, у що вірять: ось я побоююся, щоб злодії мене не обікрали або розбійники не убили, тому що я вірю і знаю, що є на світі злодії і розбійники; а як же боятися мерця, що встає з могили, коли я не вірю в них і знаю, що такого бути не може? Таж це просто дитячість, легкодухість, слабкість характеру! Слід пересилити себе і відігнати примарний страх. Слід над собою попрацювати! На те Бог дав людині розум і волю.
Так роздумував я і разом з тим боровся зі своїм другим Я. Мій розум говорив: треба вести дослідження до кінця, а щось инше, чого я визначити не міг, говорило мені: покинь, не ризикуй, збожеволієш!
Ще не уляглася в мені ця внутрішня боротьба, як ввійшла моя пацієнтка. Я оглянув її пульс, поцікавився як вона себе почуває і дав їй знову заспокійливі ліки. Після того я дав їй пляшку шампанського вина і наказав зберегти до мого приходу в холодному місці.
Настала ніч. Біля дванадцятої години подався я до молодиці, наказавши кучеру за мною приїхати.
Упродовж всього шляху ноги мої спотикалися, волосся на голові ставало дуба при найменшому шумі вітру в деревах. Страх долав мене проти волі, без жодної важливої причини, скільки не намагався я оволодіти собою.
Я повинен був власною мужністю довести цим жінкам, що боятися нічого, що їм уявляється те, чого бути не може. Мрець з могили встати не може, тому що він зогнив і перетворився на купу землі. А хіба купа землі може ходити по хатах? Треба, щоб жінки усвідомили це собі, а вони цього не усвідомлять‚ якщо помітять, що той, хто їх так повчає, сам, як і вони, боїться мерця!
Як тільки я зайшов тієї ночі до хати, мене овіяло запахом льоху – сирим, задушливим і спертим, який чути завжди, коли хтось приходить зі свіжого повітря у порожній підвал. Мені це здалося теж галюцинацією, такою ж‚ як і тоді‚ коли минулої ночі запахло трупом. Я приніс із собою коркотяг, попросив пляшку шампанського і дві шклянки, а собі вийняв з кишені срібну чарку. Відкривши пляшку, я запросив своїх співбесідниць випити для сміливості. Випив і я. Потім закурив сигару, прагнучи здаватися веселим, почав насвистувати пісню і навіть став просити заспівати їх що-небудь. Вони розсміялися, що я визнав хорошим знаком. Мені вдалося-таки умовити солдатку заспівати пісню, якої початок я підказав. І молодиця, мабуть, розвеселившись, слухала не без задоволення. Я став підспівувати. Раптом молодиця крикнула:
– Чую, вже йде!
Пісня завмерла на вустах солдатки. Вона стала молитися. Молодиця тривожно промовила:
– Вже шкребе і у вікно стукає!
Мені ще виразніше, ніж учора, почулося, що за стіною таки шкребуть і у вікно стукають.
– Ох, вже він у хаті! – крикнула господиня. – Ой, так як же жахливо він дивиться на вас!
Я витріщив очі на двері і, хоч нікого не побачив, але кров хлюпнула мені до голови, по спині бігали мурашки, уривалося дихання.
– Ай-ай-ай! – кричала молодиця. – Обходить вас, пане! Ох, як очима водить!..
Я зиркнув вліво на стіну і мені здалося, що уздовж стіни і обох вікон поволі рухалася людська тінь, досить невиразна.
– Пане, пане! – не вгавала молодиця. – Вам за спину зайшов! Вам на голову ззаду дивиться, губами перебирає, ніби шепоче…
Я із зусиллям кинувся до неї, схопив її за руку, як і вчора, але тут відвага остаточно покинула мене. Ноги підломилися, я впав на коліна, заплющивши очі… я немовби втрачав свідомість, хоча до вух ще долітали тужливі стогони хворої, вона скаржилася, що на неї навалюються і тиснуть, і кликала на допомогу Господа Ісуса Христа і Пречисту Богоматір. Я опам’ятався тільки тоді, коли обидві жінки підняли мене, говорячи:
– Пропав уже. Нема його! Як тільки півень проспівав – він тут-таки й зник!
Я в знемозі упав на лавку і подумав: «Ні! Не можна спокушати Бога. Недаремно коли диявол-спокусник радив Господу кинутися з вершини храму‚ аби переконатися чи ангели прийдуть на допомогу, відповів: писано-бо, не спокушай Господа Бога твого. І нам він велів молитися: не введи нас у спокусу. А я став спокушати Бога: понадіявся на сили свої, на те, що, коли не вірю у бабські теревені, то мені нічого й не буде! Я думав, що, коли сам не вірю, то страх не перейде на мене. Я помилявся, бачу, що помилявся».
Після цього я вирішив забрати жінку до себе в лікарню‚ а оскільки вона могла ходити і легко працювати, то доручив їй піклуватися хворими, зробивши розпорядження годувати її якнайкраще. Мені хотілося відвернути її від колишніх сумних думок.
Тим часом солдатка переконала батюшку освятити вдовину хату й могилу покійника. Вдова провела у лікарні два місяці і вже не скаржилася на відвідини мерця, а потім – зійшлася з одним хлопцем у дворі і вийшла за нього заміж.
Фаїна
Минулого року гостював я на селі у знайомих. Одного разу з’їхалися до них гості і ввечері розмовляли про різні незрозумілі, дивні і нез’ясовані випадки, які легко можуть бути визнані за так звані надприродні, де очікується вплив на наше життя вищих нематеріальних сил. Кожен розказував якусь свою пригоду у цьому роді. Був серед гостей і відставний майор Василь Варфоломійович Зотиков. Він зауважив, що міг би дещо і про себе розказати, але не хоче, щоб його запідозрили в брехні. Скільки не просили його – залишався непохитним, але потім погодився, що перекаже свою історію у листі до мене. Через тиждень я одержав від нього листа такого змісту.
«Виконую обіцянку, яку дав минулої п’ятниці. Слухайте і роздумуйте, вельмишановний пане, але не осуджуйте: моя розповідь може бути нерозумною і нецікавою, зате правдивою.
Я народився в одній із приволзьких губерній від шляхетних і небідних батьків. Був у нас в маєтку великий двір із садом, численна челядь, панський будинок на двадцять покоїв, оранжерея і теплиця, які складали разом зимовий сад, даруючи сім’ї задоволення сидіти серед зелені о тій порі, коли надворі бувають сльота, мороз і завірюха. Я не був одинаком у батьків‚ бо мав ще двох сестер.
Коли мені виповнилося п’ять років, я мав видіння. Мати і нянька розповідали, що одного разу, граючи з дітьми в саду, я показував ручкою на вишневий кущ і говорив, що звідти дивиться на мене білява дівчинка і вабить до себе. Ніхто більше її не бачив‚ а потім дівчинка зникла. Але згодом це видіння повторилося там само‚ а втретє – в будинку, і це вже я добре пам’ятаю. Була світла зимова ніч. Я прокинувся. Лежачи в своєму дитячому ліжечку, я кинув погляд у вікно, освітлене повним місяцем, і побачив за склом личко білявої дівчинки. Раніше, коли вона являлась мені у саду, я її не боявся, а навпаки, весело усміхався; тепер же вона дивилася на мене крізь скло з таким сумним виглядом, що я злякався і скрикнув. Няня, що спала в моїй кімнаті, прокинулася; видиво зникло.