– Прощай, добрая панночко! – вклонилася Маруся. – Нехай тебе Біг благословить за твою добрість!

По обіді справник ліг відпочити. Недовго й спочивав, коли це входить лакей та й каже:

– Вас, барин, спрошує якась дівка і говорить, що їй неодмінно треба вас бачити.

– А какая там дівка? – спитав справник. – Веди сюда.

До хати увійшла Маруся.

– Я до вашої милости, – та й вийняла із пазухи хустку, звернула й подала йому писульку.

Справник розпечатав писульку, і з неї щось випало, завернуте в папірець. Він підняв і, не розвертаючи, почав читати писульку.

– Што ета такоє? – дивувався він. – Мні рука ета ізвісна, та не згадаю… Хто б се писав?

Дивуючись сьому, розвернув нарешті папірець і – побілів, як полотно. Він упізнав перстень своєї дочки, котрий вона завсіди носила і з яким утопилася. Тепер здогадався, чому те письмо видалося йому таким знайомим. Справник трусився, мов од пропасниці. Нічого більше не сказав Марусі, тільки:

– Іди собі… Я все зроблю, що тут пишеться. Освободжу від некрут твого Грицька і найду за нього некрута.

Тим часом Грицька й инших некрутів повели у станок. На кожного там дивиться лікар і кому каже «лоб», а кому – «затилок». Отой-то вже, кому скажуть «затилок», не знає, що й робить від радощів: пуститься необзир з хати і благословляє Бога, що його помилував. От так чує Грицько, що вже стали приймати некрутів з їх волости, і серце його шалено забилось. Аж ось:

– Грицько Перепеченко! – прочитав писар.

Та враз, як тільки вимовлено його ім’я, підвівся справник.

– Постойте! Я за нього найняв некрута, а його випустіть!

Грицька відпустили, і він, не чуючи під собою ніг, побіг до Марусі, котра в цей час сиділа на лаві й журилася, чи виконає справник свою обіцянку. Як ось – двері рип! – і він перед нею.

Після обіймів та поцілунків стали молодята розказувати одне одному, що за цей час пережили.

– І ти, моє серденько, не боялася ходить до втоплениці? – дивувався Грицько.

– Я нічого не страшилась, щоб тілько освободить тебе від некрут!

Через неділю Грицько й Маруся обвінчались, зіграли весілля і просили Милосердного Господа, щоб він наградив добрую втопленицю за те, що зробила їх щасливими навіки.

Микола Білевич

Народився 21.ХІ.1812 р. в Курську в сім’ї українського педагога, який виїхав із Закарпаття. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька. Здобув освіту вчителя історії та статистики. Був улюбленим учителем Ф.Достоєвського, який мав на нього значний літературний вплив. В гімназії заприятелював з Миколою Гоголем, Євгеном Гребінкою та емігрантом з Закарпаття Нестором Кукольником.

Першою його книгою була збірка сатиричних оповідань «Картинная галерея светской жизни, или Нравы 19 столетия» (ч. 1–2, М., 1833), яка не була помічена критикою. Згодом видав анонімно збірку фантастичних оповідань у двох томах «Святочные вечера, или Рассказы моей тетушки» (1836). Тут діють чорти, відьми, мерці та інші представники нечистої сили. Книгу похвалив В.Бєлінській. Прихильність критики спонукала Білевича перевидати книгу, значно її доповнивши. Тепер вона називалася «Святочные вечера. Написаны Николаем Кунацким. Изданы дядею его Григорием Рацким» (СПб., 1839).

М.Білевич також автор двох повістей – «Мечта и существенность» («Москвитянин», 1849, №23) та «Петр Иванович Короткоушкин» (Библиотека для чтения, 1853, т. 120). Опублікував кілька праць з історії російської літератури («Н.И.Новиков», «Русские писательницы XVIII–ХІХ века», «Русские писатели XIX века»).

Пізніше в «Невском альманахе» у 1846 році з’явилася фантастична новела «Журавель» під псевдонімом Ю.Юрченко, яку й перекладено за цим виданням.

Журавель

Летіли раз журавлі над нашою Україною, вони прямували високо в небі і натрапили на якесь село. На тую пору один із наших господарів був у полі. Сонце пекло, чумаки спинилися з возами і відпочивали – хто під хурою, хто під кущем, а наш українець Микита, той самий, що був у полі, спустився до річки, сів на бережку і ну дивитися, як вода гуляє та на берег плюскає, як рибки пірнають одна по одній. Дивився, дивився Микита й замислився. Замислився, як казав опісля, так собі, ні над чим. Сиджу, каже, дивлюсь на воду, й вертатися назад не хочеться, з місця не вставав би, наче прицвяхований. А річка ллється усе хутше й хутше, наче до милого в умовлену пору поспішає, та все гулкішою стає, а вітер ані шелесне. Чую – журавлі в небі кричать, поглянув я на них: летять вони високо-високо, ледь на сонці крапелинками мигтять. Нехай собі летять! Кричать журавлі: «Іві, іві» – і це не біда, нехай кричать, думав Микита. Подивився на них і знову задумався, та так, що голові стало тяжко і нудно. Микита вийняв табатирку, нюхнув табаки, і в голові посвіжіло, думки, мов мурашки, заметушилися в мозку.

Звівся Микита – і що ви гадаєте?… Перед ним стояв журавель, та такий довгоногий, що диво, і кланяється йому в пояс. Микита хотів було пустити йому по ногах палицею, але той прикрив їх крилами та заспівав так жалібно і сердечно:

– Не зобижайте, Микито Івановичу, то я в пригоді стану. Не одну службу зіслужу, коли мені наперед прислужитесь.

«Чи ти ба, яке диво! – подумав Микита. – Журавель, себто, значить, птаха, а балака по-нашому!»

– Про одне тільки прошу, Микито Івановичу: знайди мені у вашому селі наречену гожу та розумну, женитися захотілося. А я відслужу – так таки відслужу!

– А не відчепишся ти, довготелесий! – гримнув Микита. – Ще чого видумав! Знайди йому наречену – птасі, журавлю!

– Чого це ви так дивуєтесь, Микито Івановичу? Я журавель тільки на вигляд, а насправді такий самий чоловік, як і ви: і голова ж у мене, і очі, й руки, й ноги…

– Голова! Оце така голова? Ну, очі, може, той, туди-сюди, як і в нас, грішних… Руки – ні, братку, не руки се, а таки крила в тебе. І ногами ти не вдався. Що се за ноги такі довжелезні?… Не замакітриш мене. Який з тебе чоловік, коли я бачу, що ти журавель?

– Ех, Микито Івановичу, отож-бо й горе моє, що хоч і розумний ви, та нерозважний. Досить того, що на вас я несхожий, а вже й потворою став. То вам рук не видать, а то й ноги, бач, задовгі? Та чи я ж у тім причиною, що ноги довгі? Бо який же се ґандж? А ґандж у тих, в кого руки довгі, а не ноги. От вони і є справжніми птахами, хижими птахами, хоч на людей і скидаються.

– То ти, либонь, чоловік який, чи що? А птахою тільки здаєшся?

– Чого б то я на птаху скидався? Хіба птаха може говорити й міркувати? Та я така ж птаха, як Микита Іванович теля.

– Ану-ну, стань мені просто… Гм, бачиш, носяра в тебе таки журавлиний… А руки де? Га? Де ж це руки?… А ноги… М-м… довготелесий ти, довготелесий… Ну, ще задом повернись… так… хвіст… га?… Хвіст тобі навіщо, коли ти не птаха?

– Та що це з вами, Микито Івановичу? Це ж така в мене натура!

Тут якраз попід хмарами журавлиний ключ проплив із криком: «Іві, іві!»

– Оце ви надивилися на тих журавлів та все вам іздається тепер в журавлиному вигляді. А мене і паламар ваш Пантелеймон знає, спитай тільки про Кирика – пастуха з Рогатини.

– Тьху тобі в кишеню! Замакітрилося мені, чи що таке? Мабуть, і справді задивився я на тих журавлів.

– Та, видно, таки так, а то чого б то, здається, свого брата птахою називати?

– Ну, годі, Кирику. Сядьмо отут і побалакаємо. То чого ж тобі хочеться?

– Женитися хочеться так, що смерть. А в нашому селі, хоч і доволі дівчат, а ні одна не йде за мене: що їй за дивина пастух?!

– А що, Кирику, адже тут правди – без вершка сажень! Сам розміркуй: пастух – не господар, всім хазяям наймит. В пастуха ані тріски нема своєї – все громадське. Яку ж дівку понесло б лихо за пастуха? Якій дівчині не хочеться жити своєю господою?

– Не в тім річ, Микито Івановичу, що хати нема чи притулку якого. У нас вистачило б на все. Та навіщо воно, коли без господині в хаті і стіни валяться, і дах гниє?