Тільки Сукуриха вночі з’явилася вбрана, мов на весілля до своїх дочок, і байдужим оком поглянула на побойовисько, а коли в рисах одного з трьох гостей впізнала козацького полковника, що лежав на могилі наймолодшої доньки, дико засміялася й копнула ногою трупа. Потім, помітивши серед мерців татарського мурзу, схопила його рукою за кучеряве волосся, зліплене сукровицею, і виволокла на могилу середульшої доньки. Те саме вчинила і з тілом ляського проводира. А вчинивши теє, застрибала не знати від якої втіхи і, чи то в землю запалася, чи то в повітря злетіла, але більше про неї ніхто не чув.

Якийсь чоловік, що сховався в царині,[22] усе те бачив й іншим оповів. Тоді зібралися люди з надовколишніх сіл, позносили всі тіла, не роблячи різниці межи трьома народами, і висипали високу могилу, яку звуть Могилою трьох сестер або Могилою Сукурихи.

Минуло з тої пори багато часу. Я був ще молодий, коли в наших околицях страшна моровиця жниво своє збирала. Весь Галчинець тремтів зо страху. Одного разу, пам’ятаю як нині, їхали ми з небіжчиком Байдою опівночі попри Могилу. В небі виднілося холодне обличчя місяця, вітер завивав, а коні голосно пирхали, і страх проймав нас аж до шпіку кісток. Я молився, а Байда сміявся, бо то був запеклий недовірок. Аж тут зненацька побачили ми якусь постать несусвітню. Я хотів було коня завернути, але Байда пустив свого коня чвалом до Могили, і мій кінь теж за ним пішов. Тут ми впізнали, що то була молодиця з Галчинця з роду Сукурів, Сукурихою дітьми прозивана. Мала лопату й чорного півня, а в торбинку збирала якесь зерня, схоже на просо. Власне, вона й оповіла нам усе те, що ви щойно почули. Змусила тільки поклястися, що раніше, як за п’ятдесят літ від того дня, нікому не розкажемо, що бачили її на Могилі. Потім пішла до села, сіла верхи на лопату і об’їхала довкола наше село, сіючи зерно обабіч себе і тиснучи півня, аби щоразу кричав. Тільки дві хати, що були за рікою, зосталися за межами кола.

І от настав той час, коли чума стала збирати покоси у всіх селах на довкіл. Тоді ж біла карета з’явилася, запряжена шестіркою білих жеребців, з фірманами та лакеями у білому вбранні. Карета прилетіла учвал від Журбинець,[23] та заледве наблизилася до Сукуришиного кола,[24] то стала, наче вкопана. Потім карета щезла, а на її місці з’явився бугай, за ним вершник і нарешті біла дівиця – сама пані Чума. Та й вона не могла переступити кола, тільки регіт чортячий розливався довкруж. В цілому селі ніхто від чуми не вмер, а дві хати, які зосталися за рікою, вимерли до ноги.

Оце нині якраз п’ятдесят літ і проминуло, закляття скінчилося, – завершив оповідь старий Левко, а троє його слухачів сіли на коней і повернулися до села.

Небавом отець Павло Немоловський[25] поховав останки Левка. А Могила як стояла, так і стоїть, а люди переказують одні одним оповідь дідову. Минуть роки й віки, а в Галчинцю говоритимуть про Могилу трьох сестер, про чари Сукурихи, як про вчорашній випадок, бо поголос людський, наче світ, великий, і, мов душа, безсмертний.

Іван Бороздна

Народився 27.ХІ.1804 р. в с. Медведів Стародубського повіту на Чернігівщині у родині багатого українського поміщика, що походив з козацького роду. Дебютував віршами у 1823 р. в російських часописах.

Видав у Москві кілька поетичних збірок, в яких оспівав природу й історію України: «Опыты в стихах» (1828), «Лира Ивана Бороздны» (1834), «Лучи и тени» (1848). Автор поеми «Поэтические очерки Украины, Одессы и Крыма» (1837). Жив у своєму родовому маєтку, постійно провідуючи Москву та спілкуючись із тамтешніми літераторами.

Помер 7.ХІІ.1858 р. у с. Медведів.

Легенда «Золота гора» публікується у перекладі упорядника за альманахом «Утренняя звезда на 1840 год», Петербург, 1840, стор. 99 – 115.

Золота гора, або я тебе вирятую

(українська легенда)

Була година лихоліття. Бурхливим потоком ішли шведи на Русь православну. Тоді й Україна, моя Вітчизна, колишня жертва воєнних розрух, давняя страдниця за святу справу, не вбереглася від злигоднів. Вона пам’ятала свого Богдана і не знала, що крамольний гетьман, який піднісся був на найвищий щабель почестей і влади, гордо замислював перемінити булаву свою на скіпетр. Та ледве універсал Мазепи із табору під Симеонівкою пролунав на Україні, ледве чутки про наближення запрошених ним шведів розлетілися від стародавніх стін Новгорода-Сіверського до далеких кресів південної України, войовничі серця козаків запалали помстою.

Хай же буде благословен тлін ваш, далекі витязі України! Не байдужими очима дивляться правнуки на мовчазні, але красномовні пагорби, під якими шляхетні кості ваші, перемішавшись із кістяками суперників, прийняті були до обіймів землі – спільної неньки!

Приємно провідувати ці славетні могили і весняної пори, коли вони яскраво зеленіють, і взимку, коли сніги загортають їх пухкою габою, а верхи могил височіють, мов чола дідуганів-очевидців минулого.

В непроглядних лісах села Вороб’ївки, неподалік від Новгорода-Сіверського, бовваніє і донині одна із таких могил, оточена неосяжними яругами: з дна їхнього піднімаються велетенські сосни, що ледве сягають вершин могили, а в підніжжі його дзюрчить узруївська срібновода криниця. Старі люди кажуть, що в цім місці були колись розбійницькі схрони, що ховалися в нетрях лісу, як у неприступній фортеці. Там-то й об’явилися товпища шведів. Хто їх переможе в такому страшному, сливе зачарованому місці?

Та ось на світанку із-за гори, що прилягала до Вороб’ївського бору, насунулась якась густа хмара. «Чи то не царськеє військо, чи не козаки реєстровії, або компанійці?» – міркували перехожі, але не вгадали. З берегів Дес-ни, Унечі і Ваблі, з різних сіл і хуторів потяглися валки селян, що були озброєні абичим. І, покинувши родини на Божу волю, розсипалися на всьому терені, готові разом із військом пригостити вогнем та мечем липових союзників. Даремно ті говорили їм: «Ми ваші, а ви наші!», даремно посланці Мазепи намагалися вгомонити несподіване хвилювання. Розлючена вольниця, мов небесная кара, губила шведів без жалю то в лісах, то на дорогах. Що ж міг учинити гетьман зі своїми прихильниками? Голос народу – голос Божий.

Наче покликаний у свідки земних тривог, місяць виглядав із-за хмари і світлими очима озирав сотні дві козаків, що спинилися коло узруївської криниці. Поміж ними виділявся вродою їхній отаман. Чорні, як смола, очі й волосся відповідали смаглявому кольору обличчя, яке відсвічувало українською лагідністю і шляхетністю. Мовчки він крокував туди й сюди, або, спершись на шаблю, уважно розглядав обрій. Нерідко сльози зблискували на його довгих віях, та він, намагаючись приховати свою тугу від товаришів, бадьоро давав команди.

– Щось не видно клятих нехристів, – говорив він комусь. – Кишать собі, наче змії у Вороб’ївській пущі, та тільки дратують нас надаремне! Скорше б уже на життя чи на смерть змірятися з ними.

– Правду кажеш, Хомо, – відказував його співрозмовник, – всім уже надокучила шведська хитрість. Троє діб волочимося даремно, може, хоч цієї ночі пофортунить. Не журися, Хомо, так. Чи ти маєш щось потаємне на серці? Признайся лучче товаришам. Ми у всьому тобі віримо, тому й вибрали на отамана. Повір же й ти нам свою журбу, то, дасть Біг, і повеселієш.

– Тяжко мені говорити вам, чесне товариство, про своє горе, але хай буде по-вашому. А ви ж мене не згадуйте поганим словом, коли згину у нинішнім бою. Слухайте ж, скажу вам усю правду… Ще замолоду припала мені до серця козачка Докія, що жила біля нашого хутора. Чепурна така дівчина! Вона мене теж покохала. Бувало, і гуляємо разом, і пустуємо, і пісні співаємо. Діло було дитяче, ніхто нам не перечив. А як котрогось дня, траплялося, що ми з Докією не бачимось, так у обох у нас серденько і занедужає! Ото вже і я підріс, і вона розцвіла, мов маків цвіт. Ще сильніше ми стали одне одного любити, хоч ані я своєму батькові, ані вона матері не сміли в тім признатися.