Врочистим акордом завершилася дума. Завмер голос бандуриста; по хаті розлігся плач – в нім було усе: і жалість, і радість, і розрядка болісно-напруженого стану.

Цілу ніч не спала Дарина. Безсонна з радощів ніч! Він живий, він повернеться повитий славою! Збулися її мрії! Невже, невже настане щастя? Не спиться Дарині, не може вона заснути, а думки одна за другу заманливіші товпляться в її голові. Розповісти б, поділитися б з кимсь своїм щастям! І палко шепочуть вуста: коханий мій, жаданий мій – ти живий, ти також будеш щасливий!

На ранок усіх підняла тривога: приїхав пан Жмайло. Вискочила Дарина, зібралася на ґанку вся челядь. Важко зліз пан з коня, махнув челяді рукою, ледве поздоровкався з жінкою, сухо зиркнув на Дарину, мовчки пройшов до своєї кімнати – і ні слова… Ахнули всі й здивувалися: що з ним сталося? Підупалим стариганом став Жмайло: очі провалилися, ніс загострився гачком, побіліли чуприна й вуса, зігнувся колись могутній стан; похмурий, як дощова хмара. Чи не захворів? Що трапилося? Кинулася до нього пані розпитувати: що й до чого, але даремно – мовчить Жмайло.

– Не занедужав ти часом? Не гукнути нам знахарку? А, може, покликати батюшку?

– Ховати вже мене хочеш? – Жмайло повільно підвів згаслі очі на дружину. – Заважаю вам? – зареготав. – Не квапся – ще не скоро помру!

– Та що ти, Бог з тобою, полікували б тебе, може, що й помогло б, а то, видно, щось тобі муляє, сам на себе не подібний…

– Не подібний, кажеш?…

– Та лиця на тобі нема, змарнів, з тіла спав… я усе ж пошлю…

– Облиш! Сам себе вмію лікувати і ніщо мене не тривожить! Дурне тобі лізе до голови. Затям: ніщо! – Він стукнув кулаком по столі: – Йди собі!

Чому ж про Романа батько не каже й слова? Якась підозра закрадається в Даринчину душу. Спитати – духу бракує. Нехай відпочине й поправиться – тоді. Розпитує в козаків: кажуть – живий, здоровий, з гучною славою, з багатими дарунками з походу поїхав; ще до Дністра його бачили…

Чому ж мимоволі щемить і стискається серце? З приїздом пана Жмайла ті крихітки веселощів, що зблискували часом, загасли, і щось важке, гнітюче навалилося на домівку. Минув тиждень – старому не кращає, він кріпиться, хоче обдурити себе й інших; минає другий – відчуває Жмайло наближення смерті і скликає до своєї світлиці всіх домашніх: хай послухають його останню волю. Увійшла Дарина та так і остовпіла на порозі: вона й раніше лякалася цієї похмурої кімнати, а сьогодні тут було жахливо – тут пахло смертю.

Праворуч од дверей, на низькому оттомані, вкритому зеленою ковдрою, на високо підмощених червоних подушках лежав батько. Ні, це не він! Дарина не пізнала його: перед нею лежав столітній старець. Як страшно вирізнялося на подушках зеленкувато-жовте висохле обличчя. Сива чуприна розпатлалася, запечені губи гадючаться жорсткою посмішкою. Глянув на Дарину Жмайло – і затерпла вона.

Всі стоять, нахиливши голови; поруч старого плаче пані: про що вона жалкує? Що принесла їй ця людина окрім зла? Жмайло підвівся на ліктях і почав хрипким голосом:

– Зібрав я вас тут усіх, щоб ви почули мою останню волю: моя остання воля об тім, щоб дочка моя Дарина вийшла заміж; вона одна зосталася серед нашого роду – їй і продовжити його треба. Поклянись, жінко, що рід мій не згасне!

Пані намагалася щось відповісти, та голос не слухався.

– А ти, – звернувся до Дарини, – поклянися мені, що слухатимеш матір; я і з того світу вас усіх бачитиму. Поклянися!

Дарина здригнулася.

– На коліна – і клянися!

– Батьку, тату… а!..

– Клянешся?

– А Роман?

Старий підвівся, блиснув очима і моторошно зареготав:

– Тепер, – вигукнув громовим голосом, повернувши до Дарини жовті білки очей‚ – тепер і за Романа…

Але кров бухнула горлом і задушила останні слова. Страшний хрип, підведена рука закостеніла в повітрі. Дарина заплющилася, пані кинулася до оттоманки – на подушках лежав жахливий труп.

Розділ VII

Поховали Жмайла. Минула зима. Спритні велетні-хмари викрали й врятували від жорстокої зими красуню Ладу-весну. Пролетіла Лада над землею, усміхнулася тепло і випарувався останній сніжок і розтанула остання бурулька. Над зеленим озером підвів голову дідусь-водяник і сонними очима озирнувся навкруги; з блакитної річки випірнула радісна русалонька; застрибали, зареготали в пробудженому лісі спритні мавки… Прилетіли й жайворонки, та не принесли звістки про пана Романа.

От уже й травень забуяв на повну силу, потяглися теплі місячні ночі з безконечними солов’їними руладами. Дарині не спиться… душно в низеньких кімнатках… а в садку так тепло… так гарно! У повітрі тонкі пахощі, десь поблизу співає соловейко, від болота чути розмірений жаб’ячий крик, стежки в квітах, у темряві на листках виблискують хрущі… а з-під широких темних листків, з-під прохолодної тіні тендітні конвалії простягають свої голівки до блідого місячного сяйва. Все живе, все диха, все готується до нового життя; а вона? Все перетліло в ній, все поховано… в глибоко запалих очах не видно ні вогню, ні променя, ні іскринки. Хоча б довідатися, нарешті, – що з Романом, де він? Чи живий, чи… вона боялася закінчити думку.

– Господи… якщо… помер він, то візьми й мене до себе, не розлучай мене з ним, не жити мені без нього тут… не жити! – Довга жасминова гілка зачепилася за голову й осипала дівчину запашним цвітом. – Романе, якщо ти… ти ж бачиш, як я потерпаю, чому ж ти?…

Вона благально дивилася в небо, ніби сподіваючись від нього відповіді. Але глибоке, темне небо мовчало. Дарина рушила стежкою. Ось і знайоме місце. Скільки щасливих вечорів пролинуло тут! Все, як і раніш: тихо шепочуться тополі, так само визирає з-за дерев дворогий місяць.

– Та де ж ти, Романе, де ти? – Із запалих очей викотилася остання сльоза. – А ти дав клятву, ти обіцяв не кидати мене ніколи. Клявся! Не приїхав, не забрав до себе! А ти, місяцю, ти ж був за свідка, то чому мовчиш тепер?

Пролунав глухий тупіт. Дарина здригнулася… що це? Чи не сон це? До муру підскакав Роман. Голова його похилена на груди, крізь вії сумно дивляться напівприплющені очі, обличчя бліде… шапка збита набік, чуб звисає над холодним чолом, губи зціплені, рука попустила поводи…

– Романе! – Дарина кинулася до нього, він міцно пригорнув її, але ж які холодні ті обійми!

– Приїхав до тебе!

– Знала, знала, моє щастя, що ти мене не кинеш!

– Сідай, поїдемо!

– Куди?

– До мене, до моєї домівки.

– Коханий мій, навіщо? Ліпше поїхати до матері, вона погодиться, вона згодна!

– Ні, не можна. Сідай скоріше та їдьмо!

Дарина обхопила руками Романову шию, він посадив її впоперек сідла, притримуючи за стан. Кінь тихо рушив, їдуть широким подвір’ям – все спить навколо. Наблизилися до високої брами – вона безшелесне впала.

– Коханий мій, куди ж ми їдемо?

– До моєї домівки!

– А де ж вона?

– Там, недалеко.

Таємнича, безмовна ніч. Місяць заливає землю холодним світом. Виблискують крем’яні гори – стрічкою в’ється попереду шлях. Кінь безгучно ступає; повз них пропливають ліси і яруги. Місяць освітлює Романове лице. Чому воно таке бліде? Дивиться на неї, ті ж самі сірі очі, тільки чому вони напівприплющені й такі сумні?

– Романе, голубе мій, що з тобою?

– А нічого.

– Кохаєш ти мене?

– Чи я кохаю? – Він міцно пригорнув її до себе, серце наповнилося не сподіваним уже щастям…

Тиха, мертва ніч; місяць яскраво світить; кінь чвалає тихою ступою, а перед очима швидко пропливають гори й степи, ліси. Ось вони заїхали до пралісу – широка пряма просіка, обабіч висока стіна чорних дерев, місяця не видко за ними… в лісі мертва тиша… Подивиться Дарина на Романа і – моторошно їй від цієї тиші.

– Де ж твоя хата?

– Ось там, уже недалеко.

Ні шелесту, ні звуку, ні пісні… Проминули гору, а шлях усе в’ється. Навколо степ, безлюдний степ… Віддалік мріє Дністер. Гори все крутішають. І знову питає Дарина Романа:

– Коханий мій, чи скоро твоя хата?