Нема відповіді. У нього раптом виникло бажання взяти жінку за плечі й затрусити, але йому треба було пройти півтори милі[39] до «скаута» і назад, і слід було поберегти сили. До того ж вона, певно, знову пробздиться. Або ригне йому просто в обличчя.
— Ну гаразд, — сказав він. — Мовчання — знак згоди, як казала місіс Вайт у четвертому класі.
Він підвівся, схопився за коліно, зціпив зуби від болю й мало не впав назад, але потім таки піднявся на повний зріст, бо йому конче потрібне було пиво і ніхто те кляте пиво не принесе, крім нього самого. Напевне, він алкоголік. І навіть ніяких «напевне». Треба буде щось із цим робити. Але поки що він наданий самому собі. Так, тому що ця сука просто перестала існувати, від неї нічого не залишилося, крім неприємного газу й моторошного ока химери. Якщо їй потрібно буде розпалити багаття сильніше, нехай робить це сама. Але їй не доведеться цим займатися, тому що він повернеться швидко. Зрештою, це всього лише якісь півтори милі. Напевне, нога витримає таку відстань.
— Я повернуся, — сказав Піт. Він нахилився й помасажував коліно. Воно затерпло, але не сильно. Правда, зовсім небагато. Він усього лише покладе пиво в торбу, може, захопить пачку крекерів «Хай-хоу» для цієї тітки і миттю назад. — З вами точно все гаразд?
Нічого. Тільки око.
— Мовчання — знак згоди, — повторив він і вирушив у зворотний шлях Просікою, ідучи широкою смугою на снігу, яку залишив брезент, і їхніми власними, вже майже запорошеними слідами.
Ішов він невеликими ривками, кожних десять-дванадцять кроків зупиняючись, щоб відпочити… і розтерти коліно. Одного разу озирнувся й подивився на вогнище. У сірому світлі раннього дня воно здалося маленьким і примарним.
— Це, бляха, марення якесь, — промовив він, але продовжив шлях.
Піт без пригод дійшов до кінця прямого відрізка дороги й почав підніматися на пагорб. Десь на півдорозі він насмілився піти трохи швидше, і тут коліно — ха-ха, обдуриш його! — знову заціпило. Воно наче перетворилося на чавунну болванку, і Піт повалився на сніг, видушуючи прокляття крізь стиснуті зуби.
І ось, сидячи в снігу й проклинаючи все на світі, він раптом зрозумів, що навколо коїться щось дуже дивне. Зліва від нього пройшов великий олень, кинувши лише швидкий погляд на людину, від якої в будь-який інший день утік би великими пружними стрибками. Поряд, майже під ногами, пробігла руда білка.
Піт сидів у трохи слабшому снігопаді — величезні сніжинки сипалися суцільною хвилею, схожою на тонке мереживо, — витягнувши перед собою ногу й роззявивши рота. На дорозі з’явилися ще олені та інші тварини, вони йшли і стрибали, як біженці, котрі тікають від якоїсь природної катастрофи. У лісі їх було ще більше, ціла ріка, що рухалася на схід.
— Гей, куди це ви? — запитав він зайця-біляка, який проскакав повз нього, притискаючи вуха до спини. — Чемпіонат світу серед звірини в резервації? Кастинг для нового диснеївського мультика? Чи у вас…
Він замовк на півслові, у пересохлому роті наче утворився якийсь наелектризований туман. Зліва від нього крізь чагарі пробирався чорний ведмідь, товстий від накопиченого перед сплячкою жиру. Він ішов, низько опустивши голову й виляючи з боку в бік задом. Клишоногий не подарував Пітові навіть погляду, але ілюзії людини щодо власної значущості в цьому великому північному лісі миттю розвіялися. Він — не більш ніж апетитний шмат білого м’яса, який чомусь іще дихає. Без рушниці він ще беззахисніший, ніж ота білочка під ногами оленя. Якщо білку помітить ведмідь, вона може забігти по найближчому дереву до найтонших верхніх гілок, куди жодному ведмедеві не залізти. І той факт, що саме цей ведмідь на нього не подивився, аж ніяк не став для Піта розрадою. Там, де є один ведмідь, будуть і інші, а в наступного може знайтися на Піта час.
Дочекавшись, поки ведмідь зникне в лісі, Піт насилу підвівся, серце його виривалося з грудей. Він залишив цю дурну пердунку саму в курені, але, якщо подумати, чи зміг би він її захистити, якби на них напав ведмідь? Потрібно було дістати з машини рушниці, свою та Генрі, якщо він зможе понести обидві. Наступні п’ять хвилин, піднімаючись на пагорб, Піт більше думав про зброю, ніж про пиво. Однак коли він почав обережний спуск, його знову більше цікавило пиво. Покласти його в торбу, повісити торбу на плече і на зворотній дорозі не зупинятись і не пити. Він посмакує, коли знову сидітиме перед багаттям. Це буде заслужене пиво, а що може бути краще, ніж заслужене пиво?
«Ти алкоголік. Ти ж це знаєш? Нікчемний алкаш».
Добре, і що це означає? Що ти не маєш права облажатися. Що тебе не повинні спіймати, скажімо, коли ти залишив жінку в напівпритомному стані саму в лісі й пішов по пиво. Потім треба буде не забути викинути порожні пляшки якнайдалі в ліс. Хоча Генрі все одно може дізнатися. Так само як вони все один про одного дізнавалися й раніше, коли завжди були разом. Чи є між ними телепатичний зв’язок, чи немає — слід визнати, що ошукати Генрі Девліна неможливо.
І все ж Піт підозрював, що Генрі, швидше за все, не сваритиме його через пиво. Якщо, звичайно, сам Піт не вирішить, що нарешті настав час відверто поговорити про це. Може, попрохати Генрі про допомогу. Піт зробить це рано чи пізно. Зараз йому, зрозуміло, не подобався свій настрій. Те, що він лишив жінку саму, не говорило нічого хорошого про Пітера Мура. Але Генрі… З Генрі в цьому листопаді теж щось недобре коїлося. Піт не знав, чи відчував це Бобер, але майже не сумнівався, що Джонсі відчув. Генрі було якось хріново, чи що. Можливо, навіть…
За спиною пролунало вологе бурчання. Піт зойкнув і розвернувся. Коліно знову пронизав біль, дуже сильний, але від страху він цього й не помітив. Це ведмідь! Ведмідь обійшов його з тилу, той самий чи інший…
Це був не ведмідь. Лось. Лось пройшов повз Піта, лише раз глянувши на нього, коли той повалився на дорогу, цідячи крізь зуби прокльони, тримаючись за коліно та обзиваючи себе тупаком. Тупаком-алкологіком.
Кілька страшних секунд Пітові здавалося, що цього разу коліно не відпустить — у ньому щось порвалось, і тепер він лежатиме тут, під снігопадом, посеред великого звіриного переселення, поки Генрі нарешті не повернеться на снігоході. Генрі скаже: «Якого хера ти тут робиш? Чому ти залишив її саму? Я так і знав».
Але через якийсь час він усе ж зміг підвестися. Іти нормально не виходило, довелося практично скакати на одній нозі, але це краще, ніж валятись у снігу за кілька ярдів від паруючої купи свіжого лосиного гною. Показався перекинутий «скаут» із запорошеними свіжим снігом колесами й днищем. Піт сказав собі, що якби він востаннє впав на другому боці пагорба, то повернувся б до жінки й багаття, але тепер, коли до «скаута» рукою подати, краще йти далі. Він переконував себе, що його головна мета — рушниці, а пляшки «Баду» — лише приємне доповнення. І навіть майже повірив у це. Що ж до повернення… Якось воно буде. Адже зумів він дійти сюди.
Приблизно за п’ятдесят ярдів[40] від «скаута» Піт почув, як стрімко наближається «вих-вих-вих» — безпомилково впізнаваний звук гелікоптера. Піт жадібно вдивився в небо, приготувавшись стоячи чекати його появи, щоб помахати, — Господи, якщо комусь і потрібна зараз небесна допомога, то це йому — але гелікоптер так і не опустився нижче від хмар. Розмитий темний силует пронісся майже прямо над Пітом, майнули каламутні вогні, і наступної миті звук почав віддалятися на схід, у той бік, куди йшли тварини. З тривогою Піт відзначив, що крім розчарування відчув якесь гидкеньке полегшення — якби гелікоптер приземлився, він би так і не дістався до пива, а він так довго до нього йшов, збіса довго.
Через п’ять хвилин Піт уже, стоячи на колінах, обережно пробирався всередину перевернутої машини. Він швидко зметикував, що на пошкоджене коліно можна не розраховувати (воно напухло в джинсах до розмірів великого буханця хліба), і абияк вповз у засніжений салон. Усередині йому не сподобалось: усі запахи здаються надто сильними, простір затісний — все одно що влізти в могилу, причому в таку, де пахне одеколоном Генрі.