— Ну що, порядок? Зможеш дійти?

— Дійду, — відрубав Піт. — Уперед. Ходімо.

Вони без проблем минули поворот, піднялися до середини пагорба, а потім Піт упав і зі стогоном та прокльонами схопився за коліно. Побачивши, як дивиться на нього Генрі, він видав незвичайний звук, щось середнє між сміхом і гарчанням.

— Не переймайся щодо мене, — сказав він. — Пташка Піт упорається.

— Ти впевнений?

— Угу.

І, сповнивши жахом Генрі (хоч цікавість він теж відчував, ту похмуру цікавість, яка останнім часом його не покидала ні на хвилину), Піт стиснув руки в рукавичках у кулаки і почав бити себе по коліну.

— Піте…

— Йди, тварюко, йди! — кричав Піт, не звертаючи на товариша ніякої уваги. І весь цей час жінка стояла, опустивши плечі, тепер спиною до вітру, від чого помаранчеві стрічки на шапці опинились у неї перед обличчям, зовсім нерухомо, як вимкнений механізм.

— Піте?

— Я в порядку, — відгукнувся Піт. Він подивився на Генрі знесиленим поглядом… але теж не позбавленим цікавості. — Ми вже в повному лайні чи ще ні?

— В повному.

— Навряд чи я дошкандибаю до Деррі, але до куреня якось уже дійду. — Він простяг руку. — Допоможи-но мені підвестися, босе.

Генрі взявся за руку старого друга і потягнув. Піт став на негнучкі ноги, як людина після урочистого поклону, і якийсь час постояв нерухомо, потім сказав:

— Ходімо. Кортить сховатися від цього вітру. — Помовчавши, додав: — Треба було пивка захопити.

Вони дісталися до вершини пагорба, і на іншому боці вітер відчувався не так сильно. До того часу, коли вони дійшли до прямої ділянки дороги внизу, Генрі дозволив собі сподіватися, що хоча б ця частина їхньої подорожі закінчиться успішно. Потім, десь на середині дороги, коли попереду вже завиднівся курінь лісорубів, жінка впала, спочатку на коліна, потім грудьми на сніг. Якийсь час вона лежала так, повернувши голову, і лише дихання, пара з рота, вказувало на те, що вона ще жива («А як було б простіше, якби вона замерзла», — подумав Генрі). Потім жінка повернулася на бік і знову гучно відригнула.

- І звідки ти взялася на нашу голову, дупа ти з ручкою? — промовив Піт, але без злості, швидше стомлено, і подивився на Генрі. — Що далі?

Генрі присів поруч із жінкою, сказав гучним голосом, що потрібно вставати, поклацав пальцями, поплескав у долоні і кілька разів дорахував до трьох. Ніщо не допомогло.

— Залишайся тут, із нею. Може, там знайдеться щось, на чому ми зможемо потягти її далі.

— Хай щастить.

— У тебе є краща ідея?

Піт, зціпивши зуби від болю, сів на сніг і витягнув перед собою ушкоджену ногу.

— Аж ніяк, сер, — сказав він. — Жодних ідей не маю.

Генрі дійшов до куреня за п’ять хвилин. У нього теж почала німіти нога, в тому місці, де її пропоров перемикач поворотників, але він не надавав цьому значення. Якщо він зуміє доправити Піта й жінку в курінь і якщо «Арктик кет» у «Дірі» заведеться, напевне, все скінчиться добре. І, чорт забирай, це ж було так цікаво! Ці вогні в небі…

Рифлений бляшаний дах провалився дуже вдало: передній бік споруди, звернений до дороги, залишався відкритим, але задня його частина виявилася майже повністю закритою. З-під тонкого покривала наметеного всередину снігу стирчав шматок брудного сірого брезенту, обліпленого старими трісками й тирсою.

— Те, що треба! — вигукнув Генрі й ухопився за брезент. Той подався не відразу — мабуть, примерз до землі, — але Генрі доклав зусиль, і брезент відірвався з глухим тріском, який чимось нагадав пукання жінки.

Тягнучи за собою брезент, Генрі повернувся до Піта (який так само сидів, витягнувши перед собою ногу) і опустився на сніг поруч із дивною жінкою.

Усе пройшло набагато простіше, ніж міг сподіватися Генрі. Щойно її поклали на брезент, пішло як по маслу. Жінка була важка, але по снігу ковзала легко, як на санках. Генрі навіть зрадів, що температура така низька, — було б на п’ять градусів тепліше, і липкий сніг значно утруднив би їхнє пересування. Ну й, зрозуміло, допомогло те, що йти доводилося по прямій дорозі.

Снігу навалило вже по кісточки, і він усе не припинявся, навіть посилювався, але сніжинки тепер валили більші. «Скоро закінчиться», — засмучено казали вони один одному в дитинстві, коли бачили такі сніжинки.

— Гей, Генрі?

Піт уже задихався, але це не страшно — курінь був зовсім близько. Піт шкутильгав уперед дерев’яною ходою, беріг коліно.

— Що?

— Я останнім часом багато думаю про Даддітса… Правда, дивно?

— Не скакати, — відповів Генрі, не замислюючись.

— Точно. — Піт нервово реготнув. — Не скакати, не грати. Ти ж правда думаєш, що це дивно?

— Якщо це дивно, — відповів Генрі, — то в нас обох дивацтва.

— Тобто?

— Я й сам згадую Даддітса. І вже давно. З березня, якщо не раніше. Ми з Джонсі збиралися його провідати.

— Справді?

— Так. Але потім із Джонсі стався нещасний випадок…

— Тому старому божевільному мудакові, який його збив, узагалі не можна було за кермо сідати, — насупився Піт. — Джонсі ще пощастило живим лишитися.

— Тут ти правий, — кивнув Генрі. — У «швидкій» у нього зупинилося серце, і фельдшерам довелося запускати його електрикою.

Піт зупинився й широко розплющив очі.

— Що, серйозно? Усе було так погано? Настільки близько ?

Генрі подумав, що бовкнув зайвого.

— Так, тільки не треба про це патякати. Карла мені розповіла, але сам Джонсі цього, здається, не знає. Я ніколи… — Він невизначено махнув рукою, і Піт кивнув, чудово зрозумівши. «Я ніколи не відчував, що він це знає», — ось що Генрі мав на увазі.

— Я нікому жодного слова, — запевнив Піт.

— Так буде краще.

— А ти так і не побачився з Даддсом.

Генрі похитав головою.

— Коли почалася вся ця метушня з Джонсі, я просто забув. Потім прийшло літо, і ти знаєш, як воно буває.

Піт кивнув.

— Але — знаєш? Я зовсім недавно про нього думав. Коли ми були в крамниці Ґосселіна.

— Через пацана у футболці з Бівісом і Батхедом? — запитав Піт. Слова вилітали з його рота хмарками білої пари.

Генрі кивнув. «Пацанові» могло бути і дванадцять, і двадцять п’ять — у хворих із синдромом Дауна важко визначити вік. Рудоволосий, він плентався центральним проходом напівтемної крамнички за чоловіком, який, судячи з усього, був його батьком (та ж мисливська куртка в зелено-чорну клітину і, що важливіше, таке саме вогняно-руде волосся, хоч і поріділе так, що крізь нього просвічувалася шкіра голови). Чоловік цей кинув на них погляд, який говорив: «Якщо не хочете неприємностей, нічого не кажіть про мого сина», — і, зрозуміло, ніхто не мовив жодного слова, вони їхали двадцять миль із «Діри в стіні» по пиво, хліб і сосиски, а не по неприємності, до того ж вони колись були знайомі з Даддітсом — можна сказати, досі знайомі з Даддітсом, — посилали йому подарунки на Різдво і листівки на день народження, і Даддітс у якомусь такому неповторному сенсі був одним із них. Чого Генрі не міг повідати Пітові, це те, що він час від часу думав про Даддітса відтоді, як півтора року тому зрозумів, що хоче позбавити себе життя, і кожен його вчинок був або способом відтермінувати цю подію, або готуванням до неї. Іноді він навіть бачив уві сні Даддітса і Бобра. Останній говорив: «Я все владнаю, старий», — а Даддітс питав: «Сьо аднаєс?»

— Піте, думай собі на здоров’я про Даддітса, що тут такого страшного? — сказав він, затягуючи саморобні санчата з жінкою в курінь. Генрі вже сам почав задихатися. — Даддітсом ми міряли себе. Він був нашим зоряним часом.

— Ти так гадаєш?

— Ага.

Генрі важко сів, щоб перевести подих, перш ніж взятися до наступної справи. Поглянув на годинник. Майже полудень. Джонсі та Бобер до цього часу вже, напевне, перестали думати, що сніг просто затримав їх у дорозі, і, найімовірніше, почали підозрювати щось серйозне. Мабуть, хтось із них заведе снігохід («Якщо він працює, — знову нагадав він собі, — якщо ця чортова штука працює») і поїде на пошуки. Це багато чого спростило б.