За великим рахунком, Генрі схилявся до «виходу Гемінґвея».

Піт добив першу банку пива і з зосередженим виглядом відкоркував другу.

— Що ти на це скажеш? — запитав Піт.

Генрі відчув поклик з іншого всесвіту, того, де живі по-справжньому хочуть жити. Як завжди останнім часом, це розбудило в ньому нетерплячку. Але було важливо, щоб ніхто нічого не помітив, а в нього з’явилося відчуття, нібито Джонсі все ж почав щось підозрювати. Бобер, можливо, теж. Ці двоє могли час від часу зазирнути в душу. Піт був ні сном ні духом, але міг бовкнути що-небудь іншим, наприклад про те, яким відлюдькуватим став старий Генрі і щось його гризе, а Генрі цього не хотілося. Це буде остання спільна поїздка в «Діру в стіні» для їхнього квартету, для старої банди з Канзас-стрит, для Кривавих піратів третього й четвертого класів, і йому хотілося, щоб поїздка ця вдалася. Хотілося, щоб звістка їх приголомшила, навіть Джонсі, який навідувався до нього найчастіше й робив це постійно. Хотілося, щоб вони сказали, що ні про що навіть не здогадувалися. А ще краще, щоб вони втрьох сиділи, похнюпившись, і, не в змозі дивитися один одному у вічі, думали про те, що повинні були здогадатися, що бачили знаки, але нічого не зробили. Тому він повернувся в той, інший всесвіт, обережно й переконливо зображуючи зацікавленість. Хто-хто, а психіатр міг це зробити.

— Що я скажу на що?

Піт закотив очі.

— Я про крамницю, дірява твоя довбня. Про всі ці нісенітниці, які молов старий Ґосселін.

— Пітере, його називають «старий Ґосселін» недарма. Йому ні багато ні мало вісімдесят років, а єдине, чого в дідів та баб надміру, то це істерія.

«Скаут», теж не весняне курча — чотирнадцять років і майже дві подорожі навколо одометра, — вискочив із колій і відразу ж пішов юзом, незважаючи на чотириколісний привід. Генрі крутнув кермо і мало не розсміявся, коли Піт упустив пиво на підлогу й закричав: «Гей! Обережніше, твою ж нехай!»

Генрі зменшив швидкість і, відчувши, що «скаут» вирівнявся, знову натиснув на газ, навмисне розганяючись занадто різко і дуже сильно. «Скаут» знову пішов юзом, цього разу іншим боком, і пролунав новий крик Піта. Генрі зменшив газ, «скаут» ухнув у колії й покотився далі гладенько, як по рейках. Рішення покінчити з життям має одну перевагу — тебе перестають турбувати дрібниці. Вогні фар прорізали день, наповнений на схилі свого існування мільярдами сніжинок, серед яких не знайти двох однакових, якщо вірити загальноприйнятій думці.

Піт підняв банку пива (розлилося зовсім небагато) і поплескав себе по грудях.

— Ти не занадто швидко їдеш?

— Скоріше занадто повільно, — сказав Генрі, після чого, немов ніякої їзди юзом не було (а вона була) і плин його думок не переривався (а це й справді так), продовжив: — Групова істерія найчастіше трапляється в дуже старому або дуже юному віці. Цей феномен добре задокументований в анналах моєї науки і в соціологів — цього сусіднього язичницького племені.

Генрі опустив погляд і побачив, що їде зі швидкістю тридцять п’ять миль за годину, що було надто багато за таких умов. Він трохи зменшив швидкість.

— Так краще?

Піт кивнув.

— Не зрозумій мене неправильно, ти класний водій, але, слухай, сніг же йде. До того ж ми веземо запаси. — Він показав великим пальцем понад плечем у бік двох пакетів і двох коробок на задньому сидінні. — Крім сосисок ми взяли три останні пачки макаронів «Крафт» із сиром. Бобер без них жити не може.

— Знаю, — сказав Генрі. — Я їх теж люблю. Пам’ятаєш ті розповіді про сатаністів штату Вашингтон? Про яких у середині дев’яностих у газетах писали? Виявилося, що сліди ведуть до літніх людей, які жили зі своїми дітьми — в одному випадку з онуками — у двох маленьких містечках на південь від Сіетла. Масові скарги на сексуальне насильство над дітьми в дитячих садках, судячи з усього, почалися після того, як дівчата-підлітки, які підробляли вихователями, підняли тривогу одночасно в Делавері та Каліфорнії. Можливо, збіг, а можливо, просто настав час для таких розповідей, і дівчата відчули в повітрі цю хвилю.

Як повільно злітали слова з його вуст — можна подумати, вони мали якийсь сенс. Генрі говорив, людина поруч слухала його з мовчазним захопленням, і ніхто (принаймні Піт) не міг припустити, що на думці в Генрі рушниця, мотузка, газова труба і таблетки. Просто в голові Генрі мав повно плівок із записами, а язик програвав їх, як магнітофон.

— У Салемі, — продовжив Генрі, — істерика старих і дівчат з’єдналась, і, вуаля, маємо процес салемських відьом.

— Я дивився цей фільм із Джонсі, — покивав Піт. — Там грав Вінсент Прайс. Я від страху мало в штани не наклав.

— Не сумніваюсь, — сказав Генрі й розсміявся. На секунду в нього виникла божевільна думка, що Піт мав на увазі «Суворе випробування». — А коли істеричним ідеям найбільше вірять? Ясна річ, коли урожай зібраний і настає погана погода. Це саме час для страшних розповідей і всіляких злочинів. У Венатчі, штат Вашингтон, це поклоніння дияволу та ритуальні вбивства дітей у лісах. У Салемі — відьми. А на Джефферсон-тракт, де стоїть єдина у своєму роді крамниця Ґосселіна, це дивні вогні в небі, зниклі мисливці й армійські маневри. Не кажучи вже про оте дивне червоне на деревах.

— Не знаю щодо вертольотів і військових, але ці вогні бачило стільки народу, що вистачило б на загальноміські збори. Мені старий Ґосселін розповів, поки ти консерви купував. До того ж люди в Кінео дійсно зникають. Це вже не істерія.

— Чотири побіжні зауваження, — сказав Генрі. — По-перше, на Джефферсон-тракт не може бути загальноміських зборів, бо там немає жодного міста, навіть Кінео — це всього лише селище з власною назвою. По-друге, це зібрання проходитиме навколо печі старого Ґосселіна і половина присутніх питимуть м’ятний шнапс або каву з бренді.

Піт хмикнув.

— По-третє, чим іще їм займатися? І по-четверте — це стосується мисливців, — вони, ймовірно, просто втомилися від усього цього й повернулися додому або ж повпивались і вирішили спробувати щастя в індіанському казино в Каррабассетті.

— Гадаєш? — пригнічено промовив Піт, і Генрі раптом відчув приплив симпатії до нього. Він поплескав Піта по коліну. — Та не бійся, — заспокійливим тоном промовив він. — У світі ще повно різних дивовиж.

Якби у світі дійсно було повно дивовиж, Генрі б так не поспішав його покинути, але коли психіатр щось і вміє робити досконало (крім виписування рецептів на прозак, паксил і амбієн), то це брехати.

— Коли одночасно зникають четверо мисливців, це, на мою думку, доволі дивно.

— Анітрохи, — розсміявся Генрі. — Якби зник один, це було б дивно. Двоє — дивно. Але четверо? Вони разом кудись звалили, повір моєму слову.

— Скільки ще до «Діри в стіні», Генрі? — це в перекладі означало: «Чи я встигну випити ще пива?»

У Ґосселіна Генрі обнулив лічильник пробігу «скаута», стара звичка, ще з тих часів, коли він працював у Массачусетській лікарні, де платили по дванадцять центів за милю під час виїздів до всіляких старих психопатів. Відстань від крамниці Ґосселіна до «Діри в стіні» запам’ятати було легко — 22,2 милі[30]. На одометрі зараз було 12,7, що означало…

— Обережно! — закричав Піт, і Генрі знову кинув погляд на лобове скло.

«Скаут» щойно в’їхав по крутому схилу на підвищення, поросле деревами. Сніг тут валив густіше, ніж деінде, але Генрі з увімкненим дальнім світлом фар чітко побачив людину, яка сиділа прямо на дорозі, футів за сто[31] попереду, людину в теплій куртці, помаранчевому жилеті, який за спиною маяв на дедалі дужчому вітрі, мов плащ Супермена, і в хутряній шапці-вушанці. До шапки цієї були прикріплені помаранчеві стрічки, і вони теж майоріли, що Генрі нагадало прапорці, які іноді вішають над місцем, де продають старі автівки. Тип сидів посеред дороги, ніби індіанець, який збирається викурити люльку миру, і навіть не поворухнувся, коли в нього вдарило світло фар. Генрі встиг помітити очі, широко розплющені, але нерухомі, абсолютно нерухомі, яскраві й порожні, і подумав: «Так виглядали б мої очі, якби я за собою не стежив так ретельно».