Изменить стиль страницы

— Вставай, лежню! — засичав на нього Єнох, проте він теж дихав із присвистом, а тоді прихилився до стовбура дерева, щоб перевести дух, і весь бойовий запал з нього випарувався.

Ми досягли межі витривалості. Треба було спинятися.

— Однаково нема сенсу намотувати кола в темряві, — сказала Емма. — З таким самим успіхом ми могли б повернутися на відправну точку.

— У світлі дня ми краще зорієнтуємось у цьому лісі, — додав Мілард.

— Ага, якщо доживемо, — підпустив шпильку Єнох.

З неба зашелестів легенький дощик. Фіона зробила для нас укриття, попросивши дерева, що росли кільцем, сплести нижнє віття. Вона погладжувала їх по корі й нашіптувала щось їхнім стовбурам, поки гілки не поєдналися, утворивши водонепроникний дах із листя, заввишки достатній, щоб ми могли вмоститися під ним. Ми позалазили всередину й лежали, слухаючи дощ і віддалене валування собак. Десь у лісі на нас полювали чоловіки зі зброєю. Я певен, що всі ми, полишені сам на сам зі своїми думками, замислювалися про одне й те саме — що буде, якщо вони нас піймають.

Клер розплакалася — спочатку тихо, та плач ставав усе голоснішим, поки не переріс у ридання: вона ревла обома ротами, неспроможна вдихнути повітря між схлипами.

— Опануй себе! — наказав їй Єнох. — Бо як вони почують, нам усім буде про що поплакати!

— Нас згодують собакам! — рюмсала вона. — Прострелять у нас дірки і заберуть пані Сапсан!

Бронвін поспіхом переповзла до дівчинки й згребла її у свої ведмежі обійми.

— Ну будь ласка, Клер! Подумай про щось інше!

— Я нама-а-агаюсь! — скімлила мала.

— Намагайся краще!

Клер міцно заплющила очі, глибоко вдихнула й затримувала повітря в легенях, поки стала схожа на надувну кульку, яка от-от лусне. А тоді вибухнула низкою задиханих схлипів-кашлів, ще гучніших, ніж доти.

Єнох рвучко затулив долонями обидва її роти.

— Шшшшш!

— Ви-ви-вибачте! — пробелькотіла Клер. — Мо-може, якби мені почитали казку… одну з т-тих, дивних…

— Тільки не це, — зітхнув Мілард. — Я вже починаю шкодувати, що ми не загубили тих клятих книжок у морі разом із рештою речей!

І тут заговорила пані Сапсан (у міру своїх можливостей). Вона скочила на валізу Бронвін і постукала по ній дзьобом. Усередині разом з іншими нашими мізерними пожитками лежали «Казки».

— Я згоден із пані Сапсан, — кивнув Єнох. — Варто спробувати. Що завгодно, аби тільки вона припинила вити!

— Ну добре, маленька, — сказала їй Бронвін. — Але тільки одну казку, і ти повинна пообіцяти, що перестанеш плакати.

— О-обіцяю, — видихнула Клер.

Бронвін відкрила валізу і витягла намоклий том «Казок про дивних». Емма підповзла ближче і запалила на кінчику пальця малесенький каганець, щоб можна було читати. А пані Сапсан, котрій вочевидь не терпілося заспокоїти Клер, узяла дзьобом за край палітурки і розгорнула книжку начебто на довільній сторінці. Тихим голосом Бронвін почала читати:

— «Колись давно, у дивні часи, у непроглядному прадавньому лісі жило багато звірів. Як і в кожному лісі, були там зайці, і лиси, й олені, та траплялися й менш звичайні тварини, наприклад, ходуленогі ведмегрими, двоголові рисі й емурафи, що вміли розмовляти. На цих дивовижних тварин дуже любили полювати мисливці. Вони їх відстрілювали, вішали їхні голови на стіни й гордовито показували своїм друзям-мисливцям, та найдужче їм подобалося продавати дивних тварин у звіринці, де бідолашних замикали у клітки й брали гроші за те, щоб люди на них дивилися. Ти можеш подумати, що краще сидіти у клітці, ніж бути застреленим і повішеним на стіну, але дивні тварини повинні жити на волі, щоб почуватися щасливими, а ув’язнені з часом занепадають духом і починають заздрити своїм друзям, повішеним на стіну».

— Це сумна казка, — набурмосилася Клер. — Почитай іншу.

— А мені ця подобається, — відрізав Єнох. — Читай далі про те, як їх стріляли й робили опудала.

Бронвін проігнорувала їх обох.

— «У ті часи на Землі ще жили велетні, — читала далі вона, — як і в давню добу Алдінна, хоча ставало їх дедалі менше. Так сталося, що один велетень жив коло лісу, і був він дуже добрий, говорив тихо, харчувався лише рослинами, і звали його Катберт. Одного дня Катберт прийшов у ліс, щоб назбирати ягід, і побачив, як мисливець полює на емурафа. А що був він добрим велетнем від природи, то взяв Катберт маленького рафа за загривок довгої шиї, випростався на весь свій зріст, зіп’явшись навшпиньки (а робив він це вкрай рідко, бо від цього тріщали всі його старечі кістки), і зумів дотягтися дуже високо та посадити емурафа на вершину гори, подалі від небезпеки. А тоді, про всяк випадок, розчавив мисливця між пальців ноги.

Звістка про Катбертову доброту швидко розлетілася лісом, і невдовзі до нього стали щодня приходити дивні звірі, просячись, щоб він посадив їх на вершину гори, подалі від небезпеки. І сказав Катберт:

— Я захищу вас, мої маленькі брати й сестри. А натомість попрошу небагато — розмовляти зі мною і товаришувати. На світі лишилося мало велетнів, і час від часу мені стає самотньо.

— Авжеж, Катберте, — сказали звірі.

Відтак щодня Катберт рятував дивних тварин від мисливців, піднімав за загривки на вершину гори, аж поки туди не перекочував увесь дивний звіринець. І тварини були там щасливі, бо нарешті могли жити в спокої, і Катберт був щасливий, бо коли він ставав навшпиньки й клав підборіддя на вершину гори, то міг розмовляти зі своїми новими друзями, скільки заманеться. Та одного дня, коли Катберт купався у маленькому озері в тіні гори, до нього прийшла відьма і сказала:

— Мені страшенно прикро, але я мушу перетворити тебе на камінь.

— Навіщо тобі це? — здивувався велетень. — Я дуже добрий. Із тих велетнів, які допомагають.

— Мене найняла сім’я мисливця, якого ти розчавив, — відказала відьма.

— А, — махнув рукою Катберт, — забудь про нього.

— Мені страшенно прикро, — повторила відьма, змахнула березовою гіллячкою, і бідолашний Катберт скам’янів.

Зненацька його тіло стало дуже важким, таким важким, що він почав тонути в озері. Він занурювався й занурювався, аж поки вода не дійшла йому до горла. Його друзі звірі бачили все, що відбувалося, і хоч дуже співчували велетню, вирішили, що нічим не зможуть йому допомогти.

— Я знаю, що ви не можете мене врятувати, — закричав Катберт до своїх друзів, — але принаймні зійдіть униз і поговоріть зі мною! Я не можу звідси вибратися, і мені дуже самотньо!

— Але якщо ми спустимося, мисливці застрелять нас! — прокричали вони йому у відповідь.

Катберт розумів, що це правда, однак і далі благав і благав.

— Побалакайте зі мною! — волав він. — Будь ласка, спустіться й побалакайте!

Звірі намагалися співати й вигукувати щось до бідолашного Катберта зі свого безпечного сховку на вершині гори, та що сиділи вони надто високо і говорили надто тихо, то навіть для Катберта і його велетенських вух їхні голоси звучали тихіше за шепіт листя на вітрі.

— Поговоріть зі мною! — благав він. — Спустіться і поговоріть!

Але вони не спустилися. А він усе плакав і плакав, доки горло в нього не скам’яніло разом із рештою тіла. Кінець».

Бронвін згорнула книжку.

На обличчі Клер був написаний переляк.

— І це все?

Єнох радісно засміявся.

— Все, — сказала Бронвін.

— Це страшнюча казка. Почитай ще якусь, — попросила Клер.

— Казка є казка, — відрізала Емма. — А тепер пора спати.

Клер надула губки, однак плакати перестала, тож казка зробила своє діло.

— Завтрашній день навряд чи буде легшим за сьогоднішній, — сказав Мілард. — Тому нам потрібно якомога краще відпочити.

Ми позбирали шматки пружного моху, щоб зробити собі подушки. Перед тим як підмостити собі під голови, Емма руками висушила їх від дощової води. Не маючи ковдр, ми попритулялися одне до одного, щоб зігрітися: Бронвін пригорнула найменшеньких, Фіона обійнялася з Г’ю, а коли він хропів, його бджоли вилітали з рота і влітали назад, наглядаючи за сплячим хазяїном. Горацій і Єнох, надто горді, щоб притулятися, тремтіли спинами один до одного. Я розташувався з Еммою. Ліг на спину, а вона вмостилася на згині мого ліктя, поклавши голову на груди. Її обличчя було так принадно близько до мого, що я міг будь-якої миті поцілувати її в чоло. І зробив би це, якби не був смертельно втомлений, а від неї не йшло тепло, як від електричної ковдри. Уже зовсім скоро я спав і бачив приємні сни ні про що, які одразу ж забувалися.