Він повернувся за хвилину. Весь тремтів, кірка піску вкривала його тіло, а на рівні грудей проступили червоні обриси.

— Вони наближаються, — важко видихнув він. — Я зробив усе, що міг.

— У тебе знову кров іде! — стурбовано сказала Бронвін. Міларда зачепило кулею під час нашої сутички на маяку минулої ночі, та хоча одужував він дивовижними темпами, до повного зцілення йому було ще далеко. — Що ти зробив з пов’язкою?

— Викинув. Вона була так химерно зав’язана, що я не зміг її швидко зняти. А невидимка мусить завжди мати змогу роздягтися миттєво, бо інакше він ні до чого не придатний.

— Ще більш непридатний він буде, якщо помре, впертий ти віслюче, — пробурчала Емма. — Стій спокійно і не прикуси язика. Буде боляче. — Вона стиснула два пальці однієї руки долонею другої, на мить зосередилася, а коли витягла їх, вони світилися, розжарені до червоного.

Мілард сахнувся.

— Слухай, Еммо, я не хочу, щоб ти…

Але Емма вже притисла пальці до його пораненого плеча, і він зойкнув. Зашкварчало м’ясо, і від його шкіри пішов димок. Але кровотеча вмить припинилася.

— Шрам залишиться! — заскімлив Мілард.

— Та ти що! І хто його побачить?

Мілард скис і більше нічого не сказав.

Звуки двигунів повітряних куль стали гучнішими, а потім ще гучнішими, бо відбилися від кам’яних стін грота. Я уявив, як вони зависли над печерою, вивчають відбитки наших ніг, готуються до нападу. Емма прихилилася плечем до мого плеча. Малеча побігла до Бронвін і попритулялася личками до її колін, а вона пригорнула їх до себе. Попри наші незвичайні сили, почувалися ми вкрай безсилими: усе, що могли, — сидіти навпочіпки й кліпати очима одне на одного у блідому напівсвітлі, шморгаючи носами від холоднечі, сподіваючись, що вороги нас обминуть.

Зрештою шум двигунів почав стихати, а коли ми знову могли чути свої голоси, Клер пробелькотіла кудись у коліна Бронвін:

— Броні, розкажи нам казку. Мені страшно, мені це все зовсім не подобається, краще я казочку послухаю.

— Так, будь ласка! — приєдналася Оливка. — Казку з тих, що про дивних. Я їх найбільше люблю.

Найтурботливіша серед дивних дітей, Бронвін була малечі як мама навіть більше, ніж пані Сапсан. Саме Бронвін вкладала їх у ліжечка й підтикала ковдри, Бронвін читала їм на ніч і цілувала в чоло. Здавалося, що її сильні руки створені для того, щоб пригортати їх у теплі обійми, а широкі плечі — щоб носити їх на собі. Але час для казок було вибрано невдало — і саме це вона сказала дітям.

— Чому, якраз час! — співучо-саркастичним тоном промовив Єнох. — Але давай цього разу без тих «Казок», краще розкажи казку про те, як вихованці пані Сапсан зуміли знайти дорогу без карти й харчів і їх не зжерли порожняки! Я просто мрію почути, чим закінчується ця історія.

— Якби ж пані Сапсан могла нам розказати, — зашморгала носом Клер. Вона вивільнилася з обіймів Бронвін і пішла до птахи, яка спостерігала за нами зі свого сідала на кілі перевернутого човна. — Що нам робити, пані директорко? — спитала Клер. — Будь ласка, станьте знову людиною. Прокиньтеся, будь ласка.

Пані Сапсан щось протуркотіла й погладила Клер по голівці крилом. До них підійшла заплакана Оливка.

— Пані Сапсан, ви нам потрібні! Ми загубилися, тут небезпечно, нам хочеться їсти, а в нас не лишилося ні дому, ні друзів, є тільки ми, і ви нам потрібні!

Чорні очі пані Сапсан заблищали, і вона відвернулася, ніби відсторонюючись.

Бронвін опустилася навколішки перед дівчатками.

— Сонечко, вона не може тепер обернутися. Але ми її вилікуємо, я тобі обіцяю.

— Але як? — зажадала знати Оливка. Її запитання відбилося від кам’яних стін, і кожна луна повторила його знову.

Емма підвелася.

— А я вам скажу як. — Усі очі повернулися до неї. — Ми підемо пішки. — Вона промовила це з такою переконаністю в голосі, що я мимоволі здригнувся. — Йтимемо і йтимемо, поки не прийдемо до містечка.

— А якщо міста не буде п’ятдесят кілометрів? — спитав Єнох.

— Тоді ми пройдемо п’ятдесят один кілометр. Але я знаю, що ми збилися з курсу не так далеко.

— А якщо витвори нас помітять з повітря? — поцікавився Г’ю.

— Не помітять. Ми будемо обережні.

— А якщо в містечку нас уже очікують? — спитав Горацій.

— Ми вдамо з себе нормальних. Нас не запідозрять.

— Мені це ніколи добре не вдавалося, — хихотнув Мілард.

— Міларде, а тебе взагалі ніхто не побачить. Ти будеш нашим розвідником, якого ми вишлемо вперед, і таємним постачальником усього необхідного.

— Злодій із мене доволі талановитий, — з певною гордістю погодився він. — Я справдешній майстер мистецтва спритності рук.

— А що буде далі? — кисло поцікавився Єнох. — Нехай ми понаїдаємося й матимемо тепле місце для сну, та все одно будемо як на долоні, відкриті, вразливі, безконтурні… а пані Сапсан, вона… вона досі…

— Ми якось знайдемо контур, — запевнила його Емма. — Для тих, хто знає, що шукає, існують віхи й дороговкази. Та якщо їх нема, ми знайдемо когось схожого на нас, незвичайного побратима, який покаже нам, де найближчий контур. А в тому контурі буде імбрина, і та імбрина зможе надати пані Сапсан допомогу, якої вона потребує.

Таких упевнених у собі зухвальців, як Емма, я не зустрічав ніколи. Усе в ній випромінювало впевненість: те, як вона себе несла, розпрямивши плечі, як міцно стискала губи, коли щось надумувала, як закінчувала кожне речення виразною крапкою і ніколи не знаком питання. Це було заразно, і я був від цього в захваті. А ще мені довелося боротися з собою, щоб придушити раптове бажання її поцілувати, просто на очах у всіх.

Г’ю кахикнув, бджоли роєм повалили у нього з рота і сформували знак питання, що тремтів у повітрі.

— Чому ти така впевнена, чорт забирай? — спитав він.

— Впевнена, і все. — І вона потерла руки, наче цим ставила крапку.

— Ти сказала хорошу промову, щоб усіх надихнути, — озвався Мілард, — і мені дуже не хочеться все псувати, але, наскільки нам усім відомо, пані Сапсан — єдина імбрина, яку ще не схопили. Згадай, що нам казала пані Шилодзьобка: витвори тижнями роблять набіги на контури й викрадають імбрин. Тобто навіть якщо вдасться знайти контур, то з’ясувати, чи там є імбрина, — і чи нема всередині наших ворогів, — ми не зможемо ніяк. Не можемо ж ми просто ходити й стукати в портали контурів і сподіватися, що там не кишить витворами.

— Чи навколо не бродять смертельно голодні порожняки, — докинув Єнох.

— Сподіватися нам не доведеться. — Емма повернулася в мій бік і всміхнулася. — Джейкоб нам скаже.

Я весь похолов.

— Я?

— Ти порожняків відчуваєш на відстані, правда ж? — спитала вона. — Не тільки бачиш.

— Коли вони близько, у мене таке відчуття, наче мене от-от знудить, — зізнався я.

— А наскільки близько вони мають бути? — уточнив Мілард. — Якщо на відстані кількох метрів, то ми будемо в їхньому діапазоні пожирання. Нам треба, щоб ти їх відчував на значно дальшій відстані.

— Я ще не перевіряв, якщо чесно, — сказав я. — Усе це для мене новина.

Єдиний порожняк, з яким я мав справу, — монстр доктора Ґолана Мальтус, потвора, яка вбила мого дідуся, а потім мало не втопила мене в Кернгольмській трясовині. Як далеко він був, коли я вперше відчув, що він мене переслідує, причаївся біля мого будинку в Інґлвуді? Дізнатися тепер було неможливо.

— Однак твій талант можна розвивати, — сказав Мілард. — Здібності дивних трохи схожі на м’язи — що більше ти їх тренуєш, то більші вони ростуть.

— Це маячня! — вигукнув Єнох. — Невже ви всі в такому відчаї, що ладні все поставити на нього? Та він же хлопчисько — м’якотілий нормальний, у нього знань про наш світ — як у зайця хвіст!

— Він не нормальний, — скривилася Емма, наче то була пряма образа. — Він один із нас!

— Туфта і дурня! — загорлав Єнох. — Те, що в його венах тече трохи дивної крові, не робить з нього мого брата. І вже точно не робить його моїм захисником! Ми не знаємо, на що він здатен. Та він, мабуть, відчуття порожняка на відстані п’ятдесяти метрів од кишкових кольок не відрізнить!