За мить ми почули, як невидимий хлопчик піднімається містком до нашої клітки.

— Ось що буває, коли пробуєш посмажити омлет з яйця дивної курки! — сказав засапаний Мілард і розсміявся.

— Це ти? — спитав Горацій.

— Усе було занадто чинно й тихо… поганий клімат для кишенькових злодіїв! Тому я підкинув їм у яйця одне наше. І вуаля! — Мілард показав фокус: раптом нізвідки з’явився ключ. — Люди менш схильні помічати мою руку у своїх кишенях, якщо перед тим їм в обличчя вибухнула вечеря.

— Але ти довго вовтузився, — дорікнув йому Єнох. — Нумо, випускай нас звідси!

Та не встиг Мілард вставити ключ у двері, як циганча встало і заволало:

— Рятуйте! Вони тікають!

Хлопчисько чув нашу розмову, але в хаосі після вибуху на його крики ніхто не звернув жоднісінької уваги.

Мілард повернув ключ у замку. Двері не відмикалися.

— Холера, — вилаявся він. — Я що, не той ключ вкрав?

— Ааааа! — заверещав малий циган, тицяючи пальцем у те місце, звідки долинав голос Міларда. — Примара!

— Будь ласка, заткніть його хто-небудь, — попросив Єнох.

Відгукнулася Бронвін. Вона простягнула руки крізь ґрати, вхопила хлопця попід пахви, підняла в повітря й притисла до клітки.

— Ряяяятуйте! — розривався він. — У них мммфффф…

Бронвін затулила йому рота долонею, але запізно.

— Ґальбі! — крикнула якась жінка. — Ану відпустіть його, дикуни!

Отак зненацька, не маючи жодного наміру, ми взяли заручника. До нас уже бігли чоловіки-цигани. Їхні ножі поблискували у тьмяному вечірньому світлі.

— Що ви робите? — закричав Мілард. — Відпустіть хлопця, вони ж нас усіх уб’ють!

— Ні, не відпускай, — скомандувала Емма і закричала до циган: — Звільніть нас або хлопчик помре!

Цигани оточили нас, вигукуючи погрози.

— Якщо бодай волосина впаде з його голови, — заволав ватажок, — я вас усіх передушу голими руками!

— Назад! — застерегла Емма. — Відпустіть нас, і ми нікого не чіпатимемо.

Один циган побіг до клітки, Емма інстинктивно змахнула руками, й між долонями спалахнула велетенська вогненна куля. Юрба охнула, і циган різко загальмував.

— Ну от, догралися! — просичав Єнох. — Тепер нас повісять за відьомство!

— Спалю першого ж, хто спробує! — закричала Емма й розвела долоні, щоб куля стала ще більшою. — Ну, покажімо їм, з ким вони зв’язалися!

Настав час зіграти виставу. Першою вступила Бронвін: однією рукою підняла хлопчину ще вище (той несамовито молотив ногами повітря), а другою вхопилася за ґрати даху клітки й стала згинати прут. Г’ю виткнув обличчя між ґрат і випустив з роззявленого рота бджіл, які вишикувалися в лінію. А тоді ще Мілард, котрий втік від клітки, щойно його помітив хлопець, закричав десь поза спинами юрби:

— А якщо ви думаєте, що зможете побороти їх, то це ви ще мене не знаєте! — І запустив яйцем. Воно описало дугу понад головами циган і гучно бабахнуло на галявині неподалік, здійнявши вгору стовп землі до верхівок дерев.

Коли розвіявся дим, запанувала тиша. Ніхто не наважувався ні поворухнутися, ні заговорити. Спочатку я подумав, що наша вистава паралізувала циган і вони застигли від пошани. Та потім, коли влігся дзвін у вухах, я збагнув, що вони до чогось дослухаються. І став дослухатися сам.

З дороги, яку вже поглинали сутінки, донісся гуркіт двигуна. За деревами майнула пара фар. Усі: цигани й дивні діти, — дивилися, як фари проминули поворот на нашу галявину, потім їхній рух уповільнився, потім знову прискорився. У наш бік гуркотів військовий автомобіль з брезентовим дахом. Зсередини долинали сердиті крики й захриплий гавкіт собак, які ніяк не могли замовкнути, бо знову відчули наш запах.

За нами гналися витвори — а ми сиділи, замкнені, у клітці й навіть утекти не могли.

Сплеском у долоні Емма загасила вогонь. Бронвін відпустила хлопця, й він, спотикаючись, побіг геть. Цигани порозбігалися хто куди — у фургони й у ліс. За кілька хвилин ми лишилися самі. Здавалося, про нас забули.

До нас розмашистими кроками підійшов їхній ватажок.

— Відімкніть клітку! — попрохала його Емма.

Циган не звернув на неї уваги.

— Зарийтеся під сіно й щоб ні звуку, — сказав він. — І жодних фокусів, якщо не хочете поїхати з цими.

Часу на інші запитання не було. Останнє, що ми побачили перед тим, як усе стало чорним, — двоє циган, які бігли до нас із брезентом у руках. Вони накинули його на нашу клітку.

І вмить упала ніч.

Зовні гупали чоботи, важко й ритмічно, так, неначе витвори хотіли покарати саму землю, по якій ходили. Ми зробили так, як нам наказали, — закопалися у смердюче сіно.

Я чув, як один витвір говорить із ватажком циган.

— На цій дорозі сьогодні вранці помітили зграйку дітей, — говорив витвір, карбуючи кожне слово. Акцент у нього був дивний — не зовсім англійський і не зовсім німецький. — За них призначено винагороду.

— Сер, ми за весь день нікого не бачили, — відповів йому ватажок.

— Нехай їхні невинні личка не вводять вас в оману. Вони військові зрадники. Німецькі шпигуни. Покарання для того, хто їх переховує…

— Ми нікого не переховуємо, — відрубав ватажок. — Можете самі перевірити.

— Перевірю, — пообіцяв витвір. — Але якщо ми їх знайдемо тут, я відріжу тобі язика й згодую його собаці.

І, важко гупаючи, пішов геть.

— Навіть… не… дихайте, — просичав нам ватажок, і його кроки теж віддалилися.

Я не розумів, чому він вирішив заради нас збрехати, зважаючи на те, якої шкоди могли завдати його народу ці витвори. Може, з гордості чи глибоко вкоріненого презирства до влади. А може (подумав я, внутрішньо стискаючись від страху), може, цигани хотіли дістати втіху від того, що самі нас уб’ють.

Ми чули, як витвори порядкують у таборі: перевертають усе догори дриґом, мало не зривають з петель двері фургонів, викидають звідти людей. Десь закричала дитина і сердито крикнув якийсь чоловік, та його обірвали, жбурнувши об дерев’яний фургон. Болісно було лежати й слухати, як страждають люди — хай навіть ті самі люди кілька хвилин тому хотіли розідрати нас усіх навпіл.

Краєм ока я помітив, що Г’ю піднявся з сіна й поповз до валізи Бронвін. Він просунув пальці в замок і хотів був підняти кришку, та його зупинила сама Бронвін.

— Що ти робиш? — самими губами спитала вона.

— Треба вдарити по них першими!

— Не дурій, — прошипіла Емма. — Якщо ми почнемо жбурляти яйцями, нас продірявлять кулями.

— То що, просто лежатимемо тут, поки нас не знайдуть? — обурився Г’ю.

Ми всі попідповзали ближче до валізи й перемовлялися пошепки.

— Дочекаємося, поки вони не відімкнуть двері, — сказав Єнох. — А тоді я кину яйце через ґрати за клітку. Це відверне увагу витворів рівно настільки, щоб Бронвін могла розтрощити череп першому, хто полізе в клітку, а ми тимчасом усі втечемо. Розбіжимося по різних кутках табору, а потім розвернемося й кидатимемо яйця в багаття посередині. І від усіх, хто буде в радіусі тридцяти метрів, тільки спогад лишиться.

— Щоб я здох, — задумливо промовив Г’ю. — Це може спрацювати.

— Але в таборі діти! — запротестувала Бронвін.

Єнох підкотив очі.

— Ну тоді будем жаліти гарматне м’ясо, побіжимо в ліс, і хай витвори з собаками виловлять нас по одному. Але якщо ми все-таки плануємо дістатися Лондона — чи бодай цей вечір пережити, — я б цього не радив.

Г’ю погладив по руці Бронвін, яка прикривала замок валізи.

— Відімкни, — сказав він. — Хай беруть яйця.

Та Бронвін вагалася.

— Я не можу. Не можу вбити дітей, які нам нічого поганого не зробили.

— Але в нас немає вибору, — прошепотів Г’ю.

— Вибір завжди є, — заперечила Бронвін.

Раптом ми почули, що десь дуже близько до нижнього краю клітки гарчить собака, і позамовкали. За мить крізь брезент проникло світло ліхтарика.

— Зніміть це! — скомандував хтось (мабуть, той, хто тримав на повідку собаку).

Пес усе гавкав і тицявся носом, щоб пролізти під брезент і вгору крізь ґрати клітки.