— Щоб лікаря знайти, не тре’ пхатись аж у Лондон, — втрутився один циган. — У нас Джебая — лікар. Правда ж, Джебає?

Уперед вийшов чоловік зі щоками, вкритими лускуватими виразками.

— Хто тут хворий?

— Г’ю потрібен фахівець, — наголосила Емма. — У нього рідкісне захворювання. Жалючий кашель.

Г’ю приклав руку до горла, наче йому боліло, покашляв, і одразу ж з рота вилетіла бджола. Дехто з циган охнув, а маленька дівчинка сховала личко в материній спідниці.

— Це якийсь фокус! — заявив так званий лікар.

— Ну годі, — сказав ватажок. — Залазьте в клітку всі.

Нас підштовхнули до похилого містка, який вів у клітку. Ми скупчилися внизу. Ніхто не хотів заходити першим.

— Ми не можемо їм це дозволити, — прошепотів Г’ю.

— Чого ти чекаєш? — зашипів Єнох на Емму. — Спали їх!

Емма похитала головою.

— Їх забагато, — прошепотіла вона. І першою вибралася вгору містком у клітку. Ґратчаста стеля нависала низько, на підлозі лежали купи смердючого сіна. Коли ми всі опинилися всередині, ватажок захряснув за нами двері й замкнув їх, а ключ поклав собі в кишеню.

— І щоб ніхто до них не підходив! — заволав він до всіх, хто його чув. — Це можуть бути відьми чи ще гірше.

— Так, ми саме такі! — крізь ґрати крикнув Єнох. — А тепер відпустіть нас, бо перетворимо ваших дітей на мавп!

Реготнувши, ватажок пішов униз містком. А інші цигани тимчасом віддалилися на безпечну відстань і заходилися зводити табір — ставити намети й розкладати багаття. Переможені й пригнічені, ми без сил опустилися на сіно.

— Обережно, — попередив Горацій. — Тут скрізь кізяки!

— Ай, Горацію, яка вже різниця? — сказала Емма. — Нікому нема діла, що в тебе одяг брудний.

— Мені є діло, — відповів Горацій.

Емма затулила обличчя долонями. Я сів коло неї й задумався, що б такого підбадьорливого сказати. Але так нічого й не придумав.

Бронвін розкрила пальто, щоб дати пані Сапсан подихати свіжим повітрям. А Єнох став біля неї навколішки й нашорошив вухо, наче дослухаючись до чогось.

— Чуєш? — спитав він.

— Що? — теж спитала Бронвін.

— Як з пані Сапсан потроху витікає життя! Еммо, ти повинна була спалити тим циганам пики, поки ще був шанс!

— Нас оточили, — сказала Емма. — Якби зав’язався великий бій, когось із нас могли б поранити. А може, й убити. Я не могла так ризикувати.

— Тому ти ризикнула життям пані Сапсан! — вигукнув Єнох.

— Єноху, дай їй спокій, — сказала Бронвін. — Приймати рішення за всіх нелегко. Ми не можемо голосувати щоразу, коли треба зробити вибір.

— Тоді дозвольте мені приймати рішення за всіх, — відповів Єнох.

Г’ю пирхнув:

— Якби ти був головним, нас би всіх перебили сто років тому.

— Послухайте, тепер це не має значення, — сказав я. — Нам треба вибратися з цієї клітки й дістатися того містечка. Тепер ми набагато ближче, ніж якби не під’їхали на возі, тому нема чого плакати над молоком, яке ще навіть не розлили. Просто нам треба вигадати спосіб утекти.

Отож, ми стали міркувати й багато чого вигадали, але жоден задум не здавався дієвим.

— Може, Емма пропалить підлогу, — запропонувала Бронвін. — Вона дерев’яна.

Емма прогребла сіно й постукала по підлозі.

— Надто товста, — жалісливо промовила вона.

— Броні, а ти могла б розігнути ці прути? — спитав я.

— Можливо, — відповіла Бронвін. — Але цигани сновигають поряд. Вони побачать і знову прибіжать сюди з ножами.

— Нам треба непомітно вислизнути, а не проломити дірку і втекти, — застерегла Емма.

І саме тоді ми почули шепіт із зовнішнього боку ґрат.

— А про мене ви забули?

— Мілард! — вигукнула Оливка, від хвилювання мало не вистрибнувши з черевиків. — Де ти був?

— Розвідував місцевість. І чекав, коли все вляжеться.

— Можеш вкрасти ключі? — спитала Емма, торсаючи замкнені двері клітки. — Я бачила, як ватажок поклав їх у кишеню.

— Копирсання й дрібні крадіжки — це мій коник, — запевнив нас Мілард і з цими словами непомітно пішов геть.

Повільно повзли хвилини. Склалися в півгодини. Потім у годину. Г’ю міряв кроками клітку, над головою в нього кружляла схвильована бджола.

— Чому він так довго? — пробурчав він.

— Якщо він найближчим часом не прийде, я починаю жбурляти яйця, — попередив Єнох.

— Тоді нас усіх точно вб’ють, — сказала Емма. — Ми тут як відкриті мішені. Коли розвіється дим, із нас живцем поздирають шкури.

Тож ми сиділи й чекали далі, спостерігали за циганами, а цигани — за нами. Кожна хвилина, яку відміряв годинник, здавалася ще одним гвіздком у труну пані Сапсан. Я піймав себе на тому, що уважно дивлюся на неї, неначе вірив: якщо досить уважно придивитися, можна помітити зміни, які з нею відбуваються, побачити, як повільно вигасає в ній людська іскра. Але вона була така сама, як зазвичай, тільки спокійніша, спала в сіні біля Бронвін. Маленькі вкриті пір’ям груди повільно здіймалися й опадали. Здавалося, вона зовсім не розуміє, які неприємності нас спіткали і який відлік часу завис у неї над головою. Може, те, що вона могла в такий час спати, і було доказом її поступового перетворення. Бо в колишньої пані Сапсан уже б стався нервовий напад.

А потім мої думки (як і завжди в ті миті, коли я не міг тримати їх у шорах) помандрували до батьків. Я намагався викликати в пам’яті їхні обличчя такими, якими востаннє їх бачив. Перед внутрішнім зором зливалися воєдино різні деталі: ледь помітна щетина, яка виросла в тата після кількох днів на острові; те, як мама несвідомо гралася з обручкою, коли тато задовго розводився про щось для неї нецікаве; стрімкий погляд батькових очей, що завжди вивчали обрій у нескінченних пошуках птахів.

Тільки тепер вони, мабуть, шукали мене.

На циганський табір опускався вечір, і все навколо потроху оживало. Цигани розмовляли й сміялися, а коли зграйка дітей заграла в покоцані роги й скрипки та заспівала, всі пішли в танок. У перерві між піснями до нашої клітки ззаду прокрався хлопець із оркестру. У руках він тримав пляшку.

— Це для хворого, — сказав він, нервово озираючись.

— Для кого? — перепитав я, і він кивнув на Г’ю, котрий миттю зорієнтувався і сповз на підлогу в нападі кашлю.

Хлопець простягнув пляшку крізь ґрати. Я відкрутив кришечку, понюхав і мало не впав. У ніс ударив сморід скипидару, змішаного з гноєм.

— Що це таке? — спитав я.

— Знаю тільки, що воно помагає. — Він знову озирнувся. — Так, я вам шось приніс. Тепер ви в боргу. Розкажіть, що ви скоїли? Ви ж злодії? — А тоді стишеним голосом спитав: — Чи пришили когось?

— Про що він говорить? — не зрозуміла Бронвін.

«Нікого ми не пришивали», — хотів було сказати я, та одразу ж у пам’яті промайнув образ Ґолана, що летів, перевертаючись у повітрі, прямо на скелі, і я вирішив за краще промовчати.

Замість мене сказала Емма:

— Ми нікого не вбивали!

— Ну, шось же ви таки зробили, — зауважив хлопець. — Бо чого б за вас раптом винагороду призначали?

— А є винагорода? — спитав Єнох.

— А то. Цілу купу грошви за вас пропонують.

— Хто?

Хлопець знизав плечима.

— Ви нас здасте? — спитала Оливка.

Хлопець відкопилив губу.

— Не знаю, здамо чи не здамо. Над цим великі цабе мізкують заре. Хоча, знаєте, вони не дуже довіряють тим, хто пропонує винагороду. Але ж гроші не пахнуть, а ви на запитання не відповідаєте, і їм це не подобається.

— Там, звідки ми родом, — гордовито промовила Емма, — людей, які звертаються до тебе по допомогу, запитаннями не закидають.

— І в клітки не садять! — додала Оливка.

Аж раптом десь посеред табору пролунав оглушливої сили вибух. Циганча втратило рівновагу й звалилося з містка в траву, а ми всі поприсідали, щоб врятуватися від казанків і каструль, які летіли від багаття. Циганка, яка над ним чаклувала, побігла геть із несамовитими криками. Її сукня палала, і якби хтось не вхопив відро з водою для напування коней і не вилив на неї, бігла б вона аж до океану.