Майк Йогансен

Про Едґара По

Трудно згадати всіх тих письменників Европи, Росії та України, на яких так чи інакше впливала постать «отця всього модернізму» — химерного й геніального Едґара. Дарма що вплив його зоставався подекуди невидний і навіть, може, неусвідомлений від якого письменника, як той вплив античної культури, що й досі керує нашою науковою термінологією, нашою логікою, нашою шкільною граматикою, нашою мораллю, ба й нашим правом. А малоусвідомлений зостався вплив Едґара По, от як вплив Шопенгавера, мабуть, чи не через те, що він був «песиміст». «Песимісти» ж ніколи не бували в пошані в начальства, а, значить, і в газетних псів, і в критичних овчарок. До непопулярности Едґара По, непопулярности, найбільшої в його власній батьківщині — Штатаx, спричинилася також його непримиренна глузлива позиція проти родимих і питимих партачів від літератури.

Та сама офіціяльна непопулярність і давала змогу пізнішим письменникам користатися з невичерпного джерела мистецьких ідей Едґара По, не боячись, що їх буде викрито й поставлено на місце. З пари новел По Конан-Дойл зробив десятки томів оповідань і набув більшої від самого По популярности. Цікаво простежити, як одна новела По зазнаки дала матеріял для десятка чи й більше оповідань Конан-Дойла, а далі для сотень Пінкертонів та Картерів.*[1]

Але не сама кримінальна література (що нічого спільного не має з модернізмом, як таким) збудувала свої xмародряпи на ідеях ґеніяльного американця. Модернізм, як сказано, народився з тепер зовсім невідомих ліричних новел По, і головні ознаки модернізму — його прибрана химерність, його удавана любов до тонких вишуканих речей, його настирний культ краси, його абсолютний потяг до звукової творчости, його дешевий аристократизм — кореняться в насправді xимерниx, дійсно глибоких, на ділі розкішних ідеях віршів і ліричних новел Едґара По. Те, що для По було істотою його творчости, для модернізму стало модою, те, що Едґар По винайшов, модернізм продавав, замість Едґара По запанував Оскар Вайлд.

[Далі йде біографія, ст. 4-12.]

Едґар По прославився як поет, як складач романтичної прози, як автор «сюжетних» оповідань і як теоретик. Оця книга містить у собі новели По* як ліричного, так і «сюжетного» характеру. Ці останні головним чином зробили По репутацію серед широких читацьких мас, хоча й його лірична проза, на наш погляд, вища від Новалісової*. Але така лірична проза, творчість найбільше автопсихологічного характеру, як і взагалі лірика, недовговічна і ефемерна. Сучасні їй люди часто вважають її за акме* серйозної творчости – для того, щоб наступне покоління, відкидаючи «діялектично» особисті переживання попереднього покоління, разом із тим відкинуло б і його лірику. Варт порівняти хоча б лірику Ґете й сонети Шекспірові з «Фавстом» і драмами Шекспірівськими, щоб переконатися, що лірика найменш довговічна спосеред творчих фахів.

Та коли твори інших авторів живуть довше від своїх творців саме через те, що охоплюють ширше від їхніх почувань коло інтересів, то твори Едґара По неліричні живуть і досі з інших причин. В основі довговічних творів звичаєм лежить побутовий, історичний взагалі couleur local’ний* факт. В основі ж переважної більшости популярних новел Едґара По лежить імітація факту. Він настільки покладався на силу своєї вигадки і на знання читачевої психології, що залюбки, ніби граючись з ним, подавав йому за факт очевидну, ненатуральну вигадку в гордій певності, що читач сприйме її з почуттям істинности радше, ніж протокольні оповідання сучасних йому авторів. Найдивніше, найвеличніше в його творчості саме те, що він не потрібував фактів для того, щоб «викладати факти». Великий майстер був Лев Толстой, та що з того стало, коли він почав був писати суто дидактичні оповідання, припасовуючи події до своєї філософії.

Саме оця риса творчости Е. По, і саме в сюжетних оповіданнях його роботи з його речей – надзвичайний, матеріал для письменника. Ми вже згадували коротко, як Конан-Дойл, Жюль Верн, а в останні часи Ганс Гайнц Еверс, Вайлд, почасти й Герберт Велз* і багато-багато інших поробили собі світові імена з покидьків геніяльного американця, і то на зовсім різні спеціяльності. Тимчасом до послуг їх було куди більше фактів, і фактів куди цікавіших. Сила По в його методі, в його колосальній аналітичній здатності, в геніяльній оцінці впливу на читача того чи іншого розпологу матеріялу. Отже, коли, аналізуючи інших новелістів, ми одночасно аналізуємо матеріял і його організацію, в новелах По ми часто маємо щасливу нагоду досліджувати чисту організаційну роботу, народження твору з нічого.

Ясне діло, загальне правило для письменника зостається те саме, що й було повсякчас – шукати яскравих характерних подій і організовувати їх у ще яскравіші, характерніші оповідання. Ясне діло, покладатись на те, що можеш оті події вигадати, ні в якім разі не слід. Але, простеживши народження розкішних новел з нічого, письменник з тим більшою легкістю організовуватиме самі по собі яскраві події.

Отже, подавши на потребу читачам біографічні відомості з життя Едґара По, ми хочемо звернути в цій статті увагу письменників на методи його роботи. Історія літератури взагалі, бувши наукою, що до літератури не має жодного відношення, не цікавиться методами роботи, чи, краще сказати, цікавиться лише декорацією цих метод. Історія літератури з насолодою розповідає нам, що один письменник пив, а другий курив опій. Вона також розкриває нам очі на факт, що третій письменник любив нюхати гнилі яблука підчас творчих процесів, а четвертий не міг писати інакше, як узувшись у нові пантуфлі. Не заперечуючи колосальної корисности для людства цих (і інших) подробиць з життя письменників, ми вважаємо за своє право й обов’язок подати деталі, подати аналізу метод роботи автора, якими ми в силу химерности нашого мислення цікавилися більше, ніж пантуфлями і гнилими яблуками.

А що на наше непорушне переконання література дає користь лише письменникам, а читачам просто постачає лише розвагу, то ми, подбавши про других у першій частині, дозволяємо собі також потішити й перших, беручи на увагу, що вся письменна частина нашої української нації рівно наполовину ділиться на письменників і читачів. Отже, подаємо деякі міркування що до метод творчости Едґара По.

Ми вже казали, що, на нашу думку, багато яка новела По виникла з нічого, не маючи під собою ніякого фактичного субстрату. За одну з таких ми вважаємо новелу “Thou art the man” («Ти єси!»), подавану в перекладі в цій книзі, і ми спробуємо шляхом ретроспективної аналізи відновити процес її створення, викриваючи при цьому методи.

Десь в іншому місці (див. статті наші в «Вапліте»*) ми цитували з теоретичної статті самого По твердження, що більшість оповідань пишеться з кінця, тоб-то попереду установлюється розвязка, а тоді вишукується способи її умотивувати. Цікаво, що існує маніра також і подавати в цей спосіб оповідання, тоб-то читачеві одразу, чи прямо, чи використовуючи новелістичну умовність, показують, яка буде розвязка, а далі тільки намагаються, накопичуючи перешкоди й задержки, підняти його цікавість до тієї розвязки. Згадана новелістична умовність буває неоднакова для різних часів, ба навіть для різних країн. Читаючи французький роман, читач жде, коли героїня зрадить свого чоловіка, читаючи англійський роман, читач частіше жде, коли молоді одружаться. Це, правда, дуже грубо й дуже приблизно, та кожен, хто читав багато романів, згодиться, що умовність новели, найбільш імовірна розвязка її різниться по країнах і має в собі деяку закономірність.

Та це, як сказано, стосується до оповідань з кінцем-маяком, що ввесь час мріє перед читачевими очима, поки він не причалить у гавань розвязки. З погляду організації матеріялу, це будуть, щоб висловитися політикоекономічним терміном, «оповідання низької структури» з перевагою постійного капіталу над перемінним. Другий спосіб організації матеріялу, що показують «оповідання вищої структури» – з перевагою перемінного «капіталу» над постійним. Тут розвязку читачеві не показується, а, навпаки, йому пропонується одну чи кільки фальшивих розвязок для того, щоб справжня розвязка тим більше його вразила. Цікаво, що в цій сфері теж існує певна умовність. Приміром, досвідчений читач Конан-Дойла одразу підозріло ставиться до висунутого автором кандидата на справжнього злочинця і шукає іншого кандидата. Тим-то Конан-Дойлові частенько доводилося просто не показувати справжнього злочинця аж до кінця оповідання; хоч і дуже простий прийом, та не дуже ефективний, бо він суперечить основним законам сюжетобудови. Це по-латині називається «Deus ex machina»* – «Пилип з конопель» – невмотивована поява. Оповідання “Thou art the man” належить до «оповідань з вищою структурою», до того ж до чистого типу цих оповідань. Короткий зміст його такий: у невеличкому містечку (town) Ретлзборо оселився веселий щирий дядько Чарлз Ґудфеллов і заприятелював з усіма мешканцями, зокрема з багатієм Шатлворси. Якось підчас піятики Шатлворси пообіцяв своєму другові подарувати йому короб вина Шато-Марґо. За деякий час Шатлворси зібрався поїхати до міста, але того ж дня кінь його повернувся додому без хазяїна, без сідла, поранений і закаляний. Підозріння в убивстві Ш. падає на небожа вбитого, його спадкоємця м-ра Пенніфезера, що вславився своєю розбещеністю. Його вину доведено, він чекає смерти, коли на бенкеті в Ґудфеллов з’являється короб з Шато-Марґо. Короб становлять на стіл, відкривають – і з нього випростується труп забитого Шатлворси, що вимовляє до Ґудфеллов слова: «Ти єси!» Ґудфеллов признається, що він забив Шатлворси, а автор оповідання розказує коротко, як він відразу запідозрив Ґудфеллов, знайшов труп Шатлворси й вигадав комедію з коробом вина.