- Мене звати Матвій. Оцю заплакану панянку Меланія. А вас?

- Яків Антонович. - тремтячим голосом відповів старенький.

- А давайте Яків Антонович, ми з Меланією вас підвеземо з оцим букем.

- Я хотів на кладовище. - розгублено відповів він.

- Меланія нас там зачекає в машині, а я вас проведу. - я перевала погляд на Матвія, він був серйозний і таким по справжному чоловічим. Я його таким не бачила. Я схлипнула ще раз, а він глянув на мене з ледь помітною посмішкою прошепотів.

- Тільки не плач.

- Не буду. - запевнила я, а в самої губи тремтіли.

Ми відвезли Якова Антовича на кладовище. Він щиро дякував на пропозицію його відвезти додому відмовився, сказав, що трохи хоче побути з дружиною наодинці.

-Сильно засмутилася? - запитав Матвій.

- Так.

Ще одна смс зі зловісним вмістом мене застала за обідом, їсти мені розхотілося, а от відчуття помсти прокинулося. Подумала, і набрала нашого ейчара і так десь та біля ходячи дізналася де дівчина працює. План намалювався спонтанно, набрала фінансово директора, попросилася на зустріч. І хоча Світлана Володимирівна у нас дуже конкретна жінка і лишній раз її турбувати не хотілося та сьогодні зорі певно не так зійшлися, бо з спокійною совістю я поїхала в офіс. І навіть отримала задоволення від зустрічі з коллегами. Мишкою прослизнула в той відділ з яким я найменше контактувала, пошкреблася в двері. Світлана Володимирівна сиділа за столом з таким холодним відстороненим виразом обличчя.

- Доброго дня!

- Меланія, привіт! - на її лиці зявилася посмішка і вона швидко підхопившись з-за столу провела мене до дивану. Я тільки хмикнула подумки, от що робить з людьми чужа вагітність.

- Я чай оранізую. - вискочила на хвилину вона і попросила Ірочку усе зробити.

- Ну, ти я бачу все гарнішою. - з посмішкою сказала вона, оглядаючи мене.

- Я часто змінюю гардероб на просторіші туніки, мої ноги з трудом влазять в взуття, я з сумом згадую підбори. А так я прекрасна.

- І почуття гумору залишилося все теж. - легко розсміялася вона. Ірочка принесла дві чашки з чаєм і коробку з цукерками. Я зробила ковток.

- За тобою тут плачуть. Президент тримається, але видно що рахує дні до твого повернення.

- Час мине і усі забудуть мене, як дивний сон, - трішки з сумом сказала я.

- Тільки не говори, що не будеш повертатися? - прижмуривши очі запитала вона.

- Не кажу. Але до вас я прийшла геть з іншої справи. У мене делікатне прохання.

- Інтригуєш. Хочеш, щоб я її звільнила? - в лоб запитала вона.

- А що вся компанія живе моїм особистим життям? - скривилася я.

- Що поробиш така плата за популярність. - знизала вона плечима.

- Ух, а я сподівалася, що все не так явно.

- Забий. Роби, як завжи і хвилі розібються об скелю твоєї незворушності і відповзуть назад.

- Утішили однако.

- Ще скажи, що то тебе сильно турбує? - з ледь іронічною посмішкою запитала вона.

- Я про то взагалі не думала, поки ви не порадували.

- Я не люблю плітки.

- Я знаю, - мяко відказала я. - І що ви кажете про те, що інші шепочуть поза очі.

- То, що ти хочеш?

- Я хочу, щоб ви мені зайняли дівчину роботою, що у неї не залишилося часу на всілякі дурниці.

- Можу дізнатися, що вона зробила? - з серйозним виразом обличчя запитала вона. - Ти ж про неї знала і раніше. - Я повела головою, та все ж дістала телефон і відкрила на її смс і простягнула Світлані Володимирівні. Та пробіглася очима, її губи смикнулися в недобрій посмішці.

- От, дурепа. - блиснувши очима виговорила вона.

- І час відправлення більшості, самий робочий.

- Ти правда хочеш, що б я її тільки роботою зайняла?

- Я вже пошкодувала, що приїхала просити таку дурню і відволікаю вас від роботи. Та настрій мій певно був підходящий.

- Знаєш ти мені завжди подобалася, цільна, впевнена , іронічна я дивилася, як ти падаєш і підіймаєшся, завжди імпонувало те, як ти з одинаковим виразом обличчя сприймаєш і поразку і перемогу. Поведінкою моєї підлеглої я знову розчарована і зроблю все що в моїх силах, щоб робочий час вона плідно працювала. І я рада, що ти прийшла до мене.

- Світлана Володимирівна, ви мене розчулили.

- Та йди ти. - відмахнулася вона від мене.

- Дякую і за те, що вислухали і за…

- Перестань. - не дала вона мені закінчити. - Просто користі компанії ти приносиш значно більше. А всілякі мерзенності писати вагітній жінці…не розумію і то навряд чи кохання заморочило їй голову, скоріше підла душа. Гидко таке дізнаватися про людину.

- Світлана Володимирівна ще раз вибачте, що я скинула на вас свої сімейні турботи.

- Не дурій. - і тут вона щиро посміхнулася. - Відпочивай, насолоджуйся своїм станом, бо твого повернення ми чекаємо усі. Наради перетворилися на сплошні тортури. Олексій Олександрович уже третього керівника змінює.

- Що так усе кепсько? - виразила я здивування.

- Тебе заборонено турбувати, наказ був виданий чітко і ясно. От всі тримаються.

- Навіть не підозрювала, що я така цінна.

- Ладно, ціну собі не набивай.

- Дякую за зустріч. -грузно піднялася я з дивану.

- А я тебе рада була бачити. - обійняла вона мене на прощання.

Я йшла по вулиці, весна така жаданна, повільноі невпинно вповзала в свої права. Було сонячно і тепло і яка радість нарешті зняти куртки.

-Дівчино, дівчино! - я повернула голову, на літній площадці каве сиділи дві молоденькі дівчини, одна з них мені простягала телефон.

- А ви можете нас сфотографувати. Тільки ви одна викликали у нас довіру, що не втечете з нашим телефоном. Я перевела погляд на свій випираючий живіт.

- Що виглядаю поганим бігуном? - не втрималася від дурного запитання, і з посмішкою запитала я, дівчатка знітилися. - Давайте, буду фотографувати. - дівчинка мені простягнула телефон і я зробила декілька знімків.

- Дякуємо вам дуже. - сердечно подякували вони. Видно таки за те, що з телефоном їхнім я по вулиці не побігла. Від картини, що я уявила, мені стало смішно. - Будь-ласка. Правда раніше мене чоловіки на вулиці окликали, а тепер дівчатка, бо викликаю довіру, як поганий бігун. - розсміялася своїм словам і пішла далі по плану у мене була художня галерея. Я подумала, що ніколи не пізно долучитися до мистецтва. Галерея була в центрі міста. Я певне давно не виїзджала, бо в цілому було шумно, людно і метушливо. Як мене вагітність розбалувала, раніше я ще тільки на тишу могла відреагувати. В розумінні, бо не звично. Перед мною відкривався вид на Бесарабський ринок. Один з найстаріших ринків столиці і памятку архітектури, навіть більше на відміну від багатьох будов початку ХХ століття Бесарабка зберегла і свою первородну професію. Констуктивно, велично з розмахом. Я розгладала фасад ринку прикрашений скульптурними композиціями, риби на фронтоні будівлі. Так, зовнішній вигляд Бесарабського ринку мало відрізняється від фотографій 100- літньої давнини. От начебто і живу в місті, а знаю про нього мало. До світової спадщини ЮНЕСКО , видатних культурних та природних цінностей, що становлять надбання усього людства в Києві належать Собор Святої Софії та прилеглі монастирські спороду, а також Києво-Печерська Лавра. Про це мені сказав гугл, навіть не уявляю, як я раніше без нього жила. І от запитайте мене чи була я там? Якщо ще років 10 тому назад була в Лаврі то до Софії чомусь не дійшла. Печалька. Потрібно виправити дане упущення. Натхнена думками про прекрасне я врешті дійшла до художньої галереї, правда до того довелося зайти в кав’ярню і випити лимонаду, забіги на ногах втомлюють. От, що мені дуже подобалося то це атмосфера тиші, яка безперечно в ній панувала, навіть шум з вулиці виглядав фоном. На стінах були розвішені полотна молодих і може не дуже молодих художників, а так як цінитель я такий собі, в розумінні класичний малюнок мені ще може сподобатися, а от абстрактний, перед ним моя фантазія падає на коліна і визнає свою нікчемність. Ні, думаю вони дійсно неймовірні ці картини, все таки щоб таке намалювати, як на мене треба мати щось таке особливе в голові. В короткій звісці про автора було описано, що автор переносить своє бачення і кожна картина відрабражає когось знайомого, навіть незнайомого якого він миттю запам’ятав, але я дивилася і бачила великі голови з великими носами . Тільки пейзажі мені сподобалися і вразив живопис Оксани Грек «Мамині казки», не інакше як тому, що героєм у казках є мудрий і турботливий кіт і дітки про яких він піклується. Від казок віяло теплом і затишком і з’являлися мрії про щось світле і гарне. Хоча одну конкретну кішку я здається ненавиджу.