— Вила-згрелі були милі, тепер найкрасніший транспортер!

— Люблю транспортер! — упевнено повторив чудотворець Хома.

— І впертий же ти! — мовила Мартоха. — Як прив’язався душею до вил-згрель, так і відгризся.

— Тепер ти мені хоч слово про вила-згрелі, то я тобі сто слів про транспортер.

Бачили, як постраждав чудотворець Хома од науково-технічної революції? Бр-р, роздвоєння особистості — і не в кого-небудь, а в законного дитяти планети Меркурій, як визначив заморський рукогадальник Майкл Макговерн. А ще ж бо цефалогічні психози Мінгаззіні! А ще маячня еротичного переслідування!..

Та велика й щира дяка самонавіюванню, яке оновило зашкарублі мізки старшого куди пошлють!

Подався чудотворець Хома на корівник — і як улип біля скребкового транспортера!

РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ,

Як бачимо, чудотворцю Хомі в пору науково-технічного прогресу не так легко вдалось пристати до таких технічних революціонерів, як зоотехнік Невечеря, доярка Христя Борозенна, фуражир Дзюнька. Проте він ніколи не був би старшим куди пошлють у колгоспі «Барвінок», якби від прогресу відстав, а до революціонерів не пристав.

Кожен день науково-технічного оновлення в колгоспі «Барвінок» приносив небувалі гостинці, а коли дозрів сьогорічний урожай, у село хмарою нагрянув летючий загін роботів!

Пригадуєте, коли старший куди пошлють на лайнері літав до Америки, його на фермі підміняв робот Вася? Робот Вася належав іще до перших моделей, експериментальних, багато в чому недосконалих, тому-то й психіку мав неврівноважену, під впливом заїжджого гіпнотизера-шарлатана забаглось йому стати пляшкою горілки, з якої оковита не убуває, — й пропав безслідно робот Вася у світах...

Гай-гай, новітні моделі роботів із летючого загону, що прибув до Яблунівки, відрізнялись від робота Васі так, як сучасний колгоспник відрізняється від якогось печерного пітекантропа чи австралопітека. Роботи бігали по селу, снували в полях, на фермах, і ніхто з яблунівців не остерігався гостей, бо добре засвоїли так звані закони робототехніки, нещодавно введені до колгоспного статуту. Перший закон запевняв, що робот не завдасть яблунівському колгоспнику шкоди й неодмінно втрутиться, якщо хтось наміриться завдати шкоди тому колгоспнику. Другий закон запевняв, що роботи виконуватимуть усі накази, які їм даватимуть яблунівські колгоспники, за винятком тих випадків, коли вони вестимуть до порушення закону першого. Третій закон запевняв, що роботи захищатимуть своє існування, за винятком тих випадків, коли такий захист може призвести до порушення закону першого й закону другого.

Роботи, що прибули в Яблунівку, мали руки з кистями; були самохідні й самокеровані; мали системи енергопостачання й керування; мали невеличкий обчислювач із пам’яттю для видачі інструкцій і прийняття рішень; мали датчики — тактильні, шерехатостей, твердості, позиційні, маси, крайньої теплопровідності, температури, наближення, форми, розміру, зорові, кольорові, дистанційні, слухові й ті, що визначають положення кінцівок.

Хай ніхто не сприйме за образу, коли скажемо, що кожен із роботів мав прекрасні електронні мізки, які працювали з надзвичайною точністю й безвідмовністю. Тому, звичайно, прибулих роботів можна було використати на будь-яких роботах. Скажімо, ніхто не здивувався, коли замість листоноші Федора Горбатюка, що відбув на курси по підвищенню кваліфікації, пошту по селу став розносити робот, прозваний Кіндратом.

Яблунівці милувались і намилуватись не могли віртуозністю, з якою робот Кіндрат діставав кореспонденцію з поштарської цератової сумки! Ще б пак не бути йому віртуозом, коли конструктори навчили його робити захват долонею порівняно крупних предметів, таких, як журнали «Дніпро» й «Вітчизна», — тоді пучка великого пальця протистояла в нього пучці вказівного пальця з вишуканою граційністю. Коли робот Кіндрат брав порівняно тонкий об’єкт, такий, як лист чи переказ на гроші, — тоді великий палець протистояв пучкам інших пальців. А як йому вдавався так званий пір’євий захват, коли брав олівець чи ручку! Міцний боковий захват робот Кіндрат демонстрував, затискаючи районну газету між кінчиком великого пальця і боковою стороною вказівного пальця. А ще ж бо стрижневий захват, коли робот Кіндрат складав пальці на олівці в протилежних напрямках, а ще ж бо кульовий захват, коли його пальці замикались довкола круглої речі, а ще ж бо круговий захват!

Лишенько, та такому листоноші, як робот Кіндрат, не страшні були морози й негода — він сяяв пластиками й гумою, натуральною й штучною шкірами! А про його педантизм можна розповідати анекдоти — Кіндрат тричі на день у точно визначену годину приходив на обійстя яблунівця з кореспонденцією навіть тоді, коли для того яблунівця не було в сумці ніякої кореспонденції...

Замість буфетниці Насті за буфетною слойкою в чайній появилась грізна постать робота Полікарпа. Подивитись на Полікарпа збирались не тільки завсідники, а й прибігали діти, навіть старі баби навідувались. Річ у тому, що грізний робот Полікарп мав не п’ятипалу, а семипалу руку! Семипалою рукою електронний буфетник водночас хапав не тільки пляшку «Сонцедару», від якого б трава вигоріла, наче від американського напалму — в’єтнамські джунглі, а й чарку, а й смажену сарданелу під томатним соусом, а й пачку цигарок, а й коробку сірників. І хоч рука в робота Полікарпа не нагадувала руку буфетниці Насті, все ж це була досконала рука, на якій сім пальців поводились незалежно й протистояли фіксованому великому пальцю.

Вдаючись до так званих модульованих сигналів радіочастот, використовуючи пряме візуальне відображення вихідних сигналів за допомогою електронно-променевої трубки, а також виводячи сигнали в інфрачервоній і ультрафіолетовій сферах, або на ультразвукових частотах, електронний буфетник Полікарп увічливо казав:

— Сердечно прошу, шановний довгожителю Гапличок, приємного апетиту й довгих років життя!

Розчулений повагою, довгожитель Гапличок пускав сіру, як тля, пекучу сльозу:

— Робот Полікарп мене поважає! Лучче тепер, ніж у четвер, дождатися з моря погоди! Та його б устами мед пити, та хай би його казанню кінця не було.

— Та я такий, що й батога з піску вплету! — похвалився робот Полікарп, котрого, либонь, сконструювали не тільки любомудром, а й задавакою.

— Видно, Полікарпе, що ти господар не кепський, а лепський! — підхвалював довгожитель Гапличок, якому дедалі дужче подобався компанійський балакучий робот. — Еге ж, не сито з собачого хвоста!

А в яблунівський лавці замість лавочника з діда-прадіда Петра Кандиби появилося за прилавком чудо маніпуляційної техніки робот Василь Васильович, який зовні мало чим відрізнявся від людини. Статечний, імпозантний у рухах, він сяяв матовою білизною продовгастих щік і сферичною опуклістю блідого чола, а губи мав аскетично худі. Взагалі, губи своїм малюнком виказували в його натурі якщо не приховану похітливість, то глибоку зацікавленість протилежною статтю, себто грайливим яблунівським жіноцтвом, котре так і сипнуло в лавку, щоб помилуватися симпатичним роботом, схожим на кіноактора Мастрояні. І хоч якійсь вертихвістці товару ніякого купувати не треба, однак крутиться перед вродливим роботом, лупає й лупає на нього лукавими очима. Повірте, якби на вас так лупали, ваша душа співала б солов’єм, тож і робот, не лопуцьком роблений, мав почувати щось!

— Василь Васильович! — щебетала яка-небудь яблунівська звабниця. — А відпустіть-то мені кульок солодких горішків, бо щось на солодке потягнуло.

І, вже одержавши від спритного робота Василя Васильовича кульок горішків, звабниця загравала: