Ранок неспішно перетік в обід, потім у день. Повітря потеплішало, надворі не було жодного вітерцю. Я написала розгорнуту статтю про склад для «Реджистера» і взяла інтерв’ю в Крабовські та Роджерсона для маленької колонки в «Жіночій порадниці» — про те, які надії плекають молоді солдати щодо повернення додому. Потім я вийшла надвір розім’яти ноги й випалити ще одну цигарку. Видершись на капот армійського джипа, я сиділа, відчуваючи тепло металу крізь бавовняну тканину штанів. На вулицях було майже зовсім тихо. Ані пташиного співу, ані голосів. Здавалося, навіть сирени змовкли. А потім я підняла очі, мружачись від сонця, і побачила жінку, що йшла по дорозі прямо до мене.

Здавалося, кожен крок вимагає від неї зусиль. Хоча їй було не більш як шістдесят, вона помітно кульгала. Попри теплу погоду в неї на голові була хустка. Під рукою жінка тримала якийсь вузол. Помітивши мене, вона зупинилась і озирнулася навколо. Вона помітила мою нарукавну пов’язку, яку я забула зняти, коли мою подорож до табору було скасовано.

— Englische?[78]

— Американка.

Вона кивнула, наче моя відповідь цілком задовольнила її.

— Це тут тримають картини, ja?

Я нічого не відповіла. На шпигунку вона була не схожа, але я не знала напевне, яку саме інформацію мені дозволено повідомляти. Дивні часи, та й годі.

Вона вийняла з-під ліктя свій вузол.

— Будь ласка. Візьміть оце.

Я відступила.

Мить вона дивилася на мене, а тоді розгорнула вузол. Це була картина, жіночий портрет, як я встигла помітити.

— Будь ласка. Візьміть це. Покладіть там.

— Леді, чому ви хочете передати туди вашу картину?

Вона швидко озирнулася, наче соромлячись свого перебування тут.

— Будь ласка. Просто заберіть її. Я не хочу мати її у своєму домі.

Я взяла з її рук картину. На ній була дівчина, приблизно мого віку, з довгим рудуватим волоссям. Не скажу, що вона була надто вродлива, але, чорт забирай, було в ній щось таке, від чого неможливо відірвати очей.

— Це ваше?

— Мого чоловіка.

Тоді я помітила, що в цієї жінки типове бабусине обличчя — така собі майстриня домашнього затишку, щедра на турботи. Та коли вона дивилася на картину, її старі губи стискалися в єдину лінію, а обличчя сповнювалося жовчі.

— Але ж вона гарна. Чому ви хочете позбутися такої краси?

— Я ніколи не хотіла мати її у себе вдома, — відповіла вона. — Мій чоловік наполіг. Тридцять років я мусила миритися з її присутністю в моєму домі. Увесь час, коли я готувала, прибирала, сиділа поруч зі своїм чоловіком, я мала на неї дивитися.

— Це ж лише картина, — зауважила я. — Не можна ж ревнувати до картини.

Та вона майже не чула мене.

— Тридцять років вона сміялася з мене. Колись ми з чоловіком були щасливі, а потім вона зруйнувала все. І я мала терпіти це обличчя, яке переслідувало мене кожен день мого подружнього життя. Тепер він помер, і я не дозволю, щоб вона й далі витріщалася на мене. Нехай нарешті повертається туди, де їй місце.

Глянувши на неї, я побачила, як вона витирає очі тильним боком долоні.

— Якщо не хочете взяти її, — майже виплюнула вона, — то спаліть.

Я взяла картину. Що ще я могла зробити?

І ось я знову за своїм столом. Повернувся Дейнз, блідий, як примара, і пообіцяв, що завтра візьме мене з собою.

— Але ти справді впевнена, що хочеш це бачити, крихітко? — спитав він. — Виглядає не дуже гарно. Не впевнений, що це видовище, гідне леді.

— Відколи це ти почав називати мене леді? — пожартувала я, але йому було не до жартів. Дейнз важко сів на край моєї койки і опустив голову, сховавши обличчя в долонях. І тоді я побачила, як затремтіли його плечі. Я стояла перед ним, не знаючи, що робити. Нарешті я витягла з сумочки цигарку, запалила її та простягла йому. Вдячним жестом він узяв її й витер очі, не піднімаючи голови.

І тоді я відчула легку знервованість, а, повірте, я ніколи не нервую.

— Просто… дякую тобі за сьогодні, це все. Хлопці казали, ти зробила чудову роботу.

Не знаю, чому я не розповіла йому про картину. Напевне, я мала це зробити, але, зрештою, вона не належала до творів із цього злощасного складу. Тій старій німкені було начхати, що станеться з картиною, аби лише ця дівчина більше не витріщалася на неї.

Бо знаєте що? Потай мені подобалася сама думка про те, щоб володіти картиною, здатною похитнути шлюб. І я сказала б, що вона красива. Я не можу відвести від неї очей. Зважаючи на все, що відбувалося навколо, приємно мати можливість дивитися на щось красиве.

Коли Маріанн Ендрюз закриває перед собою журнал, у судовій залі панує суцільна тиша. Лів настільки зосереджена, що мало не непритомніє. Вона крадькома дивиться вбік і бачить Пола, який подався вперед, упираючись ліктями в коліна. Поряд із ним Джейні Дікінсон щось розлючено пише в блокноті.

«Сумочка!»

З місця підіймається Анджела Сільвер.

— Давайте дещо уточнимо, міз Ендрюз. Картина, відома вам як «Дівчина, яку ти покинув», не була на складському приміщені, коли ваша мати отримала її, і ніколи не перебувала там раніше.

— Так, мем.

— Ще раз наголосимо: в той час як складське приміщення було повне реквізованих творів мистецтва, крадених творів мистецтва, ця конкретна картина була подарована вашій матері, навіть не на території самого складу.

— Так, мем. Однією німецькою пані. Як і зазначено в щоденнику.

— Ваша честь, цей щоденник, написаний рукою самої Луанн Бейкер, без сумніву, доводить, що картина ніколи не перебувала в збірному пункті. Картину віддала жінка, яка ніколи не хотіла володіти нею. Просто віддала. Якою б не була причина: химерні жіночі ревнощі на сексуальному ґрунті, почуття давньої образи — ми ніколи про неї не дізнаємось. Важливим для нас є те, що, як ми сьогодні чули, картина, яку ледь не знищили, була передана в дар. Ваша честь, протягом останніх двох тижнів стало цілком зрозуміло, що історія картини є неповною, — утім це стосується багатьох картин, що пережили більшу частину того буремного століття. Що можна без сумніву стверджувати вже зараз, то це що останні дві передачі картини відбулися без жодних порушень закону. Девід Голстон легально придбав її в подарунок дружині в 1997 році, і вона має розписку, яка це доводить. Луанн Бейкер, попередня власниця картини, отримала її в 1945 році, і на доказ цього ми маємо її власне письмове свідчення — свідчення жінки, відомої своєю чесністю й сумлінністю. Із цієї причини ми стверджуємо, що картина «Дівчина, яку ти покинув» має залишатися в теперішньої власниці. Відібрати її однозначно буде насмішкою з закону.

Анджела Сільвер сідає. Пол підіймає очі. У ту мить, коли їхні погляди перетинаються, Лів упевнена, що бачить на його губах легеньку усмішку.

Суд переривається на обід. Почепивши улюблену синю сумочку на згин ліктя, Маріанн палить на задніх сходах і роздивляється сіру вулицю крізь вікно.

— Хіба це було не дивовижно? — промовляє вона тоном змовниці, побачивши Лів.

— Ви були блискучі.

— О Господи. Маю зізнатись — я отримала насолоду. Нехай тепер вдавляться тими словами, що наговорили про мою матір. Я знала, що вона ніколи не взяла б те, що їй не належить, — жінка киває і струшує попіл із цигарки. — Знаєте, її називали «безстрашна міс Бейкер».

Лів мовчки схиляється на поруччя і підіймає комір від холоду. Маріанн випалює останню цигарку, роблячи довгі сердиті затяжки.

— Це ж був він, хіба не так? — нарешті питає Лів, дивлячись прямо перед собою.

— О люба, я обіцяла, що ні словом не прохоплюся, — Маріанн розвертається до неї з гримасою на обличчі. — Треба було вранці дати собі копняка. Але, звичайно, це був він. Бідолашний хлопець зовсім голову через вас втратив.