— Клянусь, я не розумію, куди котиться ця країна. От бачив би лише ваш батько, що в його готелі приймають німців… — Очевидно, мадам Лув’є вже поінформували. Вона з осудом затрясла головою, а я тим часом попрямувала до прилавка.
— Він чинив би так само.
— Ви не смієте засуджувати мадам Лефевр! — цитьнув на них пекар, месьє Арман. — Усі ми тепер — маріонетки в їхніх руках. Чи ви, мадам Дюран, засуджуєте мене за те, що я печу їм хліб?
— Я лише подумала, що це непатріотично — коритися їхнім наказам.
— Легко казати тому, хто не ризикує отримати кулю.
— Отже, тепер їх приходить ще більше? Німці вриваються на наші склади, пожирають нашу їжу, крадуть наших тварин. Клянуся, я не знаю, як ми переживемо цю зиму.
— Як завжди, мадам Дюран. Стійко і в доброму гуморі, з молитвою до Господа нашого, щоб як не наші славні хлопці, то Він особисто дав бошам королівського копняка під зад, — месьє Арман підморгнув мені. — Отже, дами, чого бажаєте? У мене є чорний хліб тижневої давнини, чорний хліб п’ятиденної давнини й трохи чорного хліба невизначеного віку, але точно без довгоносиків.
— Іноді довгоносик здається мені цілком пристойною hors-d’oeuvre[14], — скорботним тоном промовила мадам Лув’є.
— Тоді я назбираю для вас цілу банку, моя люба мадам. Повірте, часом нам їх щедро постачають у борошні. Тістечко з довгоносиків, пиріг з довгоносиків, профітролі з довгоносиків: дяка німецькій щедрості, ми тут усім забезпечені.
Ми розсміялися. Неможливо було втриматися від сміху. Навіть у найчорніші дні месьє Арман був здатний викликати усмішку.
Мадам Лув’є взяла хліб і з відразою поклала до кошика. Пекар не сприйняв це як образу: він бачив такі обличчя сотні разів на день. Хліб був чорний, квадратний і липкий. Від нього тхнуло цвіллю, наче він почав розкладатися, щойно вийшовши з печі. Він був такий твердий, що старшим жінкам часто доводилося просити про допомогу молодих, аби просто розрізати його.
— Ви чули, — сказала мадам Лув’є, кутаючись у пальто, — що вони перейменували всі вулиці в Ле-Нувйоні?
— Перейменували вулиці?
— Замінили французькі назви німецькими. Месьє Дінан отримав таку звістку від свого сина. І знаєте, як вони обізвали авеню де ля Ґар?
Ми похитали головами. Мадам Лув’є на мить заплющила очі, ніби впевнюючись, що правильно запам’ятала.
— Банхофштрасе, — нарешті промовила вона.
— Банхоф-що?
— Ви можете в це повірити?
— Вони не посміють перейменувати мій магазин, — хмикнув месьє Арман. — Інакше я перейменую їхні дупи. Brot[15]-це, Brot-те. Це boulangerie. На вулиці де Бастід. Завжди так було і завжди буде. Банхоф-казна-що. Сміх та й годі.
— Але ж це жахливо! — мадам Дюран була в паніці. — Я зовсім не говорю німецькою!
Ми здивовано озирнулися на неї.
— Ну як я орієнтуватимусь у власному місті, якщо не розумітиму назв вулиць?
Ми так голосно сміялися, що не помітили, як відчинилися двері. Наступної ж миті в магазині різко запанувала тиша. Я обернулася, щоб побачити, як до крамниці входить Ліліан Бетюн. Вона високо тримала голову, але всі уникали дивитися їй у вічі. Обличчя її було круглішим, ніж у більшості з нас, чиста шкіра була нарум’янена і напудрена. Жінка видала загальноприйняте «Bonjour[16]» і потяглася рукою до сумочки.
— Дві буханки, будь ласка.
Від неї пахло дорогими парфумами, завите локонами волосся було зібране у високу зачіску. У місті, де більшості жінок бракувало сил або засобів, окрім як для мінімального особистого догляду, вона виділялася, мов блискуча ювелірна прикраса. Але мою увагу привернуло її пальто. Я просто не могла відірвати від нього погляду. Воно було чорне, як смола, з найвишуканішого каракулю і товсте, наче хутряний килим, з характерним лиском нової коштовної речі. Обличчя Ліліан обрамляв піднятий комір, і здавалося, що її довгу шию огортає чорна патока. Я бачила, що літні дами теж відзначили дороге вбрання, і їхні обличчя кам’яніли, коли вони змірювали поглядами фігуру молодої жінки.
— Одну для тебе, одну для твого німця? — буркнула крізь зуби мадам Дюран.
— Я сказала, дві буханки, будь ласка, — жінка обернулася до мадам Дюран. — Одну для мене. Одну для моєї доньки.
Уперше месьє Арман не всміхнувся. Не зводячи очей з її обличчя, він опустив руку під прилавок і, стиснувши своїми м’язистими руками по буханці, гепнув їх на стільницю. Навіть не потурбувавшись загорнути.
Ліліан простягла банкноту, але пекар не взяв грошей з її рук. Він зачекав кілька секунд, доки жінка покладе банкноту, а тоді роздратованим жестом підібрав папірець, наче той був заразним. Він сунув руку в грошову скриньку й кинув на прилавок дві монети решти, демонстративно ігноруючи простягнуту руку жінки.
Вона подивилася на нього, потім на монети на прилавку.
— Залиште собі, — сказала. І, обвівши нас розлюченим поглядом, схопила хліб і квапливо вийшла з магазину.
— Як тільки їй вистачає нахабства… — ніщо не приносило мадам Дюран більшої насолоди, ніж привід посварити чужу поведінку. На щастя для неї, Ліліан Бетюн сповна дала їй можливість вихлюпнути лють, накопичену за останні кілька місяців.
— Гадаю, їй, як і всім нам, треба щось їсти, — зауважила я.
— Щоночі вона ходить на ферму Фур’є. Щоночі. Ви б бачили, як вона прокрадається містом, потай, наче злодійка.
— У неї два нових пальта, — додала мадам Лув’є. — Інше — зелене. Нове модне пальто з зеленої вовни. З самого Парижа.
— І черевики. Лайкові. Вона, звичайно ж, не насмілюється носити їх серед білого дня. Знає, що її лінчують.
— Тільки не цю. Німці її стережуть.
— Та все ж, коли вони підуть, розмова вже буде інакшою, еге ж?
— Не хотіла б я бути в її шкірі, хай навіть і лайковій.
— Терпіти не можу дивитися, як вона походжає задерши носа і муляє всім очі своїм добром. Ким вона себе уявляє?
Месьє Арман дивився вслід молодій жінці, яка саме перетинала майдан. Раптом він усміхнувся.
— Я б не переймався так, дами. Не все йде, як їй хочеться.
Ми подивилися на нього.
— Ви вмієте зберігати таємниці?
Не знаю, навіщо він узагалі спитав. Ці два бабиська навряд чи вміли тримати рота на замку довше ніж десять секунд поспіль.
— Що?
— Скажу лише, дехто з нас потурбувався почастувати пані Вишукані Штанці особливим смаколиком, якого вона не очікує.
— Я не розумію.
— Її буханки хліба лежать під прилавком окремо від інших. Вони містять деякі особливі інгредієнти. Які, даю вам слово, жодним чином не потрапляють до інших хлібин.
Очі бабисьок розширились. Я не насмілилась уточнити, що саме має на увазі пекар. Та за блиском у його очах зробила декілька припущень, у жодне з яких не схотіла заглиблюватись.
— Non![17]
— Месьє Арман!
Вони були обурені, але водночас затряслися від сміху.
Мені стало зле. Я не любила Ліліан Бетюн і не схвалювала її вчинків, але те, що я почула, викликало в мене огиду.
— Я… я маю йти. Треба допомогти Елен… — я схопила свій хліб і поспішила додому. Усю дорогу до відносно спокійного прихистку готелю мені вчувався їхній сміх.
Їжа надійшла наступної п’ятниці. Спершу яйця, дві дюжини, привезені молодим німецьким капралом. Він доправив їх, попередньо накривши білим простирадлом — наче віз контрабанду. Потім хліб, білий і свіжий, аж три кошики. Після пам’ятного дня в boulangerie я не могла їсти хліб. Але тепер, тримаючи в руках свіжі хлібини, хрусткі й теплі, почувалася майже сп’янілою від бажання. Довелося відіслати Орельєна нагору — настільки я боялася, що він не зможе протистояти спокусі й відщипне шматочок.
Потім прибули шість необскубаних курей і ящик капусти, цибулі, моркви й черемші. Далі — банки консервованих помідорів, рис і яблука. Молоко, кава, три жирні шматки збитого масла, борошно, цукор. Пляшки і ще пляшки вина з півдня. Кожну партію продуктів ми з Елен приймали мовчки. Німці вручили нам накладні, в яких було чітко прописано кількість кожного продукту. Ми зрозуміли, що вкрасти щось буде нелегко: накладна вимагала, аби ми зазначили точну кількість продуктів, використаних у кожній страві. Вони також наказали всі відходи складати у відро, аби потім згодувати худобі. Коли я побачила це, мені захотілося плюнути.