— Що там написано? — запитала Лізель. Вона водила очима то в один, то в інший бік, від чорних обрисів на татовій шкірі до газети.

— Гітлер захопив Польщу, — відповів він і важко опустився в крісло. — Deutschland Е uber Alles, — прошепотів Ганс, і в його голосі не було навіть натяку на патріотизм.

Знову з’явилося те його обличчя — акордеонове.

Так почалася одна війна.

Незабаром Лізель потрапить на іншу.

Десь за місяць після початку навчального року її перевели до класу, що відповідав її віку. Ви можете подумати, це сталося тому, що Лізель стала краще читати, але річ не в цьому. Незважаючи на усі успіхи, у дівчинки досі були труднощі з читанням. Усюди були розкидані речення. Слова вводили в оману. Причиною переведення, здебільшого, була її погана поведінка в молодшому класі. Лізель відповідала, коли питали інших учнів, і викрикувала з місця. Декілька разів її виганяли в коридор для відбування Watschen (вимовляється «варчен»).

ВИЗНАЧЕННЯ

Watschen = гарна прочуханка.

Учителька, яка до того ж була черницею, викликала її, садила за окрему парту і наказувала стулити рота. З іншого кінця класу Руді махав їй рукою. Лізель махала у відповідь і стримувалася, щоб не засміятися.

Удома вони з татом прочитали вже чималу частину «Посібника гробаря» . Вони обводили слова, які дівчинка не розуміла, і наступного дня записували їх на стіні у підвалі. Лізель думала, що цього достатньо. Але вона помилялася.

Десь на початку листопада у школі перевіряли знання. Одним із завдань було читання. Кожен учень мав вийти на середину і прочитати вказаний учителем уривок. Ранок видався морозним, але яскраво-сонячним. Діти із хрускотом мружили очі. Над сестрою Марією, невблаганним женцем, виблискував німб. (Мені, до речі, подобається уявлення людей про невблаганного женця. Мені подобається коса. Вона розважає мене.)

В обважнілому від сонця класі безладно вистрілювали прізвища:

— Вальденгайм, Леманн, Штайнер.

Усі вони виходили і читали, в міру своїх можливостей. Руді читав напрочуд непогано.

Поки тривала перевірка, Лізель охоплювали то гаряча нетерплячка, то нестерпний переляк. Вона страшенно хотіла перевірити свої вміння, дізнатися, раз і назавжди, чи вона чогось навчилася. Чи це їй буде до снаги? Чи вона зрівняється з Руді та іншими учнями?

Щоразу, коли сестра Марія заглядала до списку учнів, нерви, наче струни, натягувалися у дівчинки під ребрами. Вони брали початок у її животі і рухалися вгору. Незабаром вони мотузкою стиснуться на горлі.

Коли Томмі Мюллер завершив своє, далеко не блискуче, читання, Лізель обвела поглядом клас. Усі вже читали. Залишилась тільки вона.

— Чудово, — кивнула сестра Марія, уважно розглядаючи список. — Нікого не пропустила.

Як це так?

— Ні!

Голос майже матеріалізувався з іншого кінця класу. За ним виринув хлопчик з волоссям лимонного кольору, чиї худорляві коліна у штанях стукалися одне об одне під партою. Він підняв руку і сказав:

— Сестро Маріє, здається, ви пропустили Лізель.

Сестру Марію це не вразило.

Вона тряснула папку на стіл перед собою і пильно глянула на Руді, із тужливим несхваленням. Майже скорботним. Ну чому, бідкалась вона, чому їй доводиться панькатися з Руді Штайнером? Чому він не може просто не розтуляти рота? Чому, Боже, ну чому?

— Ні, - безкомпромісно відповіла черниця. Її невеликий живіт разом з усім тілом подався вперед. — Боюся, Руді, Лізель ще не зможе. — Вчителька перевела погляд убік, ніби за підтвердженням. — Вона почитає для мене пізніше.

Дівчинка кашлянула і промовила спокійно, проте зухвало:

— Сестро Маріє, я зможу.

Більшість учнів мовчки спостерігали. Декілька вдалися до майстерного дитячого вміння — хіхікання.

Сестрі Марії вривався терпець.

— Ні, ти не зможеш! Що ти робиш?

Лізель уже встала з крісла і повільно, затерплими ногами, йшла до середини класу. Вона взяла книжку і розкрила її навмання.

— Ну добре, — сказала сестра Марія. — Хочеш читати? Читай.

— Так, сестро.

Кинувши швидкий погляд на Руді, Лізель опустила очі і проглянула сторінку.

Кола вона підняла голову, клас розірвало на дві частини, а тоді знову стиснуло докупи. Усі діти перемішалися в неї на очах, і в якусь блискучу мить вона уявила, як із тріумфом прочитає цілу сторінку, виразно, без жодної помилки.

ОСНОВНЕ СЛОВО

Уявила

— Давай, Лізель!

Голос Руді пронизав тишу.

Крадійка книжок знову опустила очі і глянула на слова.

Давай. Цього разу нечутно промовив Руді. Давай, Лізель.

Кров гуділа. Речення розпливалися перед очима.

Зненацька виявилося, що білий аркуш списаний невідомою мовою, і сльози, що вже бриніли в очах, лише заважали. Тепер вона навіть слів не могла розібрати.

А ще сонце. Жахливе сонце. Воно ввірвалося крізь вікно — всюди скло — і світило простісінько на бездарну дівчинку. Воно кричало їй в обличчя:

— Ти можеш вкрасти книжку, але ти не можеш її прочитати!

Її осяяло, як можна викрутитись.

Вдихаючи і видихаючи, вдихаючи і видихаючи, вона почала читати, але не з тієї книжки, яку тримала перед очима. Вона цитувала «Посібник гробаря» . Розділ третій: «У разі снігу». Вона вивчила його з татового голосу.

— У разі снігу, — промовила Лізель, — слід подбати про те, щоб лопата була міцною. Треба копати глибоко; не можна лінуватися. Не можна робити абияк. — Вона знову втягнула великий шматок повітря. — Звичайно ж, простіше дочекатися, доки потепліє, коли…

Усе закінчилося.

Книжку вирвали з її рук і скомандували:

— Лізель — у коридор.

Відбуваючи невелику Watschen , вона чула, як у класі, поміж плесканням рук сестри Марії, усі сміються. Вона бачила їх. Усіх тих перемішаних дітей. Вони шкіряться і сміються. Залиті сонцем. Сміються усі, крім Руді.

На перерві з неї глузували. Хлопчик на ім’я Людвіґ Шмайкль підійшов до неї з книжкою.

— Агов, Лізель, — сказав він, — я не можу прочитати це слово. Можеш прочитати його для мене? — Він розреготався — самовдоволеним сміхом десятилітнього. — Dummkopf . Дурепа.

Вервечкою тягнулися хмари, великі і незграбні, і все більше дітей окликали її, спостерігаючи, як вона закипає.

— Не слухай їх, — порадив Руді.

— Тобі легко казати. Не ти ж у нас дурепа.

До кінця перерви кількість насмішок досягла дев’ятнадцяти. На двадцятій Лізель вибухнула. Їй попався Шмайкль, якому було мало.

— Ну, Лізель, — він тицьнув книжкою їй в обличчя. — Допоможеш мені прочитати?

Лізель допомогла йому, аякже.

Вона встала, і взяла у нього книжку, і, поки він посміхався іншим дітям через плече, відкинула її і з усієї сили копнула його кудись у пах.

Отож, як ви можете собі уявити, Людвіґ Шмайкль, безперечно, зігнувся, а згинаючись, іще й отримав у вухо. Коли він упав на землю, на нього сіли. А коли на нього сіли, він отримав ляпасів, подряпин та синяків від дівчинки, повністю охопленої люттю. Його шкіра була такою теплою і м’якою… Її кулаки і нігті, хоча й маленькі, були навдивовижу твердими.

- Saukerl . - Її голос теж дряпався. — Arschloch. Можеш сказати Arschloch по буквах?

О, як ті хмари перечіпалися і дурнуватою зграйкою збивалися докупи…

Великі товсті хмари.

Темні й одутлі.

Вони налітали одна на одну. Перепрошували. Рухалися далі і шукали вільного місця.

Дітей набігло як, ну, як дітей, що їх притягує бійка. Мішанина рук і ніг, вигуків і оплесків, що все густішала. Вони дивилися, як Лізель Мемінґер влаштувала Людвіґу Шмайклю неабияку прочуханку.

- Ісус, Марія і Йосип! — пронизливо завищала якась дівчинка. — Вона його вб’є!

Лізель його не вбила.

Але цілком могла.

Зрештою, чи не єдиним, що її зупинило, було вишкірене обличчя Томмі Мюллера, яке жалюгідно посмикувалося. Досі переповнена адреналіном, Лізель помітила його таку безглузду посмішку і, поваливши хлопчика на землю, почала бити і його.