Те, що я чув, здалося мені таким незвичайним, що я аж витріщив очі на дона Естебана, як на якесь диво…

В цій країні в іспанців було звичаєм брати і грабувати, але тільки нічого не давати. Але слух мене не підводив, а ввічливий бородач докладно виклав свій гідний подиву намір.

— Хочу подарувати вам мішок повсті, що у мене залишилася. Мені буде дуже приємно, якщо пан не відмовиться прийняти цей скромний подарунок.

— Повсті? Попони?

— Так, попони.

В цьому жаркому кліматі і в наших лісових умовах ця річ була непотрібна, і я виразно висловив своє здивування: нам добре служили мати, плетені з рослинних волокон.

— Якщо ваша милість такий щедрий, — засміявся я, — то дай нам кілька рушниць і пороху — це більш придасться нам проти акавоїв. Але повсті?

— Зайвих рушниць і пороху у мене немає, — відповів він сухо, — тому дарую те, що можу. І прошу прийняти.

Мої застереження, може, не дуже ввічливі, але справедливі, враз зіпсували йому настрій так, що я аж здивувався. З підкреслення, з яким він вимовив це «прошу прийняти», я відразу догадався, що він дуже зацікавлений в тому, щоб дати нам цю повсть. Але яка в цьому користь? І чому він так настирливо дарував їх? Я глянув йому уважно в очі, але побачив у них стільки холодної суворості, навіть ворожої, затаєної люті, що у мене аж мурашки побігли по спині.

«Що це за дивна людина?! — промайнуло у мене в голові. — Що він задумав?»

А може, все це мені тільки здалося?

Коли я зручно всівся собі на стільці, закинувши ногу на ногу, і з руками, сплетеними на колінах, почуваючи себе у повній безпеці під захистом щитів загону Вагури і пильності Арнака, мої думки полинули в далеке минуле, в часи мого дитинства. На хвилину перед моїми очима стали події, які тоді наробили багато галасу на моїй північній батьківщині.

В ті часи біля ферми мого батька в одній з долин в Аллеганах жили кілька десятків індійських родин, недобитків винищеного півстоліття тому племені Сусквеганни. Вони спокійно мешкали у своєму затишному місці і білому населенню не докучали. А тому і їм дали спокій, а часом навіть де в чому допомагали. В свій час їм вислали кілька старих попон. І не описати здивування довколишніх фермерів, коли незабаром виникла смертельна епідемія і за кілька тижнів усі до одного діти вимерли. За ознаками хвороби це був кір. Для нас це була не страшна хвороба, хоч і заразна, але, як виявилось, дуже грізна була вона для індійців. І фермери зрозуміли, що заразу, напевно, перенесли подаровані індійцям попони, бо незадовго до цього вони служили білим, які були хворі на кір. Коли чутка про це розійшлася по англійських колоніях, багато було таких, що пропонували вжити цей спосіб для знищення непідкорених ще досі індійських племен, які дуже шкодили нашим людям у районі західних країн.

Мені було цікаво, чи знали про це в іспанських колоніях, а якщо так, то невже ці люди зовсім втратили совість, вживаючи такі пекельні заходи для знищення людського життя? Який страшний холод ішов з очей лона Естебана! Мене брав жах перед загрозою небаченої небезпеки. Я вирішив бути обережним.

— Прошу вибачення, доне Естебане! — заявив я рішуче. — Мені не потрібні ваші попони, я не хочу у вас їх відбирати!

— Це дурниці, — заперечив той так само рішуче. — Прошу не позбавляти мене приємності виявити панові дружні почуття і тому, — пробач, — ти повинен прийняти й цей скромний подарунок.

Уста його говорили це так сердечно, що я був би грубіяном, якби не прийняв подарунка, але коли я дивився в його зміїні очі, то ставав ще більш упертим.

А він тільки знизав плечима:

— Подумай добре, доне Жуане, перш ніж образиш і зачепиш мене такою безглуздою відмовою. Чому ж ти так кривдиш своїх людей?

Дон Естебан звернувся з останніми словами не так до мене, як до Конесо і аравакської старшини, що стояла недалеко, і зробив це, треба сказати, не без наслідків. Старшина, завжди ласа на подарунки, весь час дивувалася і була незадоволена моєю впертістю, а Конесо погоджувався з іспанцем, що моя відмова не на користь індійцям.

— То віддай мені попони, якщо сам не хочеш, — наполягав головний вождь.

— А чи ти знаєш, що це за попони? — запитав я. Точно він не знав.

— Це мати з грубого сукна, і невідомо, для чого їх можна вжити, — пояснив я.

— Я піду подивлюся, — сказав вождь, підводячись.

— Тільки про одне тебе прошу: будь обережний, не доторкайся до попони, — попередив я.

— Ти думаєш, що вони кусаються? — похитав він чуприною..

— Думаю, що можуть нашкодити…

Конесо, Фуюді, Пірокай та інші пішли до ітауби іспанців, а повернувшись, були схвильовані, як діти. Особливо Конесо не скупився на вирази свого захоплення від попон.

— Ах, ви, дурні! — охолодив я їх запал і рішуче заявив, що вони не одержать попон. А щоб перестали приставати, я вирішив піти геть.

Опівдні іспанці під'їжджали. Я пішов попрощатися з доном Естебаном, а насамперед з Педро. Я дуже здивувався, побачивши мішок з попонами, що лежав на березі.

— Дуже дякую вам, але ж вони не потрібні мені! — закричав я. — Я казав уже!

— Візьми, добродію, візьми їх! — дон Естебан аж почервонів від доброзичливих умовлянь. — Якщо вони тобі непотрібні, то віддай відважним воїнам з твого загону. Вони заслужили це за влучні постріли. В мішку п'ятнадцять попон…

— Не заперечуй, не відмовляй, Білий Ягуаре! — наполягав також і Конесо. — Може, ці мати все-таки пригодяться на щось…

Іншого виходу не було. Якраз відпливали два човни, до третього вскакувала решта іспанців і індійців чайма. Їх ітауба вже відчалювала від берега.

Коли вони зникли з очей за поворотом річки, ми тісним колом оточили підозрілий мішок. Оскільки раптовий, настирливий прояв щедрості дона Естебана тільки зміцнював мої здогадки, я, не зволікаючи, сказав присутнім про те, що думав:

— Я не вірю дону Естебану, — заявив я, — а до того ж і підозріваю, що в цьому мішку сидить страшний канайма білих людей, який поширює смертельну хворобу. Дивитися на нього можна, але доторкатися — хвороба і смерть!

Мої слова справили велике враження, і люди дивилися на мішок з недовір'ям і жахом. Вони обережно заглядали в його середину, але не бачили нічого іншого, крім щільно збитого сукна. До мішка була прив'язана жердина, і його, мабуть, так і виносили на сушу, тримаючи жердину за два кінці і не доторкаючись до мішка. Біс їх знає! І це також здавалося мені підозрілим.

Арасибо легко штовхнув мене в бік і несміло промовив:

— Білий Ягуаре, я знаю такі закляття, які вб'ють злі чари, знищать хворобу…

— Арасибо, друже! — усміхнувся я. — Цьому лихові, яке сидить в мішку, не допоможе ніяке закляття, залишається зробити тільки одне — викинути мішок у річку, нехай пропаде в морі, чи закопати його глибоко в землі, або, що найкраще, спалити..

Тоді підійшов Пірокай з хитрими, рухливими очима, як у миші; він звернувся до мене:

— То. ти кажеш, що підозрюєш лихо в цьому, але точної впевненості не маєш?

— Так, не маю.

— От бачиш!

Конесо ж, дивлячись сумним поглядом на мішок, тільки вболівав:

— Такий незвичайний подарунок і знищити його! Чи не шкода його знищувати, якщо ти не переконаний в своїх здогадках: може, в цьому мішку не сидить канайма!

— А якщо сидить, то що? — закричав задерикувато Пірокай. — Карапана ж чаклун і вижене будь-якого канайму! Карапана очистить мішок!

— Карапана — ходячий мрець, — гнівно вигукнув на це Манаурі. — Карапана не живе!

Зухвалий викрик справив на всіх велике враження. На нього реагували по-різному, бо якщо наш рід бурхливо схвалював засудження чаклуна, висловлюючи свою пошану вождеві, то деякі люди з Серіми аж тряслися від обурення, а Пірокай навіть підскакував, немов хотів видряпати очі братові;

— Брешеш, негідний собако!

Я наказав усім заспокоїтися.

— Ще ворог не проплив і милі, а цей півень, — вигукнув я, вказуючи на Пірокая, — кричить, наче орел!

Серед воїнів нашого роду почувся сміх.