Короткий, гострий погляд дона Естебана свідчив про те, що іспанець добре зрозумів мої слова.
— А може, то був випадок? — пожвавішав він, думаючи про три постріли.
Якась дворняжка, невелика й немала, мабуть, перелякана лупою пострілів, вискочила з найближчої хатини на майдан і хотіла пробігти недалеко від нашої групи. Побачивши її, Вагура вийшов трохи вперед, прицілився і вистрілив. Я вже не мав можливості стримати шаленця, незважаючи на те, що собака був од хлопця більше ніж за сорок кроків і швидко біг. Він упав, як скошений, і незабаром здох.
— Прямо в серце влучив! — закричав він, дивлячись на нас очима, повними переляканого подиву.
Дон Естебан рвучким рухом гладив на бороді волосся. Він нахмурився. Обличчя якось одразу осунулося. Намагався посміхнутись, але це йому погано вдавалося.
— Скільки у вашої милості таких людей? — кинув він на мене холодний погляд.
— На жаль, небагато, небагато, — відповів я з жалем. — Оці, що тут, яких ви бачите, та ще кілька загонів, які перебувають зараз недалеко звідси в лісі.
— Загони в лісі? А що вони там роблять?
— Проводять навчання і чекають моїх наказів.
Іспанець знову якось дивно глянув на мене.
17
«ДОНЕ ЖУАНЕ, ТИ САТАНА!»
Коли ми поволі наближалися до головного намету, де все ще сидів Конесо, оточений почтом, я звернувся до Арнака і пошепки наказав йому вислати гінця до Лясани, Арасибо і Кокуя: нехай негайно діють, як ми домовилися.
Під наметом дон Естебан і я сіли біля головного вождя на двох заздалегідь приготовлених стільцях.
— А Манаурі де сяде? — вилаяв я Конесо. — Накажи принести стілець!
Головний вождь не заперечив і послав чоловіка до своєї хати.
Ми мовчки чекали його повернення і сиділи втрьох, дивлячись один на одного. У кожного за плечима стояв озброєний почет. За доном Естебаном був той сержант, який не так давно дарма шукав у нас парусника, а також вождь індійців чайма.
Вираз обличчя у кожного з нас був стриманий, очі спокійні, але ми уважно стежили один за одним і добре відчували тягар, що навис над нами. Нижня губа Конесо, повна і хтива, зараз звисала, наче в'яла кишка — сумна ознака пригнічення головного вождя. У Конесо була нечиста совість, і він не знав, що ще звалиться на нього. Дон Естебан, навпаки, був незвичайно пильний, але й неспокійний. Він чекав переговорів з ледве прихованим хвилюванням. У такому стані людина була особливо небезпечна, швидка до обурення і несподіваних вчинків.
Я розумів — події зайшли так далеко, що лишається або одержати рішучу перемогу, або йти на смертний бій, іншого виходу немає.
Коли принесли стілець, і Манаурі сів, я звернувся до нього так голосно, щоб усі чули:
— Ти, Манаурі, постарайся як можна точніше перекласти дону Естебанові кожне слово, яке буде сказано тут аравакською мовою, а ви — я глянув на Конесо та його людей — відповідайте мені ясно і чесно, якщо бажаєте одвернути нещастя від племені.
Вони похмуро мовчали. За згодою дона Естебана я наказав викликати трьох представників од групи полонених, щоб вони взяли участь у нараді. Ті підійшли, стали за мною біля Арнака, сторонячись людей Конесо.
— Ще не всі зібралися, — сказав я. — Конесо! Поклич, прошу тебе, мешканців найближчих хатин, нехай і вони будуть присутні.
— Це необхідно? — головний вождь підозріло глянув на мене. — Там самі баби і діти!
— Нехай прийдуть баби і діти! Гарантую їм повну безпеку!
Конесо неохоче дав наказ, і незабаром мешканці боязко почали сходитися. Разом з жінками насмілилися прийти кілька чоловіків. Коли їх зібралася значна юрба, я попросив, щоб усі замовкли, і піднесеним голосом, не приховуючи гніву, приступив до справи.
— Де Карапана — вбивця молодого Канахоло? — звернувся я до всіх із запитанням. — Чому його тут немає?
Мовчання.
— Говоріть! — наполягав я. — Він же чаклун!
— Карапана подався в пущу, — буркнув Фуюді, — мабуть, виконувати обряди.
— Що? — обурився я. — Виконувати обряди тоді, коли тут, в Серімі, вирішується доля племені? Так він турбується про вашу долю! Він боягуз, а не чаклун.
Люди слухали ці слова з жахом, онімівши. Карапана все ще був грізним і могутнім для них. Конесо сопів біля мене, придушуючи в собі лють і вороже дивлячись на мене.
— Я хочу вам допомогти, — звернувся я до аравак-ських старшин, — і допоможу, але вимагаю сказати всю правду. З яких родів ті двадцять три чоловіки, що їх ви призначили для іспанців?
— З усіх, — промовив Конесо, — крім твого!
— Он як! А чому ви не зібрали всіх п'ятдесят, як цього вимагав дон Естебан?
— Інші втекли в пущу.
— Як це: інші? Адже багато молодих чоловіків залишилося в хатах Серіми і можна їх ще взяти!
— Вони не призначені для того, тільки ці.
— А ті що — гірші?
Очі у Конесо засвітилися гнівною впертістю, коли він відповів:
— Так, гірші.
— Говоріть щиро: ви хочете їх позбутися, віддати іспанцям? Вигнати з своїх родів?
— Так, вигнати, — бундючно втрутився Пірокай, — але тільки на два роки!
— А ті, що втекли в пущу, теж вигнані з ваших родів?
— Звичайно. Ми ж призначили їх для іспанців.
— Чудово! — закричав я. — Отже, якщо ви відрікаєтеся від влади над тими двадцятьма трьома, а також і над тими, що в лісі, я беру їх під свою опіку і приєдную на ці два роки до свого роду. Ви згодні? — Це питання я поставив трьом полоненим.
— Згодні! — з радістю відповів найстарший з них. — Ми хочемо бути з тобою!.. Дякуємо тобі, Білий Ягуаре!
Манаурі повинен був перекласти мої слова на іспанську мову для дона Естебана, але я помітив, йому було важко зробити це, а останні слова він зовсім не переклав.
— Як тільки я вас визволю, — говорив я далі до полонених, — передайте всім тим, хто втік у пущу, хай негайно разом із сім'ями та майном переселяються з Серіми до нашого селища…
— Забороняю, — фиркнув Конесо, а Пірокай і Фуюді вторили йому. — Цьому не бувати!
— Ви що, збожеволіли? Хвилину тому самі заявили, що не хочете цих людей, виганяєте їх з родів. Хіби ви, як діти, відпираєтесь од власних слів, щойно сказаних?
— Забороняю! — сопів од злості Конесо.
Тоді я повернувся до нього, гнівно, з зловісним спокоєм стримуючи себе, почав цідити крізь зуби, наголошуючи на кожному слові:
— Мовчи, негіднику. Якщо ти неспроможний захистити своїх людей від ярма, то хоч тепер не бешкетуй! А знаєш ти, як назвав тебе дон Естебан? Поганою собакою, безчесним мерзотником і гидким крутієм! Так має право тепер назвати тебе кожна чесна людина. Що ж це за головний вождь, який добровільно, без бою віддає своїх людей на загибель? Який же ти головний вождь, коли ти такий несправедливий, бо тільки декого злосливо віддаєш на загибель, а інших бережеш?
— Це брехня! — фиркнув Конесо.
— Чим же гірші за інших ті, яких ти призначаєш у неволю? Хіба тільки тим, що не захотіли животіти під владою чаклуна-вбивці? В цьому вся їх провина?
Конесо, ошелешений, не міг заперечити тяжких обвинувачень і виглядав побитим злочинцем.
— Чому, — говорив я, — ти не віддаєш у неволю своїх трьох синів, які он там стоять, чому не турбуєш сина Пірокая чи двох братів Фуюді? Хіба вони кращі? Ні, вони не кращі, ніж ці люди, тільки ти, нікчемний вождю, поганий собако…
Раптом мої слова перервав звук пострілу в недалекому лісочку. Грізною луною пролунав він по всій Сері-мі. Всі підняли голови, насторожились. Не минуло й хвилини, як там пролунав другий постріл, а потім третій, четвертий і ще, і ще, і ще. Важко було полічити, скільки їх будо.
— Що це?! — закричав остовпілий дон Естебан, який ще при перших відгуках пострілів схопився з місця.
— Нічого. Це один з моїх загонів проводить заняття в пущі, — пояснив я йому іспанською мовою. — Будь ласка, добродію, не турбуйтеся, це мої люди стріляють.