— І давно вони так лютують? — запитав я.

— Вже багато, багато років. Але чим далі, тим гірше.

— А покривджені племена мовчать? Покірні, мов ягнята? Що у них немає палиць, списів, луків?

— Ні, є, але ті спритніші в розбої, кровожерливіші, ніж інші племена, що займаються тільки рільництвом або риболовством, як, наприклад, варраули. А до того ж, акавої мають кращу зброю, у них навіть рушниці є. Хто ж з ними справиться?

— А ви не воюєте з ними?

— Воювали, але вони сильніші, хоч це й прикро визнавати. Наші люди або гинули, або потрапляли в неволю. Зараз єдиний порятунок — втеча.

— Але ж це дуже погано. Хіба ворогів набагато більше, ніж вас?

Оронапі запевнив нас, що їх справді значно більше, однак це заперечили Єкуана і Фуюді разом: акавої нападають переважно малими групами, які ледве налічують кілька воїнів, рідко — декілька десятків; але не можна передбачити їхніх хитрощів, лютості, їхньої спритності і кровожерливості. Це справжні ягуари!

— На наших араваків над річкою Ітамака вони також нападали? — відізвався Манаурі.

— Відкрито ще ні, — відповів Фуюді. — Але минулої сухої пори наші мисливці, які пішли на полювання на південь, у верхню течію Ітамаки, таємниче зникли, не лишивши по собі жодного сліду. Пізніше ми довідалися, що там поблизу вешталася зграя акавоїв…

— Суха пора, — підхопив Оронапі, — вже завітала до нас. Тепер дощів з кожним днем менше, спадають річки. Це сприятливий час для нападів. До нас долинули чутки, що акавої з берегів річки Куюні готують похід у наші краї…

— Може, вони вже в дорозі?

— Можливо.

Не далі, як за сто кроків од хатин, стояв густий ліс. Оброблені поля жителі Каїїви мали, напевно, десь в іншому місці. Як же зручно ворогові в цих околицях підкрадатися заростями і нападати зненацька!

— Оронапі, ти виставив дозори? — запитав я.

— А що це таке?

Він навіть не розумів, що це таке — виставляти дозори, та ще тоді, коли все спокійно. Я пояснив, нарешті, незрозуміле для нього поняття, і він здивовано знизав плечима.

— Ні, — відповів.

— Треба виставити дозори, — порадив я.

— Ти так думаєш? — буркнув Оронапі, непереконаний.

І гулянка тривала, а заходів обережності так і не було вжито.

Слухаючи розповідь про акавоїв, я пригадав собі войовничі ірокезькі племена Північної Америки. Без сумніву, акавоїв можна було назвати ірокезами Півдня. При всьому цьому я не міг надивуватися легковажності наших хазяїв. Необережні, вони самі спокушали долю і накликали на себе небезпеку.

Того ж дня Оронапі, Манаурі і я, урочисто поклявшись, уклали союз: домовилися про взаємну оборону і допомогу. Щоб закріпити союз, Оронапі подарував нам два човни, один — великий, випалений з цілого стовбура дерева ітабу (цей човен так і називався — ітауба), другий човен — ябота, маленький, з кори дерева. Оронапі зробив цей подарунок, щоб ми, в разі небезпеки, могли швидко приплисти до нього на допомогу. За все це я вручив вождеві іспанську шпагу, ще кращу, ніж та, яку подарував Єкуані. Крім того, ми дали йому один з наших іспанських човнів.

Ніч ми провели в Каїїві, але, не бажаючи наражатися на небезпеку, я наказав усім товаришам спати на шхуні і призначив варту. Добрий корабель давно вже став для нас вірним другом: він був малою фортецею, надійним опікуном і опорою.

Вночі я прокинувся і перевірив дозори. Індієць, що стояв на варті, на жаль, спав. Спали й усі жителі Каїїви, тільки собаки то тут, то там гавкали біля хатин, і пуща, як завжди вночі, шуміла.

Другого дня, як тільки настав приплив моря і річка почала підніматися, ми, сердечно попрощавшись із усіма варраулами, вирушили в дорогу.

8

ГОЛОВНИЙ ВОЖДЬ І ЧАКЛУН

В дитинстві мати розповідала мені про грецького героя Одіссея, який, перш ніж повернутися на батьківщину, довго блукав по морях. Такими Одіссеями здалися мені зараз мої товариші араваки, що поверталися після кількох років неволі до своїх родин. Думка про близьку зустріч з рідними і товаришами радувала індійців і разом з тим примушувала задуматись.

На другий день після того, як ми залишили Каїїву, всі зібралися на шхуні, щоб разом про все подумати і порадитись. Я майже не говорив. Слово взяв Манаурі, якого теж дуже хвилювала невідомість завтрашнього дня. Йому не важко було переконати людей: хмари, що збиралися на півдні, з боку жорстоких акавоїв, загрожували також навалою на береги Оріноко, на домівки араваків. Найкращим доказом цього були не тільки попередження варраулів, але і їх поведінка, така приязна до нас. Які ж висновки могли ми зробити з цього для себе? Триматися гурту, як і раніш, не залишати один одного. Всі ті, хто був на паруснику, повинні почувати себе як родичі, зв'язані братерськими узами, тим більше, що ми всі прославились у спільній переможній боротьбі з іспанцями, і про нас уже знали всюди, як про володарів непереможної зброї.

Слова Манаурі знайшли дорогу до серця кожного, люди охоче прийняли пропозицію з'єднатися в один рід, до якого, цілком зрозуміло, ввійшли б усі близькі родичі, що живуть над річкою Ітамакою…

— А яку назву матиме рід?

— Рід Парусника! — кинув хтось.

— Нісенітниця! — скривився вождь. — Наші роди походять від звіра і мають звірячі назви.

— Є лише одна добра назва! — виступив кульгавий Арасибо. — Рід Ягуара…

— І це неможливо! — похитав головою Манаурі. — Рід Ягуара вже є. Його голова Конесо, він головний вождь.

— Я знаю! — схопився з місця Арнак. — Назвемо свій рід родом Білого Ягуара!

— Це найкраще! — з запалом плеснув у долоні Арасибо.

Індійці запитливо глянули на мене, бо прізвисько Білого Ягуара, напевно, добре пристало до моєї особи. Я не заперечував. Хай називають рід, як їм подобається, була б тільки з цього користь для його членів і для всього племені.

— Буде користь! — вигукнув Арасибо.

Його захоплення поділяли й інші, бо вони, так само, як і Манаурі, не знали, що їх чекає над Ітамакою, в той час, як тут єдність нашої громади була справжньою, щирою і все говорило про те, що існуватиме довго.

Проте на кораблі був і такий, хто хмурив брови і крутив носом. Це — Фуюді. Він прийшов на парусник лише кілька днів тому і до роду, мабуть, не хотів належати. Тепер він гаряче застерігав, майже погрожував, що виникнення нового роду може підірвати святий від поколінь порядок і згоду в племені.

— Ви цим викличете гнів старшин! — застерігав Фуюді суворо. — Конесо цього не похвалить, а тим більше, що назва така близька до назви його роду.

— Назва хороша, — визивно вигукнув Арасибо.

Тоді Фуюді гостро і проникливо глянув на нього, після чого ущипливо процідив:

— Ти, син каймана, краще б заткнув пельку! Не думай, що про твої дільця забули!

Ці слова справили несподіване враження, — каліку немовби хто батогом шмагнув. У його косих очах на хвилину промайнув страх. Арасибо зразу ж охолов і аж зігнувся.

— Які це дільця? — запитав Манаурі.

— А, — махнув рукою Фуюді, — що про це говорити! Краще не згадувати!

— Якщо ти вже почав, то кінчай! — наполягав вождь.

— Це склочник, брехун, розкольник! — відповів Фуюді, осудливо тикаючи пальцем в Арасибо.

— Поясни!

Провина Арасибо була тяжкою: він зробив святотатство. Перебуваючи з іншими араваками під Горою Шулік, він не хотів скоритися вироку, який виніс його родині чаклун Карапана. Арасибо наважився противитись наказові чаклуна, підривав його авторитет, навіть шалений наклепник не зупинився перед образою, запевняючи, що Карапана поганий чаклун. Нехай тільки нещасному випадку з ногою і своєму каліцтву дякує Арасибо, що його не скарали на смерть, а залишили під Горою Шулік…

Всі люди на паруснику дивилися на каліку з презирством, дивуючись, що цей неспритний чоловік міг дійти до такого зухвальства.

— Це правда? — звернувся вождь до каліки.

— Так! — буркнув Арасибо, але непокора в його очах виразно говорила, що він не відчуває тут своєї провини.