Изменить стиль страницы

Тим часом Манаурі і Арнак принесли мені іспанський мундир капітана корабля, той парадний, страшенно жаркий мундир, з яким вони не хотіли розлучатися, і наказали мені швидко одягти його. Я покладався на їх знання тутешніх звичаїв і, не опираючись, надів мундир.

Потім я взув чоботи Арасибо, прив'язав до боку шпагу з перламутровою рукояткою, а за пояс встромив срібний пістолет. Але верхом пишності була шкура ягуара.

Аж тепер я все зрозумів! В останні дні нашої подорожі жінки витягли шкуру на палубу і з ранку до вечора старанно її вичиняли, м'яли, натирали, гладили, аж доки вона не стала м'яка, а хутро набуло чудового блиску. Це була шкура ягуара, якого ми разом з Арнаком і Вагурою вбили на безлюдному острові. Тепер її нап'яли на мене так, що голова хижака прикривала мою голову, залишаючи відкритим лише обличчя, а решта шкури вільно звисала на спину і по боках аж до самих п'ят.

Враження від цього маскараду були надзвичайні. Товариші дивилися на мене, мов на якесь божество, а очі завжди непокірної Лясани стали ще більш вологими і прекрасними. Все це приємно лоскотало моє самолюбство, але, засоромившись, я стримався і звернувся до Манаурі:

— Слухай, вождю! Забава забавою. Але чи можеш ти поручитися, що нас не чекає тут пастка?

— Ні, тут немає пастки! — запевнили мене Манаурі і Арнак. — Вір нам!

Тимчасом ми допливли до селища. На галявині серед лісу стояло на високих палях кілька десятків хатин, скоріше навіть куренів з дахами, переважно без стін. Хатини ці були розкидані далеко одна від одної. Посередині галявини, аж над самою водою, височів, теж на палях, великий поміст, кроків сто завдовжки і завширшки. На цьому помості теж стояло кілька хатин, розташованих близько одна від одної. Ці хатини були трохи кращі й більші ніж ті, що на землі. Вони з трьох боків оточували незабудований простір — майданчик на помості, відкритий з боку річки.

Оріноко im_009.png

Там, на майданчику, під широким навісом з пальмового листя, нас чекав вождь Єкуана, якого оточували старшини, озброєні луками, списами, палицями і щитами. З усіх присутніх тільки вождь — огрядний чоловік. — сидів на стільці з багатою різьбою, решта ж стояли навколо. Поруч з вождем були три вільні стільці, напевно, призначені для нас, гостей.

У всіх цих людей були розмальовані тіла, всі вони мали багаті прикраси — нашийники, пов'язки, намисто з зубів диких звірів і яскравих плодів.

Але пір'я на голові було тільки у Єкуани, і я зробив висновок, що це почесна ознака вождя і що аравак Фуюді, який теж мав таку прикрасу, вважався рівним вождеві.

Оріноко im_010.png

Зі мною йшли лише кілька моїх товаришів — решта залишилася на шхуні охороняти майно.

Мене попереджали, що, за правилами церемонії, Єкуана чекатиме нас сидячи, і тільки тоді, коли ми підійдемо зовсім близько, він підведеться й привітає нас. Але вождь, немов остовпілий чи осліплений нашим виглядом, не витримав. Як тільки ми, озброєні для більшого враження рушницями, вилізли по драбині на поміст і зупинилися на його краєчку, Єкуана, незважаючи на свою огрядність, схопився з місця і швидко підійшов до нас.

Його промова, яку переклав на аравакську мову Фуюді, на щастя, була не довга, зате дуже сердечна. Вождеві так само щиро відповів Манаурі.

Під навісом біля стільців стояло кілька великих глиняних глеків. Кожен з них вміщував добрих двісті кварт[5] і був наповнений каламутною, жовтою рідиною. Коли Єкуана, Манаурі і я сіли, господарі почали наливати цю рідину в тикви і частувати нас. Напій був кисленький з неприємним запахом, але не огидний і мав у собі трохи алкоголю.

— Це кашірі, — прошепотів Арнак, стоячи біля мене, — напій з кассави. Не пий багато!

В цей час почулися ритмічні удари кількох бубнів і на майданчик дрібними кроками вбігли двома рядами чоловіки і жінки. Під досить одноманітний спів вони підтюпцем кружляли в танці, плавно вимахуючи руками. Обличчя в них були суворі, поважні.

Серед танцюючих звивався чоловік у масці. Він зображав якесь жахливе чудовисько і виконував роль ніби вожака. При цьому він танцював якось особливо кидаючись, мов скажений, у різні боки; цей несамовитий танець зображав чи то полювання, чи бій.

— Це чаклун! — пояснював Арнак.

— Може, це той, що раніше вигукував такими дивними голосами?

— Може…

Єкуана був дивний індієць. Відзначався не тільки своєю огрядністю, але й дуже веселою вдачею. Весь час він посміхався до всіх, особливо до нас, гостей, щось жартівливо розповідав, запрошував випити. Тикви з кашірі весь час переходили з рук у руки, але я пив усе менше й менше, а згодом тільки змочував уста. Але я зовсім одвик від алкогольних напоїв, і незабаром мені запаморочилося в голові, стало дуже жарко. В гарячому вологому повітрі піт лився струмками з усіх, а з мене особливо.

В якусь мить у приступі зухвалості і розпачу я зірвав із себе шкуру ягуара; кинув її на поміст і зі злістю наступив на неї чобітьми. Я гадав, що люди обуряться, ал ні. Навпаки. Єкуана з захопленням сприйняв мій рух, як вияв могутньої влади над ягуаром, і закричав, плескаючи в долоні:

— Білий Ягуар!.. Наш брат Білий Ягуар!..

Заохочений цим, я стягнув з себе капітанський мундир і також безцеремонно кинув його на шкіру ягуара. Індійці сприйняли це, як знак зневаги до іспанців, і втішалися, вигукуючи:

— Переможець іспанців! Убивця іспанців!..

Дехто захотів зараз же притягти сюди Педро і погратися з ним досхочу, помучити, але я серйозно застеріг їх, щоб відмовились од несвоєчасних бажань і дали хлопцеві спокій. Індійці погодилися зі мною.

А на майданчику, тут же перед нами, тимчасом без перерви тривали танці і співи, причому загальний вереск дедалі дужчав. Шалений характер забави поволі передавався й мені.

Приголомшеному всім цим — і випитим кашірі, і танцями, і галасом, і задухою, — мені здалося, що перебування моє тут, серед індійців, — це щось фантастичне, нереальне. Чи справді доля закинула мене в ці лісові краї біля гирла гарячої венесуельської ріки? Чи справді це я, віргінець Ян Бобер, безглуздо посміхаюсь до товстуна Єкуани, дивлюся на індійців, які невтомно танцюють, підхоплюю мимовільну посмішку якоїсь гарної дівчини, намагаюся зрозуміти незвичайну дивовижність цих людей, чужих, далеких і в той же час таких гостинних?

Так, ці люди чужі. Несподіване вторгнення в таємниче свято варраулів, у вир їх пияцької забави здалося мені примарним сном. Але одразу ж мене огорнуло інше почуття — почуття сердечного тепла. Варраули були мені чужі, це правда, зате які близькі були мої товариші по подорожі, яких зріднила зі мною спільна доля і недоля! Я любив їх, як свою сім'ю, в їх оточенні не був самотній, а це майже замінювало мені батьківщину. Глибоко прихильний до них, я відчував себе таким сильним, могутнім, що навіть на ці дива чужого мені світу дивився ніби з-за безпечної огорожі.

А дива справді були незвичайні! Переді мною раптом з'явилася якась казкова пташка. Це був величезний білий лелека з чорним дзьобом, піднятим угору. Він з хвилину нерухомо дивився на мене — певно, я був для нього такою ж дивовижною істотою, як і він для мене, — а потім зовсім спокійно почав пожирати смажену рибу, розкладену переді мною на широкому листі. Люди, сміючись, відштовхували його, а він з похмурою настирливістю повертався назад і знову крав усе, що тільки міг проковтнути. Потім до лелеки приєдналося кілька десятків приручених мавп, — підозріливо лупаючи очима в бік чудовиська, тобто білої людини, вони поїдали запаси солодких плодів. Безліч приручених птахів і четвероногих крутилися між людьми.

Несподівано всі бубни, за винятком одного, замовкли. Танці припинилися, танцюристи розійшлись. На палях, що стирчали на помості, були розвішані невеликі продовгуваті сітки-гамаки. До двох таких сіток підвели молодих людей — підлітка Вагуриного віку і значно молодшу дівчинку. Я подумав, що їй не більше ніж тринадцять років, але непогано розвинуті груди свідчили, що це вже не дитина.

вернуться

5

Кварта — міра сипких і рідких тіл, яка застосовується в деяких країнах. В Англії кварта дорівнює 1,14 літра.