Повернувшись до Берліна, Василь зустрівся з Вебером на конспіративній квартирі, повідомив, що скоро будуть друкарські шрифти, і попросив влаштувати побачення з майором із генерального штабу, відрекомендувавши йому Василя під вигаданим прізвищем, а також зустріч з керівником другої підпільної групи, майстром Германом. На прощання Василь дав Веберові десять тисяч марок.
Ганс Вебер був людина ретельна й пунктуальна. Наступного дня він познайомив Василя з майстром Германом. Відрекомендувавши їх один одному, зразу ж пішов.
Майстер Герман говорив повільно, немов обмірковуючи кожну фразу, і уважно прислухався до слів співрозмовника.
— Мені давно сказали про ваш приїзд у Берлін, — почав він, — однак я не пробував встановити зв'язок з вами, вважаючи, що це незручно. Був певен, що ви самі розшукаєте мене, якщо схочете… У нашій групі тридцять п'ять душ. Усе це перевірені і цілком надійні люди, — вони скоріше підуть на смерть, ніж зрадять. Крім активних членів групи, у нас ще понад сто чоловік, які співчувають і допомагають нам. Групу нашу поділено на п'ятірки, кожен із членів п'ятірки знає в лице тільки свого керівника. Керівники п'ятірок, у свою чергу, знають одного з керівної трійки. Якщо одна ланка зазнає провалу то, сподіваємося, вціліють інші, і організація зможе діяти далі. На жаль, робимо мало, але поступово зміцнюємо сили для майбутніх битв, бо певні — такий час рано чи пізно настане…
Він замовк, і Василь подумав, що майстер Герман багато чим відрізняється од Вебера, хоча обидва вони чесні, ідейні люди, які поставили перед собою одне й те саме нелегке завдання — врятувати Німеччину від ганьби, якою її покрито. Вебер був набагато освіченіший і підготовленіший, ніж Герман, зате в майстра були ясні погляди, глибока віра в майбутнє і рішучість.
— Я дуже радий, що познайомився з вами, і готовий допомогти вам усім, чим тільки зможу, — сказав Василь.
— Вже те, що про наше існування знають люди, з якими зв'язані ви, — велика підтримка для нас; отже, ми не самотні! — відповів майстер Герман. — Звичайно, від допомоги ми не відмовимося. Наше головне завдання — згуртувати бойову, добре законспіровану організацію. Надходять сімнадцяті роковини Жовтневої соціалістичної революції в Росії, нам хотілося б відзначити цю дату — випустити бойові листівки, поширити їх на заводах і фабриках хоча б у Берліні, підтримати бойовий дух німецького пролетаріату, нагадати, що Жовтнева революція — наша революція. На жаль, у нас нема ні друкарського шрифту, ні паперу, а часу лишається зовсім мало. Наша заповітна мрія — випускати підпільну газету, довести всім — друзям і ворогам, що німецький пролетаріат живе і діє. Багато чого ще хотілося б зробити, але наші можливості не відповідають нашим бажанням…
— Скажіть, товаришу Герман, як ви ставитеся до, групи Вебера, чи не хотіли б ви об'єднатися з нею?
— Дуже відрадно, що є група, яка складається виключно з ліберальної інтелігенції. Це свідчить, що не тільки робітники, але й усі чесні німці борються проти фашизму. Ми погодилися б об'єднатися, але, звичайно, на певних умовах. Однак вони на це не підуть — вважають себе за окрему групу!.. Краще вже ми встановимо з ними тісніший зв'язок і діятимемо узгоджено, — відповів майстер.
— Сподіваюсь, незабаром мої друзі дістануть для вас друкарський шрифт, а може й папір. Не знаю, чи відомо вам, що я комерсант і заробляю чимало грошей, — можу допомогти вам і грошима з власних коштів. Ось поки що невелика сума. — Василь вийняв з кишені пачку грошей і поклав перед Германом. — Тут десять тисяч марок, вони вам напевно знадобляться.
— Гроші справді знадобляться… Ви ж знаєте, які тепер у нас заробітки. Лозунг — гармати замість масла — і досі діє… Дякую…
— Дякувати не треба, ми робимо спільну справу… Знаєте, товаришу Герман, дуже важливо мати своїх людей на всіх заводах і фабриках — особливо на тих, що виробляють зброю, на залізниці, добре б і у військових частинах. Але це — справа майбутнього. Щодо вашого ставлення до групи Вебера, — вам видніше. Я можу сказати тільки одне: у вас і так мало сил, не варто їх розпорошувати. Подумайте про це!
Домовившись про час і місце наступних зустрічей, вони розійшлись.
Того ж дня оберштурмбанфюрер Отто Лемке з'явився до Василя.
— Все гаразд, дорогий Лемке, — поспішив втішити його Василь. — Можете їхати до Женеви. Зайдете в банк, покажете мою записку, і у вас приймуть гроші під девізом, який ви назвете. Візьмуть на схов і коштовності. Я про все домовився, не називаючи вашого прізвища. Якщо вам з якихось причин не пощастить поїхати до Женеви, то я візьму на себе цю місію під час своєї наступної поїздки туди.
— Та навіщо завдавати вам клопоту! Поїду сам — це мені неважко!
— Перед від'їздом не забудьте завітати до мене — дам вам записку… А тепер я дозволю собі повернутися до нашої попередньої розмови. Скажіть відверто як другові, — хочете трохи заробити грошенят, до того ж у твердій валюті?
— Хто відмовиться від заробітку! — вигукнув Лемке. — Ми всі потроху старіємо. Треба подумати і про майбутнє!..
— Золоті слова! Кожна розумна людина має думати про старість, про дітей. Такий закон природи! Самими ідеями, навіть дуже високими, ситий не будеш. Зрештою, все на світі визначається тим, скільки в кишені грошей… Отже, я даю вам можливість заробити, вимагаючи за це одну дрібничку… — всяку інформацію. Мені, представникові великої американської нафтової компанії і комерсантові, треба знати все, що робиться на світі сьогодні і що передбачається на завтра, — інакше вскочиш у халепу! Ви посідаєте високе становище, і вам нічого не варто зібрати будь-яку інформацію — економічну, міжнародну, політичну. Пропоную вам для початку триста американських доларів на місяць. Ви знаєте, я не політик, — збираючи для мене потрібну інформацію, ви нічим не ризикуєте. Якщо ж вона буде особливо цінна для нашої компанії, гонорар ваш буде подвоєно!..
— Ви, дорогий містере Кочеку, легко переконали мене. Я приймаю пропозицію, — відповів Отто Лемке, подаючи Василеві руку, і той міцно потис її з дружньою усмішкою на обличчі і з почуттям огиди в душі…
У ці дні сталася ще одна цікава подія у Василевому житті. Викладачка німецької мови Катрін Хігель з певного часу почала виявляти неабиякий інтерес до містера Кочека. Вона кокетувала з ним, а якось після уроку спитала:
— Скажіть, містеру Кочеку, невже ви ніколи не розважаєтесь?
— Що ви маєте на увазі?
— Ну… вечірки в інтимному колі, де можна трохи випити, потанцювати, повеселитися, навіть позалицятися…
— Ви ж знаєте, я одружений.
— Хіба гріх зрідка зустрітися з іншою жінкою, трохи струснутися? Кажуть, дружина, хоч яка вона вродлива; з часом набридає!..
— Поки що я цього не відчуваю.
Учителька не вгамувалась і після такої сухої відповіді.
— Можна вам поставити ще одне нескромне запитання?
— Будь ласка!..
— Я вам подобаюсь хоч трошечки?
— Ви чудова вчителька.
— І це все? Боже мій! Багато мужчин вважають, що я дуже принадна. Я жила з чоловіком недовго — тож зберегла не тільки фігуру, але й темперамент. А втім, можу познайомити вас із своєю двоюрідною сестрою, їй тільки сімнадцять років, і вона така гарненька…
— Ви дуже люб'язні, фрау Хігель, однак я не зможу скористатися з вашої пропозиції. Я належу до категорії тих нудних чоловіків, які не зраджують своїх жінок. Може, це смішно, старомодно, але тут уже нічого не вдієш! — Василь промовив усе це м'яко, навіть дружньо і провів учительку, як завжди, аж до дверей.
А через півтора місяця заплатив їй до кінця року і сказав, що більше не потребує її послуг. Так в оточенні Василя стало на одного агента гестапо менше.
Настав день сьомого листопада — дороге свято для кожної радянської людини, де б вона не була. Василь і Ліза уявляли собі святкову Москву. З усіх її кінців сходяться до заводів, фабрик, установ і вузів трудящі, студенти, щоб узяти участь у демонстрації. О дев'ятій годині на трибуну Мавзолею Леніна піднімуться керівники партії та уряду, пролунають звуки фанфар, і на Красній площі почнеться військовий парад. На вулицях — музика, танці, веселощі. А тут вони не можуть не тільки якось відзначити своє свято, але бояться і взнаки подати, що воно має для них якесь значення… Прокинулися вони вдосвіта і не зводили очей із стрілки годинника. Думкою вони були там — у Москві. Ось зараз, за п'ятнадцять дев'ята, припинився доступ до трибун на Красній площі, і на короткий час запанувала тиша. Їм чулися оплески — це на трибунах зустрічають керівників партії та уряду, що піднімаються на Мавзолей. Війська вже вишикувано. Б'ють кремлівські куранти — дев'ята година. Горністи дають сигнал — слухайте всі! Із Спаських воріт Кремля виїжджає на коні Ворошилов. Він приймає парад… Потім — коротка промова, поздоровлення зі святом і артилерійський салют. Святково й урочисто сьогодні на Красній площі… А вони… єдине, що вони могли зробити ради свята, це одягтися по-святковому, поїхати в центр Берліна і там пішки пройтися по Унтер-ден-Лінден, в думці одсалютувавши червоному прапору із серпом і молотом, який майорів над будинком радянського посольства.