Перед від'їздом з Рів'єри Жубер дав Василеві свою візитку картку і просив, коли той буде в Парижі, завітати до нього.

Незабаром і подружжя Кочеків залишило Лазуровий берег.

Проживши певний час у Франції, Кочеки твердо поклали зупинитися спочатку на околиці Парижа, роздивитися і вже потім вирішити, як діяти далі.

І коли вони потрапили в маленьке затишне містечко, яке потопало в зелені, чистеньке, з брукованими вуличками, черепичними дахами, їм здалося, що вони знайшли саме те, чого шукали. У центрі містечка — невеличкий майдан. На ньому — мерія, навпроти — старенька церква зі стрілчатими вікнами і високою дзвіницею. Трохи далі — пожежна каланча. На єдиній торговій вулиці, що починалася від майдану, містились аптека, крамниці м'ясника, булочника, бакалійника, зеленяра, майстерні шевця, кравця, перукарня. Вулицю прикрашали вивіски універсального магазину і бару «Побачення друзів».

Одне слово, це було типове провінційне містечко, знайоме з описів Бальзака, Флобера, Мопассана. На самому краю містечка, на узбіччі шосе, притулилися заправочна станція, маленький гараж і майстерня для дрібного ремонту автомашин.

Це тихе містечко було розташоване за якихось двадцять п'ять — тридцять кілометрів од Парижа, що мало свої незаперечні переваги.

— Хтозна, — сказала Ліза, — може, саме тут, у «Побаченні друзів» — колись напевно це був заїзд, — зупинявся по дорозї в Париж д'Артаньян…

— Можливо, — весело обізвався Василь. — Тільки куди йому, д'Артаньянові, до нас із тобою!..

З ким, як не з хазяїном заправочної станції і ремонтної майстерні, знайде спільну мову автомеханік? Василь поїхав прямо туди і не встиг вийти з машини, як біля нього виросла постать кремезного, гладкого, червонощокого чоловіка років сорока, у шкіряному фартусі і картатій сорочці із закачаними по лікті рукавами.

— Чим можу прислужитися, мосьє? — запитав він.

— Замініть, будь ласка, масло і налийте в бак сорок літрів бензину. — Поки хазяїн працював, Василь зав'язав з ним розмову: — Гарне у вас містечко, затишне, тихе…

— О мосьє, такого містечка, як наше, не знайти в усій Франції! — Хазяїн був людина товариська і патріот свого містечка. — Нашу церкву святої Терези, яку ви бачили на майдані, збудовано в середині шістнадцятого століття. В ній є фрески славетних італійських майстрів. У нас не раз зупинялися французькі королі, щоб пополювати в навколишніх лісах. Пізніше сюди приїздив маршал імперії Мюрат. Ви звернули увагу на будинок з мезоніном біля ставка? Саме в ньому й жив уславлений полководець. А відчуваєте, мосьє, яке чудове у нас повітря? Воно мов цілющий бальзам: дихаєш — не надихаєшся.

— Ви так розхвалили своє місто, що мені захотілося трохи тут пожити, — сказав Василь.

— То чого ж?

— Якби я міг найняти невеличкий будиночок або в крайньому разі мебльовану квартиру…

— А чом би й ні? Будинок тітки Сюзанн саме пустує. Он на тому пагорбі, — хазяїн показав рукою. — Будинок дуже зручний, але ви туди не дістанетесь на машині — нема дороги.

— Не біда! Машину можна залишити у вас в гаражі. Згода?

— Авжеж! — Хазяїн ще більше пожвавішав. — Можете бути цілком певні, що ваша машина буде в мене цілісінька.

— Я не сумніваюсь у цьому, — сказав Василь.

— Може, ви хочете оглянути будинок?

— Якщо можна.

— Зараз усе влаштуємо. — І хазяїн гукнув — Гастоне!

На порозі майстерні з'явився смуглявий патлатий хлопчисько років чотирнадцяти.

— Проведи мосьє до тітки Сюзанн і скажи їй, що мосьє має намір пожити в нас деякий час.

Будиночок тітки Сюзанн задовольнив би найвибагливіший смак. Три світлі, просторі, з старовинними меблями кімнати на другому поверсі та дві кімнати і кухня на першому. І чудовий вид на місто, на пагорби та ліси навколо. Ліза була у захваті.

З тіткою Сюзанн, літньою, лагідною жінкою, домовилися швидко, і Василь сам заніс валізи нагору в дім. Ліза розпакувала їх, і незабаром усі кімнати прибрали жилий, затишний вигляд.

— Тихо тут! Гарно! У мене таке враження, що після довгих мандрів ми ввійшли до спокійної гавані, — неголосно мовила Ліза. Вона стояла біля вікна, спостерігаючи, як за далекими пагорбами заходило сонце. Василь промовчав, тільки ласкаво провів рукою по м'якому волоссю жінки. Він розумів, що це тихе містечко — лише тимчасова зупинка на довгому і важкому шляху…

Життя Кочеків у маленькому містечку налагоджувалося легко і швидко. За допомогою того ж мосьє Ренара, власника заправочної станції, вони найняли служницю. «Сам кюре рекомендує її!»— сказав мосьє Ренар. Це особливо було на руку Василеві: служниця, рекомендована кюре, мимоволі буде інформатором поліції. Сповідаючись кожної неділі, вона розповість кюре про все, що робиться і говориться в домі іноземця, а кюре в свою чергу сповістить про це комісара місцевої поліції. Тим краще, хай пересвідчаться, що Кочеки — звичайні туристи, які хочуть провести свою відпустку в містечку поблизу Парижа, бо життя тут значно дешевше, ніж у столиці.

Невдовзі Василь познайомився майже з усіма визначними громадянами містечка: з нотаріусом, учителем, булочником, хазяїном бару «Побачення друзів» мосьє Дюраном і з самим кюре, не кажучи вже про Франсуа Ренара — власника заправочної станції. З ним у Василя склалися дружні відносини. По вечорах Василь ходив у бар, — грав у карти або в доміно з новими знайомими і не пізніше дев'ятої години повертався додому. У неділю вони з Лізою ходили на ранкову месу і жодного разу не забували кинути дрібні гроші в карнавку.

Місцеві жителі незабаром звикли бачити на вулицях, у барі або в церкві цього хоч і молодого, але статечного іноземця атлетичної будови та його тендітну вродливу дружину.

Все складалося нібито щасливо. Василь знайшов гарне місце для тимчасового притулку, познайомився з потрібними людьми і, здається, прихилив їх до себе. Але час минав з катастрофічною швидкістю — кінчався термін візи на їхнє перебування у Франції. Ще трохи, і їх виженуть з країни. Тоді взагалі всьому кінець. Василь думав про це день і ніч, однак поки що нічого придумати не міг. Він надіслав листа «додому», докладно змалювавши стан справ, просив у «батька» поради і допомоги. У відповідь «батько» написав, що здібності людей, їхнє вміння знаходити вихід з будь-якого становища саме й виявляються у важких і складних ситуаціях. Натякав: сам, мовляв, не маленький, думай власною головою…

Становище здавалося безвихідним, але допоміг випадок. Василь, гадаючи, що йому незабаром доведеться виїхати з містечка і що треба заздалегідь приготувати машину, зайшов до майстерні Ренара і попросив дозволу розібрати мотор й змастити вузли. Той поцікавився:

— Невже мосьє збирається нас покинути?

— Доведеться!.. Закони Франції щодо іноземців дуже суворі — скоро кінчається термін моєї візи.

Василь надів комбінезон і почав розбирати мотор. Він працював довго. Ренар не відходив од нього, уважно стежачи за роботою іноземця, і, коли той знову склав мотор, захоплено сказав:

— Ви хоч і аматор, але працюєте не гірше за професіонала-механіка!

— Ви не помилились, на батьківщині я працював автомеханіком, — відповів Василь, витираючи ганчіркою руки.

— От би нам об'єднатися і працювати разом. Я давно шукаю собі компаньйона… Подумайте, з невеликими витратами нам пощастило б розширити діло, добре заробити і відкласти дещицю на старість.

— Я не проти попрацювати з вами, та й деякий капітал у мене є. Але, на жаль, термін моєї візи кінчається. До того ж іноземцеві на території Франції не можна стати підприємцем без особливого дозволу…

— Все це дрібниці, формальності! При бажанні ми знайшли б вихід.

— Яким чином?

— Дуже просто. Мер нашого містечка і начальник поліції — мої друзі дитинства. Вони не відмовляться допомогти, якщо, звичайно, ми домовимось.

— Чому б ні? Адже мені однаково доводиться заробляти на прожиток. Де ж, як не у Франції, можна добре заробити? Містечко ваше і люди припали мені до душі. Чому б і не залишитися тут?