— Його ж, коли з реанімації привезли, все снодійним глушили. Потім вирішили — досить. Воно ж грошей коштує, — виразковикові подобалося бути в центрі уваги, можливо, в нього було ще кілька способів боротьби з лікарняною нудьгою. — Лежить тут, халява, бігають круг нього всі, а воно ще коники викидає.

На репліки борця за тотальну справедливість та загальне рівноправ’я в стінах окремо взятої лікарні Гончаренко не реагував.

— А що він кричав, не пригадаєте? — психіатр не приховував жвавого інтересу.

— Я спочатку не зрозумів ні хріна, спросоння ж. Кинувся до нього, за плечі трясу. Він не прокидається, горлає щось наче: «Не чіпай! Іди геть!», імена жіночі називав. Маму ще кликав, як дитина мала. Сестри забігли на крик, цей вже очі продер, тільки наче не бачить нічого, смикається, кричить, не розібрати, правда, що. Одна сестричка мені ще ні за що вставила: «Знову до вас, Торбо, з роботи приходили! Як з бочки!». Завідувачу, мовляв, скажу.

— Що — з бочки? — не зрозуміла Ольга.

— Ну, було діло. Заходили мужики з автопарку. Принесли кілограмчик. Лікуйся, Сергійовичу. Перегарчик чувся, в смислі, — виразковик повідав про своє порушення режиму з гордістю. — Тільки більше не повторялося. Фідель Васильович таких виписав — добре, не вигнав, мені правда лікуватися треба. Перегаром тоді, правда, несло трохи, носяру мого не обдуриш, да. Та не від мене, ось в чому справа. Та історія п’ять днів тому була, я тоді усього третій день як поступив.

Роман подивився на Гончаренка. Розповідь сусіди по палаті зовсім його не пожвавила, наче не про нього йшлося.

— Гаразд, — він підморгнув виразковику. — Ви тут наглядайте за ним. Людині нелегко довелося, з того світу витягли. Теж зрозуміти можна, — виразковик тут-таки закивав. — Буду навідуватися. Бувайте, Анатолію Петровичу!

Ольга відчула, що теж мусить щось сказати.

— Я ще прийду, Толю. І ми поговоримо. О’кей?

Ковдра ледь відхилилася, голос художника знову нагадував каркання:

— Дайте мені спокій. Все, — голова знову зникла під ковдрою.

Фідель Васильович, невисокий на зріст, із залисинами на маківці, такі чомусь характерні, відзначила про себе Ольга, саме для низеньких чоловіків, крутив у руках почату пляшку ужгородського коньяку. Ользі з її мовчазної згоди він хлюпнув у каву, Роман відмовився — за кермом, а самому господареві кабінету дози, котра годилася для присмачення кави, зараз явно не вистачало. Нарешті рішення прийшло, він підсунув склянку з напівстертим червоним помадним обідком по краях, налив собі на око трохи менше половини. Пляшку рішуче заховав у надра тумбочки, тяжко зітхнув.

— Бабця з третьої палати, в якої півшлунку відчикали, заявила щойно: «Якщо будете виписувати, руки на себе накладу. На простирадлі задушуся!» Отак. Ох, помотала нерви! — завідувач вилив вміст склянки в рот, голосно ковтнув, відсьорбнув кави, перевів подих. — Донька її забирати не хоче, годувати ж треба, та ще й дієтичним. А йти їй більше немає куди. Тут за нею хоча б якось доглядають. Ось тобі,психіатре, черговий потенційний клієнт.

— Люди на межі, сам знаєш, — Роман катав між пальцями недопалок, що ще димився. — При чому вони?

— Ага! А я тобі що, не люди? Одні прибігають, у ноги ось тут падають: лікуйте, докторе! Немає чим, кажу, немає чим. Несіть ліки… Купити нема за що ці гадські ліки! І нам, кажу, так само немає за що. Інші двері носаком, бакси на стіл: давай, братан, окрему палату і сестричку найкрасивішу, тільки аби постійно при ньому була, понял — нєт?

— І що ти вирішуєш? — бичок Романа впав на дно попільнички.

— Усе вирішую. Тим і тим. В міру сил. Тільки сили, Ромчику, скоро не буде. Ваш художник, між іншим, мені їх і не додає.

— На виписку скоро? — Ольга ще ковтнула кави, вона обпікала губи, відтак пила обережно, та з задоволенням.

— Побуде ще з тиждень. Чесно — побоююся за нього. Цей обов’язково зробить щось із собою, ось тут чую, — Фідель Васильович поплескав себе по грудях з лівого боку. — Випустиш такого, потім криваві хлопчики і всілякі інші кошмари… Сестри скаржилися — кричить ночами. Взагалі нервовий якийсь… Художники усі такі? — він подивився на Ольгу, немов вона була головним експертом зі способу життя й мислення художників.

— Він чимось наляканий. Все, що можу сказати, — Ольга загасила сигарету об край попільнички. — Причому давненько. А перелякані люди всі однакові, художник він, лікар, шофер чи член уряду. Дякую за каву, — вона поставила чашку на стіл, скинула халат. — Я до вас ще прийду, гаразд?

Фідель Васильович зобразив руками широкий жест «ласкаво просимо», Роман метушливо подав їй плащ, потягнувся за своєю курткою.

— Мені теж час. Вийдемо разом, якщо не заперечуєте.

Уже виходячи з кабінету, Ольга почула, як підозріло гмикнув їм услід завідувач відділення.

Вечір був вогким і навіював смуток. Ольга уявила три пересадки, штовханину у транспорті і вирішила пройти пішки хвилин двадцять.

— Якщо ви не проти, можу підвезти.

— А нам по дорозі?

— Поки що не знаю.

Відмовлятися не хотілося, але все ж таки треба тримати марку.

— Лише в тому випадку, якщо нам по дорозі і ви живете далі, аніж я. Задля того, аби виглядати джентльменом, не варто витрачати час і бензин.

— Ну, поспішати мені, припустимо, нема куди і нема до кого. В мене черговий нудний вечір. Так що покататися і відтягнути повернення до чотирьох стін я не проти.

— Ви носили обручку, — фраза вирвалася мимоволі, Ольга навіть прикрила долонею рота. — Вибачте, якщо… Я…

— Нічого. Нормально, коли незаміжня жінка дивиться на чоловіка з непідробним інтересом. Так, була дружина… Нещасний випадок, скоро шість років, як… — він замовк, поліз за цигарками в кишеню.

— Ще раз пробачте, — Ольга відчула, як палають щоки. Їй захотілося сказати, що теж була одружена і, швидше за все, теж стала жертвою нещасного випадку, але вирішила припинити розмову на цю тему, яку почала сама, з власної жіночої дурості, і теж витягла цигарку, аби заповнити незграбну паузу.

— Так їдемо чи ні? — Роман підніс їй вогник від запальнички.

— Мені на Сирець, — Ольга прикурила поспіхом, закашлялася, мов курець-дилетант. Роман постукав її по спині, не сильно, але відчутно. Дивно — їй стало легше.

— Будете сміятися, нам і справді по дорозі. Я на Виноградарі живу, через Сирець теж поїхати можна. По конях?

Вона жила у маленькій однокімнатній квартирці на п’ятому поверсі. Неподалік майоріла схожа на великий і погано заструганий олівець споруда телецентру. Поряд розташувалося кладовище. Якщо вийти на балкон, можна навіть побачити невеличкий шматочок цвинтаря. Принаймні, Ольга знала, куди треба дивитися, і переконувала сама себе, що регулярна бачить цвинтар. Втілення в життя популярного принципу «memento more». Варіант з житлом не кращий, але вибору не було: квартиру розмінювали терміново, прискорити цей процес хотілося обом, та Ольга взагалі хотіла спекатися цього якомога швидше і погодилася вже на другий варіант, не стала сперечатися з колишнім чоловіком через вибір району, навіть полегшено зітхнула, коли він вирушив на лівий берег, у зручний будинок та квартиру поліпшеного планування. Хай вона живе поряд з кладовищем, якось символічно.

А були ж часи — і не так давно, до речі, коли Ольга всерйоз обдумувала ідею назавжди оселитися в тому місці, по сусідству з яким волею долі опинилася. Сухова голосно висловилася з цього приводу: «Не роби трагедії, ти, дурочка! Мужики цього не варті, жоден, ясно тобі! Викинь з голови, переключись, займися чимось. Знаєш, скільки разів Анну Кареніну грали в кіно? І годі, усе, досить!»

Удома Ольга пустила у ванній гарячу воду, перевдяглася у банний халат, — подарунок тієї ж таки Сухової, чорний, у білу смужку, — і в очікуванні, поки ванна наповниться, вмостилася на краєчок. Під дзюрчання води думалося легше. Хотілося думати про незрозумілу й дивну поведінку художника, що малює страхи і кричить ночами уві сні, але в голову нахабно й безцеремонно лізли зовсім інші думки.