…Заходячи до лікарні через службовий вхід, Фідель Васильович почувся незатишно. Він не міг пояснити своїх відчуттів, розумів лише: щось відбувається, щось, чого не можна пояснити. Недобре. Страшне. Люди поводилися скуто, і навіть ті, з ким уночі нічого не сталося — таких поки що була більшість, — заразилися загальним відчуттям тривоги і очікування чогось моторошного, чого не зможе пояснити людина при здоровому глузді.

Так, щось коїлося. І стояли за всім цим невидимі, але, без сумніву, страшні сили.

Голова в Ольги паморочилася і буквально розколювалася на шматочки. Таке враження, ніби за кілька останніх годин вона геть втратила здатність мислити. Вона не могла зрозуміти, чого зараз хочуть від неї Роман та Чирва. А вони, своєю чергою, теж не зовсім розуміли, чого від неї хочуть.

Роман Ващенко привіз її до Чирви біля п’ятої ранку. Спочатку, в неї вдома, він вислуховував лише ридання, тіло її тремтіло, губи безперервно повторювали: «Щурі — щурі — щурі — щурі!» Допоміг чоловічий народний засіб, хоч горілки в квартирі не виявилося, а спробу вийти за нею Ольга перепинила криком: «Не йди! Боюся!». Зрештою вони вийшли до нічного магазину вдвох, Ольжин вигляд жваво зацікавив продавця, здоровенного патлатого дядька, йому навіть хотілося щось сказати, але, зустрівшись поглядом з Романовими очима, промовчав. Роман як лікар-психіатр легко пояснив стриманість здоровила: не його той злякався, в разі чого цей продавець легко впорається з ним, далеко не качком, інших за прилавки нічних магазинів просто не ставлять, він злякався себе, побачивши страшну нервову напругу відвідувача. Цей бовкне щось у відповідь на похабну репліку, слово по слову — скандал, менти поряд, тут не доведеш, що п’яні зайшли, господареві-бандюзі навіть маленький скандал не потрібен. У гіршому випадку вижене патлатого за те, що язика на припоні втримати не вміє, в кращому — штрафоне, таке тут водиться, в кожному разі приємного мало, краще парочку не займати, видати їм чекушку і думки свої про те, що вони зроблять, коли вицмуляють чекушку, і скільки вже випили до того, бо тьолка геть ніяка, тримати при собі…

Коли вони повернулися, Роман ледь не силою примусив Ольгу випити, алкоголь свою справу зробив, і Ольга, збиваючись, але докладно розповіла свій жахливий, ні на що не схожий сон. Роман зрозумів: без Чирви ніяк.

— Раніше подібні марення у вас були?

— Я… нормально спала… Наскільки можна з моїми проблемами…

Чирва відмахнувся від її слів, неначе відганяв ґедзів.

— Не в снах справа, дорога моя. Ви-дін-ня. Ви — людина, котра пише, відчуваєте різницю?

— Були! — Роман так поспішно вигукнув, що Чирва здригнувся, не чекаючи відповіді з боку молодшого колеги, потім уважно подивився йому в очі, перевів погляд на Ольгу. Та обережно похитала головою.

— Кому вірити? — Роман нечасто бачив, як Чирва починає сердитися, навіть не сердитися — злитися. — Знаєте що, молоді люди, ваші особисті стосунки мене зовсім не хвилюють, а якщо я не зможу отримати чіткі, швидкі і, наскільки це можливо, ясні відповіді на свої прості запитання, то не зможу знайти відповіді на ті, дуже складні, які сам собі ставлю. І якщо я, — він наголосив на останньому слові, навіть тицьнув себе пальцем у груди, — не зумію відшукати потрібних відповідей, то боюся, що ваші стосунки, хай там які вони, полетять у пекельну безодню разом з вами і зі мною, уїдливим занудним стариганом. Ольго, були видіння?

— Так, — тепер вона говорила сміливіше.

— Як часто?

— Останнім часом навіть занадто…

— Що значить — «останнім часом»?

— Ну… я з дитинства боюся щурів… А коли почалася вся ця колотнеча, з Анатолієм… Коротше, відтоді мені кілька разів здавалося, що я з’їжджаю з глузду.

Чирва, замислено потираючи підборіддя, хлюпнув собі горілки в чашку — там ще темніли рештки кави, і рідина стала темно-коричневою, — взяв чашку за денце, мов піалу.

— Ваш нічний пацючий бал нічого не нагадує?

— Казку про Лускунчика. Я завжди її не любила.

— Лускунчик тут ні до чого. Подумайте, — Чирва ковтком випив горілку, подивився для чогось на денце чашки, знизав плечима: — Навіть якщо неприємно — подумайте. Я знаю відповідь, та ви самі повинні її знайти.

І знову Роман Ващенко здогадався раніше.

— Олю, сни Гончаренка! Він теж приходив щоночі і кликав пасинка до себе! Щоб там, — психіатр махнув зробив рукою непевний жест, — розквитатися з ним за повною програмою! Твій пацюк верз щось подібне, адже так?

Ользі знадобився час, аби зібратися з думками. Але Чирва квапив її з дивним азартом, якого не могла зрозуміти нормальна людина.

— Ну, Олю, думайте! Де ви могли підхопити таку заразу? Згадуйте, ви ж розмовляли з людьми, які бачили Його! Вчителька, сусідка, її син — усі так чи так… не знаю, як правильно сказати… заразилися, чи що…

Своїми висновками Чирва ще більше заплутав молоду жінку.

— Але… я ж не бачила Його… Ні-ко-ли не бачила…

— Ви впевнені?

— Що ви хочете сказати?

Чирва знову потер підборіддя.

— Давайте по порядку. Для зручності я буду називати присутність Його в снах Анатолія і, само собою, в свідомості художника «хворобою». А через те, що вона дуже запущена, то у Нього було досить сили, аби «заразити» свідомість усіх, хто близько спілкувався з Толею. Ми ж практично не спілкувалися з його дружиною.

— Я спілкувалася…

— Не як лікар, люба моя Ольго, не як лікар. І в той момент, коли ви підійшли до напівмертвого тоді, на дачі, Він уже мав досить сил та негативної енергії, аби вплинути на вас. Ви ж відчували тоді незрозумілу тривогу, правда?

Ольга Нечваль, сучасна міська жінка-журналіст, яка не вірила в домовиків і марсіян, раціональна особа, котра кепкувала з своєї подруги Сухової через низку забобонів, з якими та носилася, мов курка з яйцем, зараз чітко пригадала той день і змушена була погодитися з Чирвою, ствердно кивнувши головою.

— Чудово, — Романові здалося, що Чирва навіть зрадів. — Що частіше ви спілкувалися з Його жертвами, то глибше Він проникав у вашу підсвідомість. Але для появи кошмарів, для прямого, так би мовити, контакту, цього мало. Ви праві, Його треба побачити. Як це могло статися? Де ви могли бачити його на власні очі?

Вони повернулися туди, звідки почали. Ольга й далі не розуміла, чого від неї хочуть, і заплуталася ще більше.

— Спробуємо інакше, — Чирва не збирався здаватися. — Судячи з усього, Гончаренко мусив вбити в свої, а заодно й у ваші кошмари такий собі осиковий кілок.

— Як можна вбити кілок у сни? Це ж не тіло упиря…

— Ми ж домовилися: всі терміни умовні. Ви помітили вчорашній стан художника?

— Як підмінили, — погодився Роман.

— Тоді я не хотів говорити, тепер доведеться. Анатолій намалював свої страхи, ви знаєте, Ромо, подібне практикується. Зобразив свого мучителя в карикатурному варіанті. Зробив страшне смішним. Малюнків цих не повинен був бачити ніхто. Ось чому я мовчав, — щоб не викликати зайвої цікавості. Познущавшись з Нього і перемігши страх, Гончаренко повинен був надійно заховати або ж, що було б ідеальним, знищити малюнки. Бо для сторонньої людини глянути на них — все одно, що зустрітися з Ним живим. Що ви на це скажете, молоді люди?

Ольга і Роман перезирнулися. Чирва ясно бачив: вони не грають, вони або справді не бачили малюнків, або… Або…

— Олю, ви бачили в лікарні щурів?

Він спитав це так, як гестапівці в старих радянських фільмах допитували підпільників і партизанських зв’язкових. І відповідь: «Н-не знаю!», невпевнена і вимовлена тремким голосом, переконала — він на правильному шляху. Його противник справді вже сильніший, ніж був раніше.

— Гаразд, — Чирва у нервовому збудженні потер руки. — Пробачте, Олю, але змушений зробити ось це, — й одразу, без звичної в таких випадках артпідготовки, зняв з шиї хрестик: — Подивіться сюди.

Роман хотів втрутитися, та Чирва застережливо підняв руку. А срібний хрестик уже легенько розгойдувався на ланцюжку перед обличчям Ольги.