Роман прикурив сам, підніс вогник Ользі. Кришталева попільничка стояла на підлозі, він для зручності поставив її собі на груди, поверх ковдри.

— Знаєш, що врятувало? Гроші скінчилися. Зовсім. У борг давати теж перестали. Роботи немає. Відлежалася я, скільки могла, потім подзвонила Суховій, подружка в мене є, борець за права і свободи жінок. Та відразу змикитила, що до чого, прикотила з пляшкою вина, глянула на мене і каже: «Ось що, подруго. Без діла сидиш — катай зі мною. Сестра на дачі загинається, до-по-мо-же-мо. О’кей?». Мені тоді по барабану все було, куди завгодно. З сільським господарством у мене завжди не виходило, а тут пробило — обстановку треба поміняти. Сиділи ми в Бучі тиждень. Спиртного не пили, з ранку в городі, після обіду — консервуємо. Огірки, помідори, перець, салати різні. Коли повернулися, Сухова у мене тут ще два тижні жила. Пізніше привела до себе в редакцію, влаштувала. Наче так і треба. Не жаліла, не втішала, моралі не читала. Тепер так і живу. Ти ось прийшов…

Роман засвітив нічник, аби переконатися — жінка, що лежить поруч з ним, сумно посміхається.

— Я не піду.

— Не знаю, чи готова я до цього, Ромо. Якщо попрошу сьогодні піти — образишся?

— Ні, звичайно, ні. Тільки не думаю, що ти захочеш лишитися сама.

Ольга здригнулася. Вже вдруге за сьогоднішній день вона бачила щурів.

— Нема ж нічого, ми дивилися.

— Я розумію. Все одно я бачила цю тварюку. Раніше такого не було. Боялася — і все.

— Звідки це?

— З дитинства, — Ольга забрала рукою волосся з лоба. — Ми жили в селі у бабусі щоліта. В хаті був льох. Аби дітлахи туди не лазили і не били банки з варенням та консервацією, бабуся лякала пацюками. Великими, сірими, гострозубими, що їдять неслухняних дітей. Зазвичай лякають Бабаями, Буками, Бабою Ягою, всякою іншою нечистю. Нас — щурами. «Не будеш слухатися — вилізе пацюк з погреба і затягне у свою нору. Там уже багацько неслухняних діточок». Я почала боятися льохів і щурів. Особливо після того, як одна з цих тварюк попалася в капкан і її кинули котові. Бридка здохла тварина, ще й котяра виваляв здобич у пилюці. З того часу, якщо мені погано, з’являються щурі. Уві сні, як правило. Чи просто в дурних думках.

— Ти впевнена, що сьогодні тобі не здалося?

Ольга хотіла кивнути, але, подумавши, знизала плечима. Наступної миті знову прийшов незрозумілий страх, вона прибрала попільничку різким рухом, ледь не розсипавши недопалки, і притулилась до Романа. Коли він почав пестити її, відчула — страх відступає. Примусь себе не думати про щурів, зроби це! Вона відповіла на його пестощі, все забулося. На якийсь час.

У себе вдома за робочим столом Павло Степанович Чирва нарешті додивився на дисплеї останню потрібну йому інформацію, вимкнув Інтернет, заплющив очі і відкинувся на спинку крісла на коліщатках.

Четверта година ночі. Він спілкувався з колегами по ІСК та електронній пошті більше як п’ять годин. Всотав у себе величезну кількість текстів, списав десятки аркушів паперу, роблячи потрібні нотатки і малюючи йому одному зрозумілі схеми та графіки. Тепер він закінчив роботу і підбивав підсумки.

— О, Господи!

Це був основний висновок, та разом з тим — полегшене зітхання. Висновок приблизно такий, якого Чирва чекав і боявся. Але, отримавши очікуваний моторошний результат, він водночас з’ясував для себе вихід, спосіб боротьби з тією силою, про яку виводив безліч теорій і з якою прагнув зіткнутися на практиці особисто. Для того, щоб перемогти.

Поки що між ним і ворогом лежить Нейтральна територія.

— Я вам усе поясню трохи згодом, а тепер залишіть нас самих.

Фіделю Васильовичу дивний старий починав діяти на нерви. І викликати застереження. Припустімо, він за пару годин зробив роботу, з котрою впорається далеко не кожен. Виявити досить дивну хворобу у звичайного, на перший погляд, алкаша, та ще й за допомогою гіпнозу — вміти треба, нічого не скажеш. Ось тільки де гарантія, що свої не зовсім безпечні для довколишніх знання він не спрямує на них самих? Можливо, дурні статті про зомбування мають під собою реальне підґрунтя… Мало що: візьме та й примусить колись задницю йому підтирати. І потім, надто розкомандувався тут, у його відділенні, цей Чирва.

Наступної хвилини Павло Степанович подав репліку, від якої Фіделя схопили дрижаки: думки старий читає, чи що?

— Не треба сердитися на мене, Фіделю Васильовичу. Я просто намагаюся вжити застережних заходів, суть яких поясню — спробую пояснити — трохи згодом. А поки що — дуже вас прошу…

Завідувач стенув плечима і зачинив за собою двері. Чирва вмостився на ліжку поруч з Гончаренком, поставив на коліна невеличкий чорний кейс.

— Толю, ви хочете прогнати Його назавжди?

— Вбити? — після вчорашньої сповіді Гончаренко почував себе ще кволішим, ніж був досі, та від колишньої агресії не лишилося й сліду: він говорив неголосно, ковтаючи закінчення слів і обходячись короткими фразами.

— Ні, вбити не вийде. Позбутися — можна. Ну, то що ми вирішуємо?

Замість відповіді Гончаренко кивнув.

— Добре. Є дуже простий рецепт: страх треба намалювати. Не дивіться на мене, як на ідіота. Намалювати декілька разів. Дітей лякають Бабаєм. Ніхто його не бачив, але одного разу я попросив чотирьох дітлахів намалювати свого Бабая. Зрозуміло, кожен прагнув зобразити страховисько. В результаті вийшло чотири карикатури. Уже в четвертому варіанті у намальованих монстрів з’являлися величезні вуха, роги, носи, патли, вони ставали беззубими, однорукими, їх кололи списами рицарі в шоломах чи розстрілювали з автоматів десантники в камуфляжі. Так був покараний жахливий Бабай, — клацнувши замками кейса, Чирва витягнув стосик білих стандартних аркушів, олівці та капілярні ручки. — Завдання своє ви, думаю, зрозуміли. Намалюйте Його, яким уявляєте. Просто малюйте портрети, ні про що не думайте.

Погляд художника висловлював недовіру.

— Ви серйозно?

— Таким серйозним я не був уже давно, юначе. А тепер — уже не прохання, а наказ: нікому, ні-ко-му, навіть мені малюнки не показуйте. Краще за все їх спалити над унітазом. Не хочу нічого пояснювати, просто ви намалюєте зброю, безпечну для вас, але смертельно, — Чирва підняв палець, — смертельно небезпечну для всіх, хто зможе за будь-яких обставин побачити ці малюнки. Я вас залишаю — наші друзі чекають пояснень.

Збоку ця четвірка дорослих людей нагадувала дітей, захоплених грою в партизанів. Двері кабінету зачинені зсередини, для чогось завішена фіранка. Вся компанія за столом, наче при обговоренні чергової військової операції. Приміром, знищення складу з боєприпасами.

— У те, що я вам зараз скажу, повірити звичайній людині важко, — Чирва говорив повільно, намагаючись висловлювати свої думки в максимально доступній формі. — Навіть історія нашого пацієнта може бути пояснена з медичної точки зору: людині, котра отримала в дитинстві тяжку психічну травму, сняться кошмари. Але — якщо цей кошмар не зупинити тепер, він стане кошмаром для всіх. Для вас, Ромо, і для вас, Олю, і себе я не виключаю. Адже всі ми чогось боялися в дитинстві, і ті страхи виросли разом з нами.

Ольга знову побачила пацюків, цього разу — у своїй уяві, але що заважає бридкій тварюці виповзти зараз з-під шафи, з-за тумбочки, звалитися зі стелі… Дивний старий має рацію, тут не до суперечок.

— Отже, почнемо від початку, — Чирва явно починав захоплюватися. Та не настільки, аби не розуміти — перед ним звичайні собі люди, з якими треба говорити зрозумілою мовою. — Не стомлюватиму вас специфічними термінами, довгими лекціями та аналізом тих матеріалів, які й привели мене до певних висновків. З бажаючими побесідую окремо і більш докладно. Вам слід знати кінцевий результат: створіння — інакше назвати не можу, — яке переслідує Гончаренка уві сні, хоче вийти на волю. З кошмарного, видіння зробити крок у реальний світ. Воно вже було тут і хоче повернутися.