— Може, послухаєте спочатку? — спокійно запитав Сергій. — Бо я думав, у нас розмова вийде, предметна.

— А я і так знаю, Серьожо, що ти хочеш мені сказати! Тебе підставили, аякже! Ти в цій хаті не був, а навіть якщо й був, то стукача Діму Голову не вбивав, і тим більше — того довбня з банку.

— Як ви думаєте, за що я їх повбивав?

— Та я нічого не думаю, Горілий! Труп того, як його, Корсака, Нікітинського служки, взагалі все заплутує. Бо з Головою все ясно: ти ж опер, жоден вирок суду цього не скасує, сам же говорив. Почав рискати, нанюхав інформацію про Голову, вирішив для чогось знайти цього стукачка, бо той ховався, слово за слово… Але Корсак тут до чого? Нікітин мені сам сказав, що виділив його тобі в помічники. Значить, ви разом тут були, один із вас лишився. Скажи ще — не ти стріляв…

— Не я, — відповів Горілий. — Чому ви, Семеновичу, цього не можете припустити? Правильно, мене підрядили перевірити деякі сумнівні факти. Справді, я дізнався про те, що такий собі Діма Голова видав Шполі місце, де ховався підозрюваний. А потім із доброго дива дав драла. Тільки не його я тут шукав. І не було тут його. Покликала мене сюди ота пророчиця, яка побачила біля Коваленка смерть. Коли я приїхав — знайшов її труп…

— Я сам учора вранці виїздив сюди, — відрубав Зарудний. — Ніякої пророчиці, живої чи мертвої, тут не було! Я гадав, Серьожо, у нас тут серйозна розмова буде, а ти знову казочками годуєш і козаками-розбійниками! — підполковник зробив крок до Горілого. — Слухай, я приїхав сюди, бо насправді не здаю своїх. А тебе навіть після всього, що було, вважаю своїм. Розкажи, як було, і ми разом подумаємо, як пом’якшити тобі всі можливі удари.

Сергій не відповів. Поліз у кишеню — Зарудний при цьому напружився, ковзнув рукою до викоту куртки: пістолет завбачливо прилаштував за паском, по-ковбойському, — але Сергій витяг сигарети, встромив одну до рота, ляснув себе по боках, тоді підійшов до освітленого підвіконня, прикурив від свічки.

— В мене є що сказати, — почав він. — Тільки ви дослухайте, Семеновичу, і старайтеся нічого не проґавити. Бо я сам спочатку не повірив у те, до чого додумався.

— Ну-ну, — Зарудний забрав руку від пістолета. — Але не розтягуй свою історію на тисячу й одну ніч. Бо ночувати з тобою я тут не хочу.

— Не треба, — Горілий затягнувся. — Спочатку в цій історії взагалі нічого не трималося купи. Ось послухайте, який воно мало вигляд.

І він заговорив, укотре почавши від зустрічі на вокзалі спершу з Волею, згодом — із Нікітиним, про пригоду на станції Хутір-Михайлівський, нарешті — про останнє пророцтво Олесі. Навіть пояснив, чому невідомого ляльковода вирішив іменувати Демоном. Зважаючи на прохання Зарудного, старався не затягувати, говорив по суті та вклався хвилин десь так у двадцять щонайбільше — на годинник не дивився, проте час відчував.

— Усе сказав? — перепитав підполковник, коли Горілий замовк.

— Не все, це лише умови задачі.

— Ну-ну, валяй далі, математик… — Зарудний і собі закурив.

— Спочатку я думав, вірніше — ми з Нікітиним думали, що таким нестандартним способом хтось готує пастку йому. Банкір навіть склав мені списочок тих, кого підозрює в особистій неприязні. Але раптом мені підказали інший варіант розвитку подій: Нікітин виник уже в процесі, той Демон лише користався ситуацією: якщо можна по ходу потопити місцевого фінансиста і перевести на нього всі стрілки, то чом би й ні. Спочатку я на це повівся, хоча Микола Коваленко здавався зовсім незначною фігурою. Таких нема за що вбивати, тим більше — ось так хитро. Але вчора під вечір, коли не було чим себе зайняти, я знову обміркував ситуацію, дещо пригадав, дещо зіставив. І в мене з’явилися всі підстави… — він витримав паузу, схожу на театральну, від уваги Зарудного це не сховалося і роздратувало, — підозрювати, що за всім цим стоїть один наш спільний знайомий.

— Не мороч голови. Хто?

— Прізвище його — Шульга. Звати Вольдемаром. Вольдемар Шульга, його бабуся німецьке дідове прізвище не взяла, батька на своє записала. А Вольдемар — гучне й незвичне ім’я, за ним прізвище часом спитати забуваєш. За збігом обставин він і справді шульга, лівак.

Заява, попри всі старання Горілого, ефектною не вийшла. Зарудний просто не хотів сприймати таких ефектів.

— Припустімо, я знав, що він Шульга. То й що?

— Його Нікітин назвав серед восьми своїх ворогів.

— Мене міг дев’ятим назвати, мера Конотопа — десятим, президента України — одинадцятим. Що з того?

— А те, Семеновичу: коли я згадав, як прізвище Вольдемара, зрозумів, який був дурний.

— Порозумнішав?

— Можна й так сказати. Воля мене ніби випадково на вокзалі надибав і так, між іншим, навів на Діму Голову. Потім — випадок на Хуторі: з митниками та погранцями Вольдемар Шульга міг домовитися запросто, в нього частина бізнесу на кордоні зав’язана, йому нічого не варто організувати підкинуті наркотики й затримання так званих контрабандистів. Лишалося якось простежити його зв’язок із пророчицею Олесею, але те, що витягнути мене на побачення сюди, в цю покинуту хату, їй звеліли — сумнівів нема. Все поламав Гена Корсак зі своїм раптовим бажанням стати корисним. Тому, коли мене не вдалося застрелити і покласти поруч із пророчицею, Демон вирішив застосувати резерв — поміняти трупи, покласти замість своєї мертвої спільниці Олесі свого мертвого спільника Голову, підкинути, кому треба, інформашку про те, що я його шукаю, а труп Корсака взагалі ідеально вписувався в схему, хоча, повторюю, сам Гена її мало не поламав. Тепер усі вбиті мертво зав’язувалися на інтересах Павла Нікітина. Міліції лишалося тільки пресувати його та шукати мене. Демон радіє.

— Чекай, чому знову — Демон? Ми ж про Волю Шульгу говорили. Твої висновки, ясно, не доказ, але є підстави взятися за нього. Давно пора, до речі…

— Смислу нема, — Горілий кинув недопалок під ноги, роздушив носаком.

— Чому?

— Тому, що я знову помилився. Вольдемар Шульга — не Демон. Вірніше, Демон — не Вольдемар Шульга.

Знову запала тиша. Її порушувало шурхотіння дрібного дощику та вітер за вікном: задував у вибиту шибку, протяги гасали помешканням, слабенько дзвеніло потріскане скло.

Зарудний чекав продовження, та Горілий не квапився. Видко, сам чекав, поки підполковник поведе розмову далі. І той не витримав:

— Хто ж тоді? Не тягни, Шехерезада ти довбана!

— А ви, Семеновичу, теж, значить, казки любите.

— Почав — то кажи, Серьожо. Я дуже хочу дослухати твою казку до кінця. Чому ти раптом відкинув Вольдемара?

— З багатьох причин. Хоча б тому, що, поки я об стіну головою бився, який був дурний і як дозволив себе розвести й обкрутити, люди Вольдемара послідовно зробили те, що Воля сам запропонував: перевірити особу Миколи Коваленка, чоловіка з дуже простими й поширеними в Україні паспортними даними. Кого вони підключили, кого зарядили, кому що заслали — мене мало цікавить. Бо в кожній справі головне — результат. А ось результату Вольдемар чекав від мене. Грамотний там хтось у нього в департаменті сидить. Акуратно все підсумував, склав таку собі доповідну записочку, долучив пару ксерокопій, все це передали мені — інформація для роздумів, думай головою, думай сам. Почав я це читати. В процесі припинив на Волю грішити: більші грішники є. Тут іще Нікітин із переляку розстарався: поки я зводив два і два в тих папірцях, намалювалися дані про Олесю, пророчицю. Оперативна інформація, зібрана за грубі гроші й відповідним чином перевірена, бо за неї платять, а значить, товар мусить бути якісним. Ніяка вона не пророчиця, хоча косила під різних там ворожок, за що притягалася до кримінальної відповідальності, навіть сиділа, тільки недовго. Звати її Коровченко Олександра Микитівна, шістдесят восьмого року народження… одна тисяча дев’ятсот, ясна річ. Чи, точніше сказати — звали, вона ж мертва, Демону вже не потрібні її пророцтва. Але до неї потім повернемося, гаразд? Бо навіть подробиці її біографії — не крапка і не до кінця мене переконали.