За деякими даними, доповідав уже по обіді Зарудний керівництву, Діма Голова перебував на оперативному зв’язку в Шполи. Простіше кажучи, стукав оперу, «барабанив». Він же, так само за оперативними даними, виказав Шполі місце, де переховувався підозрюваний у вбивстві підприємця Коваленка.

Свідомо чи несвідомо, але послав його на смерть.

Тепер, говорив Зарудний, нові обставини відкриваються. Раніше він не звернув уваги на останній дзвінок у переліку вхідних на мобільному телефоні Бородулі. А там був номер телефону-автомата.

Тоді якось не до того було, Бородуля ж застрелений під час збройного опору міліції, чого вже там перевіряти, роздруківку вхідних дзвінків узяли так, для проформи, бо порядок такий. Нині ж усе інакший вигляд має, пояснив Зарудний.

Автомат установили. Він недалеко від будинку, де мешкав і утримував свій кишеньковий притон Дмитро Мурзенко, він же — Діма Голова. Довести це тепер неможливо, тільки непевний типчик той Голова. Міг і вашим, і нашим. Спочатку «своєму» оперу втікача здати, а потім того втікача попередити: тікай, братан.

Ось чим можна пояснити таку поквапну втечу Бородулі з квартири, де він ховався. Ось чому, побачивши Шполу, стріляти почав — уже накрутили. Ланцюг випадковостей, до якого додалися дві нові ланки: банкір Нікітин зі своєю економічною безпекою та колишній опер Горілий, у якого вбили друга, Андрія Шполу. Як тепер з мінімальною погрішністю можна припустити — вбили саме за прямої причетності хитрого й підступного стукача Діми Голови.

Для чого його шукали люди Нікітина — треба з’ясувати. А для чого його шукав Горілий — ясно, підбив наостанок підсумок Володимир Зарудний. Тут-таки розтовкмачив: просив же Зарудний Сергія заспокоїтися, навіть — чого вже там! — обіцяв із роботою допомогти, є такі можливості, він же класним опером був, та й свій усе ж таки, не лишати ж без допомоги… Проте погодився з керівництвом: слід оголошувати Сергія Горілого в розшук.

Під кінець дня Павло Нікітин уперше в житті зрозумів, як воно — коли справді, без зайвих красивих слів і позерства, хочеться лягти і померти. Відразу, без мук, швидко і мовчки. Щоправда, перед цим треба заповіт скласти, тут практичний склад розуму таки взяв гору над емоціями. Перш ніж помирати, слід владнати свої ділові справи та залагодити фінансові, бо дружина лишиться, синові тринадцять років, вони ж не винні, що їхнього чоловіка й батька звів у могилу невідомий Демон — от уже причепилося! — а перший великий цвях у його майбутню труну забив цей ідіот Горілий.

Треба ж було з таким зв’язатися!

Хоча Нікітин не міг чітко сформулювати своїх претензій до найнятого ним колишнього опера. Всі ці кілька днів той діяв абсолютно правильно, грамотно, свою зарплату чесно відробляв, навіть суттєво просунувся вперед: це ж він допоміг скласти докупи всі розрізнені шматочки мозаїки, з чого стало ясно — невідомий ворог таки дійсно копає під банкіра, причому здалеку заходить, і хитрющий, скотина. Таки демон, інакше не назвеш.

Звісно, ні про якого Демона банкір Зарудному в розмові без протоколу не згадав. Як не обмовився жодним словом про історію з пророчицею, бо це надавало всьому, що відбувалося, зовсім уже ідіотського забарвлення. Нікітин навіть сам до кінця не знав, вірить він у пророцтва невідомої жінки чи ні. Напарник убитого Корсака, Анатолій, запевняє, що бачив її. Тільки ж бачив він не пророчицю, а звичайну, за його словами, жіночку, навіть, на його думку, трошки побиту життям. Здібностей цієї жінки Анатолій не знав. Він, як з’ясувалося, взагалі не свідок: сидів у машині, поки в хаті стріляти не почали, тоді довіз брудного Горілого до квартири, нічого не запитав, крім того, що з Геннадієм Корсаком трапилось. А тоді якось прошляпив, коли Горілий забрався геть.

Правда, себе Нікітину під час бесіди з Зарудним теж було за що ненавидіти. Він справді знав від Анатолія про халепу, в яку вскочили Горілий із Корсаком. Тільки заборонив дзвонити в міліцію. Рано чи пізно мертві тіла самі знайдуться, і краще хай так, ніж необхідність відповідати: «Звідки ви, пане Нікітин, знаєте про вбивство? Для чого туди поїхав ваш працівник? Чому не повідомили органи? Хто вам дозволив вести власне розслідування? Та ще й залучати до цього недавно звільненого з місць позбавлення волі колишнього працівника міліції, покараного, між іншим, за зловживання службовим становищем?» Власна легкодухість у результаті вдарила по ньому ж бумерангом тих самих проблем, тільки тепер — виведених у квадраті.

Не попхайся Гена Корсак за Горілим, усе було б добре. І для самого Геннадія, і для Нікітина, і для справи. Бо про справу, власне, ніхто б не дізнався. А так… для чого хлопчисько попер у ту хату?

Ще одна нестиковка: за словами Анатолія, повезли вони Горілого на зустріч із тією, чорти б її забрали, пророчицею, а Зарудний каже: крім Корсака, там іще якогось дрібного кримінальника застрелили. Жодної згадки про мертву жінку.

Тому від гріха подалі Павло Нікітин вирішив поки що гнути свою лінію, не викладаючи підполковнику Зарудному всієї правди. Насамперед пов’язаної з так званою пророчицею. Оскільки її не було в хаті, і застрелили не її — банкір фотографії бачив, — то краще хай Зарудний про цю тему взагалі нічого не знатиме. Так само промовчав Нікітин про свідчення Галини Коваленко, записане на флешку, про обставини, за яких цей носій інформації було знайдено, залишив тільки факти, котрі неможливо спростувати: його працівники Геннадій і Анатолій були приставлені як помічники до Сергія Горілого, котрий справді здійснював на його прохання приватне з’ясування деяких обставин справи, пов’язаної з убивством Коваленка і причетністю до цього інших працівників банку «Слобода». «Яка функція була відведена вашим хлопцям?» — «Контролювати Горілого, аби не накоїв дурниць». — «Він інформував вас про хід свого так званого розслідування?» — «Мене не цікавили подробиці. Важливішим видавався результат». — «Доведення непричетності керівника служби безпеки банку Олександра Момота до організації вбивства?» — «Так». — «Чому Горілого понесло в Шаповалівку?» — «Кажу ж вам — зеленого поняття не маю!» — «Ви згодні, що ваші безвідповідальні дії призвели до загибелі вашого ж працівника? Молодого, перспективного, про нього всі дуже високої думки». — «Я теж дуже високої… Так, згоден». — «Ви знаєте, де переховується Олександр Момот? Слухайте, Нікітин, віддайте його міліції. Якщо він ні до чого — з’ясуємо, ми ж його колишні колеги. Віддали б одразу — і все, менше проблем».

Із цим Павло Нікітин якраз погоджувався.

Тільки навіть тепер, затиснутий у куток, у який сам же з доброї волі зайшов, банкір усе одно вирішив іще трошки поборотися. Він не знав, справді не знав, куди подівся Горілий. Ось кого б він віддав Зарудному з дорогою душею, нехай із цим партачем його вчорашні колеги самі вовтузяться. Проте за Момота він надто довго боровся, аби ось так, через власну дурість, помножену на необережність Гени Корсака і головотяпство Горілого, здати товариша на раз-два.

Тому Нікітин укотре повторив: не знає він нічого про Момота.

Здається, Зарудний повірив. Хоча все одно пообіцяв неприємності. Щоправда, тут-таки додав: особисто йому Нікітин нічого поганого не зробив, але посада в нього така: змушений доповісти про розмову вище, і якщо не вдалося домовитися без протоколу, доведеться наступні свідчення давати під протокол, уже не йому і не в цьому кабінеті.

Добре було б, якби зустріччю з начальником карного розшуку сьогоднішній день і завершився. Але протягом наступних годин у Нікітина відбулося ще кілька телефонних розмов, у результаті чого банкір збагнув: якщо не вирішить всіх своїх проблем за два-три дні, може лишитися без партнерів, без покровителів, без… Ліпше перелік не продовжувати. Це означало віддати Момота, купивши собі в такий спосіб індульгенцію. Ну, а те, що колишні колеги давно хочуть загнати Сашу в жорна українського правосуддя, тільки шукають бодай невеличкого приводу, банкір тепер жодних сумнівів не мав.