— З поверненням, начальнику.

— Та я ж не начальник наче вже…

— Не для мене.

Цього чоловіка справді звали Волею, чим він у досить далекому з огляду на календар бандитському минулому дуже пишався. Його батько, німець, прямий нащадок одного з військовополонених, що лишилися в Радянському Союзі по війні відновлювати зруйновану економіку, або, як любив говорити сам Воля, істинний арієць, назвав свого сина Вольдемаром. Щоправда, хоч він і дав синові автентичне німецьке ім’я, сам тато вже носив питомо українське прізвище Шульга: бабуся, яка по війні загуляла з полоненим німцем, про всяк випадок записала дитину на своє, дівоче.

Знаменитих, відомих на весь світ Вольдемарів так і не знайшлося. Зате так звали якогось баварського барона, діда Вольдемарового батька, якого Воля навіть на фотографіях не бачив. Названий на честь шляхетного родича, сам Воля особливою шляхетністю не відзначався. Коли батько Волі з приходом перебудови й руйнуванням Берлінської стіни несподівано почав клопотатися про повернення на свою історичну батьківщину, навіть знайшов через листування якихось прямих німецьких родичів і почув краєм вуха про можливість отримання якоїсь там компенсації за свого батька, тобто — Волиного діда, сам Вольдемар уже потроху освоював приватне підприємництво. Правда, для двадцятирічного кандидата в майстри спорту з кульової стрільби це вилилося в невідворотний зв’язок із криміналом. На диво, Волі вдалося не лише вціліти під час стрілянини «шалених дев’яностих», а ще й налагодити з німецькими родичами бізнесові контакти через батька, що вже на той час успішно перебрався до, як любив говорити Воля, фатерлянду. Свою фантастичну фортуну Воля пояснював саме наявністю в себе такого оригінального імені, навіть приказку придумав: «Воля волю притягує».

Але, познайомившись із Вольдемаром у процесі розкручування якогось убивства, тоді ще опер Горілий знайшов цьому везінню більш приземлене пояснення. По життю поміркований та обережніший, ніж безшабашні брати-слов’яни, Воля, який мав рівно половину німецької крові й, відповідно, був не надто схильний до непевних авантюр, навіть у дев’яності роки примудрявся ходити по краю, ніколи не перетинаючи межі. Звісно, про нього ходили різні чутки, з ним у різний час пов’язували зникнення чи наглу смерть чималої кількості теж далеко не ідеальних людей, і навіть без протоколу затримані могли розказати про суворість, часом навіть жорстокість Волі. Проте він навіть у критичні моменти готовий був частково поступитися власними інтересами, якщо для того, аби їх відстояти, треба було допустити відвертий, нічим не прикритий та жодною логікою не виправданий бєспрєдєл. Тоді Сергій, працюючи в «убійному» відділі заледве рік, не послухав старших колег і навіть на зло їм, усупереч реальним оперативним потребам, викликав Волю повісткою. Той прийшов просто з цікавості — глянути, хто там, у розшуку, такий нахабний. Сам допит виявився, як і передбачалося, коротким, Вольдемар аргументовано заперечив свою причетність до будь-яких кривавих розбірок, зате потім чоловіки понад годину гомоніли просто «за жисть», у процесі чого Сергій переконався — п’ять років різниці у віці все ж таки можуть бути досить суттєвими, справді видаються цілою епохою.

Не можна сказати, що відтоді опер подружився з Волею. Так само не можна назвати Вольдемара повноцінним кримінальним авторитетом — він навіть не притягався до суду, куди вже там мотати строк, і максимум скільки посидів за ґратами — сорок вісім годин у ранній прибандитченій молодості. Потім вони час від часу зустрічалися, їхні стосунки лишалися незрозумілими для обох, про що чоловіки якось теж спробували поговорити, ні до чого не домовившись. Але Горілий знав про вплив Волі на певні процеси в житті бізнесового та кримінального Конотопа, ну а Вольдемар, як щойно з’ясувалося, був у курсі проблем колишнього оперативника…

— Будьмо!

Воля підняв пластянку, не чекаючись, відпив трошки, пожував лимон, навіть не скривився, лишень, схиливши голову набік, із цікавістю спостерігав, як Сергій давиться своїм коньяком, марно намагаючись перехилити сто п’ятдесят грамів рідини одним духом. Коли Горілий закашлявся, Вольдемар, нахилившись уперед, стукнув його лівим кулаком по спині. Потім, уважно подивившись на нього, запитав ніби між іншим:

— Давно гуляєш, начальнику?

— Третій тиждень пішов.

— Я про оце, — Воля клацнув пальцями себе по горлу.

— А… — коньяк уже рятівною теплотою розтікався шлунком. — Так… Не дуже…

— Я чув про Шполу. Всі чули, — тут-таки уточнив Вольдемар. — Вважай, пом’янули. З'їли б його все одно. Правильний надто… був… У вас таких не люблять.

— А у вас?

— І в нас такі не приживаються, — легко погодився Воля, навіть не уточнивши, де це — «у них». — Слухай, не моє діло, звичайно, ви ж друзями були… Але зав’язував би ти з цим ділом. Хоч ненадовго, га, начальнику?

Горілий по-вовчому, з-під козирка, зирнув на співрозмовника.

— Ти казав — шукав мене? Хотів пораду дати?

— Не тільки. Знаєш, як там усе в реалі закрутилося?

— Хто ж мені скаже…

— Я скажу, — Вольдемар знову сьорбнув коньяку, пожував іще одну лимонну скибку. — Сам про все не в курсах. Але в цілому картина ось яка. Пацан той, який у Шполу стріляв, насправді не такий шкідливий. Коли його в розшук оголосили, я попросив своїх понюхати, що за один, все ж таки вбивство. То за ним нічого такого. Залетів колись у юності, так хто в юності не залітав? Його Момот у команду відібрав, а Момот — він же мент колишній, причому — не найгірший, ми з ним навіть колись перетиналися, спілкувалися про те-се… Людина складна, та все одно зовсім безголового у команду не потягне. А тут раптом: пацан спочатку одного завалив, причому — як не з дозволу, то з відома Момота, і потім ще й у мента стріляв, прицільно…

— Вдова Коваленка його впізнала, — промовив Горілий.

— Ти ж мент, начальнику. Інші докази якісь були?

— А я хрін знаю! — знову визвірився Сергій.

— Не собачся, далі слухай. Спочатку та баба, вдовиця, пацана називає — буцімто саме він її чоловіка пресував. Потім хтось там на нього ще вказав. Далі пацан заліг на дно, а менш ніж за добу здає його твоєму другу Шполі типчик один, Діма Голова.

— Про це ж наче ніде не говорили…

Замість відповіді Воля пронизав Сергія поглядом, по вінця сповненим докору. Погоджуючись, що бовкнув дурницю, Горілий кивнув.

— Чув про такого?

— Про якого?

— Діма Голова. Це його поганяло, башка в нього цікава. Кругла абсолютно, лиса, вуха чебурашкові…

— Мене, Воль, кілька років у місті не було.

— Вибач, тоді все ясно. Голова — дрібний злодюжка, плановий наркоман, утримував притон і потроху барабанив ментам. Через те й не посадили.

— Зовсім не сидів?

— Ну як… колись було, коноплю вирощував. Написали, типу в промислових цілях… Відсидів скількись там, не знаю, надто дрібний пасажир. Коротше, останнім часом, це вже мої хлопці нанюхали, перебував на оперативному зв’язку у Шполи. Як Голова надибав інформашку про ничку того Бородулі — велика таємниця, начальнику. Бо не могли їхні доріжки ну аж ніяк перетнуся, розумієш? Навіть лягаючи на дно, той Бородуля просто не міг крутитися в орбіті Діми Голови.

— Самого стукача чого не запитали, коли так цікаво?

— Хотіли. І цікаво стало згодом, як він щез.

— Слухай, — Горілий гойднувся вперед, уже зовсім повернувши собі бувалий кураж — така чарівна сила спиртного, — для чого ти зі мною тут і зараз про це теревениш?

Воля, взявши паузу, маленькими ковточками допив рештки свого коньяку.

— Я тебе справді шукав, начальнику. Тільки не так щоб дуже. Хотів би — знайшов би швидше, і говорили б ми з тобою в іншому місці. Та коли вже ти мені тут і зараз випадково, віриш у це чи ні, але — справді випадково, потрапив на очі, значить, доля така. Мені нормальні люди потрібні, бажано з колишніх ментів. У мене ж теми різні, з митниками в тому числі. Вантажі ходять до росіян і назад, бізнес, усе таке. Супровід, гарантування безпеки, спеціалістів бракує. Хотів тобі пропозицію зробити, криміналу мінімум, можна сказати — практично нема.