– Учителька пише на стінах, – посміхнувся Марко. – Уявляю, що виробляють її учні.

І, не довго думаючи, Марко схопив шматок чорної крейди й написав:

«Правителям цієї планети: чудові тут порядки. В Римі за це штрафують. І коли вже відпустите мене додому? Марко»,

Люди зареготали, як навіжені: всі облишили дідуся і зібралися позад Марка.

– Чого вони сміються?

– Через кому, – співчутливо сказав Маркус. – Ти поставив кому в кінці речення. Бідолаха дідусь, напевно, цього не переживе.

Перемога Етельредуса

Незабаром хлопці побачили гомінливу юрбу. На вуличному перехресті стояв оркестр. Музики тримали напоготові інструменти й чекали, мабуть, на знак диригента. Однак Марко помітив, що в центрі уваги був не оркестр, а скляна урна, в яку люди кидали папірці.

– Зрозуміло, – сказав собі Марко. – Вони голосують. Маркус усміхнувся, але промовчав. Зрештою до урни підвели хлопця з зав'язаними очима, він вийняв одного папірця і передав його своїм супутникам. Настала тиша, один з них голосно прочитав ім'я:

– Етельредус Аріфредус Болатус!

Усі загукали: «Слава!» Оркестр ушкварив веселого марша, і з юрби виступив чоловік. Від великої втіхи він зашарівся й потискував руки праворуч і ліворуч.

Рббот-робітник витяг з мішка мармурову табличку, щось на ній написав і, вилізши драбинкою, прибив табличку до стіни: '

«Проспект Етельредуса Аріфредуса Болатуса», – прочитав Марко.

Дідусь, що стояв поруч Марка, не міг приховати розчарування.

– Вже сім тижнів я беру участь у конкурсі на цей проспект, та все мені не щастить. Краще вернутися на сорок п'ятий провулок: там я балотуюсь уже п'ятдесят чотири тижні. Чи тепер, чи в четвер, а мені таки пощастить.

Так Марко дізнався, що на Планеті Новорічних Ялинок вулиці, провулки та майдани називаються іменами простих людей, мешканців міста. Балотування відбувається щотижня, щоб задовольнити якомога більше охочих. Звичайно, балотується лише той, хто хоче. І той, хто балотується, робить це швидше задля розваги, аніж з марнославства. На Землі, гадав Марко, усі вони грали б у лотерею чи спортивний тоталізатор. І принаймні могли б виграти добрі гроші.

Не загилиш як слід і бляшанки

Марко хотів був пояснити Маркусові, як розважаються на Землі, але той ніяк не міг того второпати.

– Добрі гроші? – запитав Маркус. – А що це таке? З чим його їдять?

Марко пирхнув.

– Шкода праці розказувати, – мовив він. – Недотепи ви якісь та й годі.

І спересердя копнув ногою бляшанку. Та ба! Бляшанка була гумова. Маркус пояснив, що муніципалітет звелів розкидати ці бляшанки, аби хлопчакам було що загилити, йдучи до школи чи вертаючись додому. А що бляшанки гумові, то не шкодять ані ногам, ані черевикам.

Тим часом смеркло, і ялинки засяяли тисячами різноколірних лампочок.

– Чому не зачиняють на ніч вітрин? – запитав Марко.

– Нащо їх зачиняти? Адже комусь, може, забагнеться взяти пару черевиків, чи друкарську машинку, чи холодильник.

«Якщо тут крадуть удень, – подумав Марко, – то що говорити про ніч?» Але вголос він не сказав нічого. Він стомився й хотів більше спати, аніж сперечатися. Дідусь, коник-гойдалка, міжзоряна подорож, дива Планети Новорічних Ялинок – все, що він бачив і пережив того дня, вирувало в його голові, мов швидка карусель. Здавшись на Маркуса, він ступив на рухомий тротуар, примостився на лавці й одразу заснув.

Пробудження

Прокинувся Марко на ліжку у великій світлій кімнаті, у вухах йому аж гуло від тучного гавкоту.

– Знову ті архіпси, – мовив Марко, та не почув навіть власного голосу. Гавкотіння було таке люте – мабуть, один напасник сів на даху. А втім, на якому даху? Марко й гадки не мав про те, де він перебуває. Його стара червона піжама висіла на спинці крісла. Марко подивився на себе. Він був у блакитній піжамі. Хтось заніс його в цю кімнату, роздяг і поклав спати, а він нічого й не чув. Це його не дивувало: адже не раз він прокидався тоді, коли у вікно його кімнати на п'ятому поверсі в Тестаччо світило сонце, хоча хвилину тому – принаймні так йому здавалося – вони з дідусем сиділи в кухні й грали в карти. Ліжко було м'яке, кімната чиста й охайна, на нічному столику стояв телефон. Марко простяг руку и мимоволі погладив трубку. Шкода, що нема кому телефонувати!

Несамовито гавкаючи, архіпси гасали дахом. Поки тривав напад, про сон не було чого й думати.

– Чому цих тварюк не постріляють з рушниць чи зеніток? – буркотів до себе Марко, взуваючи пантофлі. 

Відчинивши двері, Марко опинився в другій кімнаті, схожій на першу. І там теж стояло незастелене ліжко, мабуть, у ньому спав Маркус, однак його тут не було.

– Маркусе! – гукнув Марко, вийшовши в коридор. На цьому поверху було тільки дві кімнати. Дерев'яні сходи провадили до залу, що, очевидно, займав весь перший поверх.

– Маркусе! – ще раз гукнув Марко.

Цього разу він почув свій голос, але йому ніхто не відповів.

Хіба робот уміє плести?

Марко зайшов у зал, походив між кріслами й канапами, взяв з вази яблуко і скуштував його. На стіні був прибитий білий екран. В нижньому кутку – чорна кнопка, видно, для виклику. Марко натиснув кнопку, і екран засвітився, на ньому виникли потворні обриси архіпсів, що зграями шугали над містом.

– Вони вже відлітають, – пролунав голос.

Марко вмить обернувся. Поруч стояв робот, одягнений у жовтий халат. Він дивився на хлопця променистими очима й усміхався. В руках у нього було... Якби перед Марком стояв не робот, а бабуся, він сказав би, що то плетиво.

– Це я плету собі звуконепроникний шолом, – добродушно пояснив робот, зауваживши, куди зиркає Марко. – Якщо архіпси налетять знову, я не чутиму гавкоту. Проте сподіваюся, що більше вони сюди не завітають.

– То нащо ти плетеш?

– Я не звик сидіти без діла. Я хатній робот, а в цьому домі роботи обмаль. Зрештою мені до вподоби плести. Ви серенієць, правда? Вибачте мою нескромність. Мені про все розповів ваш друг. Ви спали так твердо, що нам довелося самим вас роздягти й покласти в ліжко.

– Де подівся Маркус?

– Не знаю. Він пішов, сказавши, що, мабуть, не повернеться. І загадав приготувати вам сніданок.

«Оце маєш! – подумав Марко. – 3 рук хлопчиська потрапити в руки робота. Перекидають мене, мов м'ячика!» 

Залюбки балакаючи, робот плів собі далі.

– Це Маркусів будинок? – спитав Марко.

– О, ні! Це мій. їх у мене з десяток буде. Люди приїжджають і від'їжджають, а я мешкаю тут постійно, підтримую скрізь лад. Як по-твоєму, маю я право вважати їх своїми?

«Напад архіпсів закінчився, – пролунав тієї миті голос із телевізора. – Слухайте концерт на каструлях і глечиках».

Марко крутнув вимикач, і в кімнаті знову запала тиша. Та робот зненацька її порушив.

– Ви б іще лягли та поспали, – мовив він. – Видно, що ви призвичаїлися спати вночі. У нас, щоб ви знали, всі сплять і гуляють коли кому забагнеться.

– А коли ж ви працюєте? – спитав Марко.

– Коли маємо охоту, – відповів робот. – Робота у нас – справа добровільна, як і дозвілля. Звісно, не для роботів. Ми для того створені, щоб працювати і вдень і вночі. Та праця дає нам багато радощів, бо ж ми до неї пристосовані. А люди збавляють час, як їм заманеться.

– З чого ж вони живуть?

– Громадські їдальні завжди відчинені, – здивовано сказав робот.

– А хто готує їжу?

– Машини. Все роблять машини. Це такі чудові машини, що не потребують нагляду: самі будують житла, шиють черевики, настроюють телевізори, миють посуд. Конкурують з нами, роботами.