— Ти теж не хотіла вірити Кривошиїсі! І що? Де ти тепер?!

Помаранчеве марево тремтіло, хиталося, чи то Мар’яні в очах пливло.

— Що з нами буде, Мусько? Мене посадять, ти багатійкою станеш.

— …І викуплю тебе з тюрми, якщо адвокатам не вдасться по-нормальному довести, що ти невинувата.

- І всіх — нафіг! Еге ж? — помаранчеве марево сміється. — Поїдемо кудись далеко далеко… У Фінляндію!

— Там холодно.

— Значить, бактерій мало. Не хворітимемо.

— Мені однаково.

— Значить, у Фінляндію! Ігор там був… Розповідав.

Мар’яна усміхається розчулено.

— А Ярко навчається в Італії…

— Гайда в Італію. Може, перетнетесь.

— Раніше перетнемося, — уже ледь ворушачи язиком, відповідає Мар’яна. — Ми ж рідня… Грошики ділитимемо на днях.

Гроші вабили. Як не намагалася Мар’яна тримати під контролем головне — щоби батьки з бабцею в Дорошівці жили в спокої, щоби адвокат займався Полиною справою без дурнів, — усе неодмінно поверталося до грошей. Мордувалася: скільки їх? На що вистачить, коли розділять із Ярком навпіл? У Мар’яни список першочергових важливих витрат уже складений: тата вилікувати в найкращих закордонних фахівців із проблем хребта, хату в Дорошівці зробити сучасною і комфортною, бо попереду зима, і як батькам дрова тягати? Треба котел нормальний, дім утеплити, мати надумала кролів розводити, баба Ната геть без зубів, а то копійка, автівку би їм… Одразу веселіше стане — і по продукти до райцентру, і до Києва в будь-який час. А Полі хату пообіцяла, і то не маячня. Поля в селі одужає. І фельдшерів у Дорошівці нема, а Поля — крута, Поля будь-якому лікареві фору дасть.

— Тільки би витягти її спочатку, — шепотіла. — А то теж, можливо, до біса грошей вартуватиме. І куртка зимова в Полі «економ-класу»…

Та й самій Мар’яні не завадило би… одягнутися, узутися, відремонтувати хрущовку, придумати собі заняття, щоби страшні думки відступили, не мордували щодня, нагадуючи: хоч що роби, та твоє життя — порожнє. Остання…

— Клята Перпетуя! — шепотіла, хоч у хвилину відчаю сама для себе висунула гіпотезу, що Перпетуя, сама не відаючи того, залишила гроші для того, щоби Мар’яна могла скористатися недешевими послугами репродуктологів, завагітніти за будь-яких умов чи принаймні заплатити таки сурогатній матері.

— Побачимо, на що тих грошей вистачить, — бурмотіла, і думки знову поверталися до грошей.

Ані канадські банкіри, ані Стороженко з ін’юрколегії, ані Пітер і досі конкретно не роз’яснили Мар’яні через що, власне, крім одкровень Перпетуї, колотиться давня спадкова справа. Яка ціна питання?! Усе закінчувалося обіцянкою знайти Ярка й тоді вже прояснити картину. Та пошуки ускладнювалися. Зустріч спочатку відклали на день, потім знову… Пітер розгубився.

— Здається, Ярко таки помер, — відвів очі. — Не можемо знайти ані його, ані його батьків.

Мар’яна отетеріла: не буває такого! Вони з історичної давнини долі людські вихопили голими руками, як меткий ведмідь форельку з джерела.

— Жартуєш? Адреси є, телефони! Сусіди й рідні є! Ніхто нічого?! В Ізюм телефонували? Там Яркові батьки!

- Ізюм за п’ятдесят кілометрів від Слов’янська, — відповів Пітер. — Кажуть, Раєвські навесні збиралися туди. З Ярком чи ні — невідомо, але… у Слов’янську ми перевірити не можемо. Небезпечно. У будь-якому випадку ми повинні Ярослава знайти: живого чи… — замовк. — Без цього справа не зрушиться.

Ярко на сході? Мар’яна вийшла з ін’юрколегії, посунула до метро. «Я таки проклята, зурочена й наївна до повного ідіотизму. Вся ця історія з Дорошами від початку… від першого слова Хотинського про заповіт перетворила моє життя на страшний сон, і я в ньому програю, безкінечно програю, як остання лузерша, і вже сама не розумію, чого хочу. Я вже не розумію, чому серце так хвилюється за Ярка? Може, бо кров одна, і тільки? Нам разом ніколи не бути, то вже зрозуміло, і не тому, що Ярко молодший, трохи божевільний і не бреше… Ні, не тому. Не може хлопець сказати: «Ти — моя жінка», а потім зникнути на півроку. Справи? Маячня! Кого захищав і з ким боровся, коли мені був потрібен захист! Чому не розшукав мене?! Що я взагалі про нього знаю, крім красивої казочки про кватроченто?… Нічого! Ні… Треба викидати все те з голови! Налагоджувати хоч подобу нормального життя, бо — кисіль! Розповзлася, ніяк себе докупи не зберу, а мені треба… Може, всім пофіг, та в мене сім’я. Татові допомога потрібна, мамині мізки підкрутити, бабцю втішити… Хоч з грошима, хоч без них!..Але краще — з грошима. Мені не шкода! Хай половина Яркові. Хай він живий буде, братик мій…»

Спустилася в метро. Усілася, поки до вагона не встигло набитися людей повно. Ковзнула очима по люду й остовпіла — з іншого кінця вагона на неї дивився Ярко. Не змінився, не змарнів, вуста дитячі припухлі, тільки очі сумні…

Удруге в ріку? Мар’яна закам’яніла: не зводила з Ярка глибоких карих очей, серце гупало. Він не бажав повторювати маршрут піврічної давнини. Підвівся важко. Мар’яна перелякалася: виходить?! Та Ярко дотягнув важкий рюкзак до Мар’яни, присів перед дівчиною навпочіпки, торкнувся її руки.

— Хлопче, ви з глузду з’їхали?! — обурено вигукнула якась жіночка. — Може, ще вляжетеся?!

Ярко усміхнувся знічено. Підвівся. Невблаганний натовп зносив його до дверей. Мар’яна підхопилася рвучко, подалася до хлопця, вхопила його за руку.

— Ми виходимо! Пропустіть, ми виходимо! — вигукувала нервово.

Порожня станція метро видуває думки. Мар’яна і Ярко сидять поряд. Він дивиться перед собою, усміхається сумно.

— Я знав… — каже врешті.

— Що? — Мар’яні хочеться бути суворою і гордою, злою медсестрою з садо-мазо, вимогливою вчителькою чи просто старшою сестрою, як, за великим історичним рахунком, і є.

— …Що перетнемося саме тут, — Ярко кладе долоню на Мар’янину руку. Мовчить.

Чому він мовчить?

— Мені сказали, що ти… загинув на Майдані, - каже Мар’яна, наче виправдовується: мовляв, тому й не шукала. А ось чому ти мене не шукав?!

— Усе нормально.

— Ненормально! — Мар’яна стає схожою на матінку Аїду. Червоніє, дратується: навіщо собі брехати? Чекала на цю зустріч, та все складається геть не так, як у мріях. Неговіркий Ярко максимально скорочує відповіді, не кинувся в обійми: моє ти кохання, як же я жив без тебе! Значить, жив собі…

Мар’яна дивиться на Ярка зухвало.

— Де ти був? — питає-дорікає.

— Тільки вранці з Грузії прилетів.

— Відпочивав? І як море?

— Біджо… — Ярко тьмяніє, дивиться в підлогу.

Мар’яні стає страшно. Відсахується, заглядає Яркові в очі:

— Він же не помер?…

— Убили… У Слов’янську…

— Господи! Як Біджо в Слов’янську опинився?

— За мною поїхали… Біджо й Аврора.

— Ти що там забув, Ярку?! — коли вже тут про пиху думати. Сльози на очах, серце калатає.

— Сім’ю рятував…

Мар’яна мовчить, хоча рветься: я теж рятувала сім’ю!

— Устиг? — лиш питає, голосу свого не чує.

Ярко киває.

— Без тебе було дуже порожньо, — вимовляє врешті.

Мар’яна чіпляється за слова: от вона, їхня друга ріка! Ще можна повторити… Варто лише дістатися матраца, покритого ліжником. Збуджується. Торкається Яркової щоки.

— Ходімо додому…

Та Майдан змінив навіть комуналку на Рибальському. І тут уже не так, як раніше. З кухні визирає засмучена Аніта.

— Мар’яно… Знаєш про Федю?

— Ні… А що з ним?

— Загинув на Майдані дев’ятнадцятого…

— Дуже шкода, — зникають усі слова, крім банальних, бо серце не бажає чути страшного, серце хоче кохання й утіхи.

— А про Біджо?

— Ярко розповів…

— Не можу спати… — бідкається стара вчителька. — Усе думаю: може, я зробила менше, ніж могла, тому вони загинули через мене…

Мар’яна знизує плечима. Услід за мовчазним Ярком входить до знайомої кімнатки, та й тут зміни. Матрац застелений звичайним махровим простирадлом.

— Біджо ліжник любив… Я… накрив його ліжником, коли повертав до батьків…

Мар’янине збудження згасає. Тупцює на порозі кімнатки, не може кроку всередину зробити. Усе змінилося: вона, Ярко, ця кімнатка, увесь світ.