— Читайте… — прошепотіла приголомшено, простягнула аркуш Пітеру, і всі довгі півгодини, поки чоловіки ретельно вивчали документ, обережно передаючи його з рук у руки й ставлячи якісь позначки в своїх нотатниках, все дивилася на зламаний сургуч. «І я, і Ярко… від Яреми… Сьоме коліно, останні Дороші? Прокляті? Помремо, ніхто після нас не лишиться? Так он чому Кривошиїха казала, що ніколи дитинки не матиму! Як страшно!»

— Неймовірний віраж, — урешті подав голос спокійний співробітник ін’юрколегії. — Виникають питання.

— У нас є відповідь, — зауважив Стороженко. — Усі звернули увагу? В останніх рядках чітко вказано: нащадок по лінії Гната, офіційного сина Самійла Дороша, за твердженням Перпетуї — сина Яреми… має бути присутнім, якщо… Я процитую! — увіп’явся очима в аркуш. — «…за умови що вони є серед живих християнських душ», — повернувся до рухливого колеги: — Потрібне свідоцтво про смерть Ярослава Раєвського-Дороша. Якомога скоріше!

— Почекайте! — смикнулася Мар’яна.

Пітер зблід, завмер.

— Перепрошую? — витягнув шию Стороженко.

— Ні… Нічого, — Мар’яна прикипіла очима до сургучу. — Листа Перпетуї можу собі забрати?

— Трохи пізніше, коли завершимо зі спадковими справами, — відповів рухливий. — Зараз можемо зробити вам копію.

Стороженко підвівся, обійшов стіл, відсунув крісло, допомагаючи розгубленій Мар’яні підвестись.

— Розумію… Надто багато емоцій. Відпочивайте, пані Озерова. У нас пара днів піде на юридичне оформлення послання Перпетуї як такого, що прямо впливає на наступні кроки щодо спадку. Запросимо свідоцтво про смерть Ярослава Раєвського-Дороша, а потім зв’яжемося з вами. Вас підвезти?

— Ні… - Мар’яна сунула до виходу, все озиралася на Пітера — навіть голови в Мар’янин бік не повернув: блідий, напружений, крутив олівець, супився.

Мар’яна вже взялася за ручку дверей, серце тягнуло назад. Завмерла. Озирнулася до заклопотаних чоловіків у кабінеті — уже діяли, зібралися докупи, щось тихо і жваво обговорювали.

— Він живий! — видушила винувато.

— Перепрошую? — не зрозумів Стороженко.

— Ярослав Раєвський-Дорош — живий! І я… приймаю його в серце… Без злостивості і заздрощів… Заради збереження крові Дорошів…

Поля зникла. Уже під вечір, коли розбита й ошелешена Мар’яна дісталася хрущовки на Воскресенці, десять разів поговорила з батьками й бабцею, запевняючи — все гаразд! — коли розхристані думки — гроші, Ярко, Дороші, прокляття, гріх, — врешті вишикувалися за значущістю — дитина, прокляття, все решта, — коли наплакалася — сьоме коліно, зурочена, остання… Тому й дитини не народить? За що?! За похіть якоїсь Перпетуї?! Коли двадцять разів перечитала послання з давнини, намагаючись віднайти поміж рядків прихований зміст, тільки потім згадала про подругу, зателефонувала.

— «Абонент поза зоною…»

Насторожилася. Давай надзвонювати, та марно. Під ранок мобільний сам ожив: номер невизначений. Байдужий чоловічий голос повідомив: Поля затримана, перебуває в Броварському райвідділі міліції.

З сонцем Мар’яна дісталася Броварів.

— На Київ повезли, — пояснив похмурий черговий.

— Куди саме?

— Не знаю.

— За що її затримали?

— За підозрою у вбивстві.

— Поля вбила людину?

— Колись… А тепер повернулася на місце злочину. Достоєвський! — виявив ерудицію черговий, демонстративно почав клацати мобільним: мовляв, розмову закінчено.

— Пітере! Поможи! — захекана Мар’яна бігла на Майдан. Мобільний біля вуха. — Біля Архистратига… Чекаю!

Після трагічного 19 лютого 2014-го Мар’яна вперше повернулася на Майдан. Бігала поміж наметів, що скупчилися ближче до поруйнованого Будинку профспілок, шукала знайомі лиця, бо ж мав тут залишитися хоч хтось, хто знав Полю, кого вона перев’язувала, втішала, обнадіювала. Та по Майдану ходили незнайомі люди зі скриньками для пожертв. Кинулася до одного — вусатого, з оселедцем, у камуфляжі.

— Поможіть! Дівчину заарештували. Медсестру. Поля! Її тут усі знали. Вона від початку на Майдані була.

— Поможемо, — кивнув вусань. — Грошей трохи підкинь, зберу людей, покричимо у мєнтів під вікнами. Вона в якому відділку? Топати далеко?

— Які гроші? Ви здуріли? Поля тут…

— А я де? Не тут?! Що ти галасуєш? Ходять тут, мізки компостують: «Розходьтесь, розходьтесь!» Нам уже їсти нема чого! Грошей дай! Хоч у скриню кинь!

Мар’яна глянула на вусаня, як на лайно, мовчки посунула до Архистратига, і поки курила, очікуючи Пітера, в голові билося одне: усе марно?…

— Справи такі… - вправний юрист Пітер дістався Майдану вже з інформацією про Полю. — Поля в райвідділі, тільки-но суд відбувся, їй обрали запобіжний захід: перебування під вартою на два місяці.

Мар’яна вухам не повірила.

— Жартуєш?! А що сталося?! Ти з’ясував?

- Її помітив у лісі житель Калинівки, викликав міліцію, бо поведінка дівчини здалася йому дивною. Чи то влаштовувала щось на кшталт меморіалу на сосні поряд із напіврозритою ямою, чи то саме намагалася ту яму розрити… У ямі знайшли тіло людини.

— Господи…

— Спокійно. Знайду адвоката, спробуємо для початку домогтися зміни застережного заходу на підписку про невиїзд.

— Які підписки, Пітере? Ні! Той хлопець… Ігор, може, найперша жертва Майдану! Всі ж знають… Поля його шукала безперестанно. Поясни їм! Хіба можна, щоби після Майдану… Після всіх цих смертей і страждань, ті, хто душу клав, тепер безправними й безголосими лишилися.

— Процедура… — лиш розвів руками юрист Пітер.

— До дідька! — розхрабрилася, тягнула Пітера до райвідділу. — Ходімо! Ми звідти не підемо, поки Полю не випустять. Буду голодувати, намет під їхніми вікнами поставлю… Молоток знайду!

— Мар’яно, просто послухай! — Пітер зупинив дівчину, взяв за плечі. — Майдан і стояв заради того, щоби все по закону, а закон — один для всіх. Молотки закінчилися! Час прати вишиванки іншими методами. Повір: маємо йти нормальним цивілізованим шляхом. Я знайду адвоката сьогодні ж, контролюватиму справу, аж поки не побачу, як ти обіймаєш Полю.

Мар’янина хоробрість схлипнула, пролилася сльозою. Глянула на Пітера розгублено.

— Невже все марно було?

— Ні! Навіть сумніву не май! — упевнено відповів Пітер. — Надто багато поруйновано… Усе змінилося, за день не відбудувати. Але люди… уже будують… Я будуватиму.

— Ти?

— Думаю лишитися в Україні.

— Сміливий…

— Може, йолоп, але вже такий, — усміхнувся сумно.

Тої ночі згодилася горілка, яку Мар’яна в подруги відібрала, та так у кухні й лишила. У рідній хрущовці на Воскресенці Мар’яна напилася, як чіп: хотіла до безпам’ятства, та пам’ять стукала в скроні, по кухні тоскно ходила Поля в помаранчевій тюремній робі.

— Скінчилися ілюзії, Мусько. Ігоря нема… Не хочу далі жити… Щоби жити… Треба забути все, починаючи з 30 листопада минулого року… — шепотіла.

— А помститися? — Мар’яна кліпала повіками, намагаючись зосередитися на постаті подруги, та бачила лише помаранчеве марево.

— Не можу… Вже нема сил на лють. Добре, що молоток віддала. Знайшли би молоток, сказали би… я Ігорю череп проломила.

— У Ігоря череп проломлений?

— Тупим предметом. Так мєнти сказали. Був би молоток…

— Слава Богу!

— Хіба? — тоскно питала Поля. Помаранчеве марево тремтіло. — Чому я за ґратами?

— Не знаю… Вибач, я дурна! Я про інше. Маємо жити далі інакше. Пам’ятати, берегти в серці, але… йти далі. І ти… там не лишишся. Ми з Пітером тебе витягнемо.

— Для чого? Однаково нічого не забуду. — Коло замикалося.

— От чому ти все про себе?! — обурювалася Мар’яна. — Ніби тільки тобі горе!

— Твої — всі живі…

— А Гоцик? Макар, Галинка? Ти їх не знала? Вони не свої?

— Не перекручуй! Ярко твій живий…

Мар’яна наливала собі знов, кривилася.

— Нічого не вийде… Тепер знаю, чому в мене дітей ніколи не буде. Дві тітки колись мужика не поділили, а мені — результат.

— Нащо вірити в таку дурню?! — подруги мінялися ролями, і тепер уже помаранчеве марево тягнуло Мар’яну з чорної ями. — От я вийду… Піду в інститут нефрології…