Генералу й мову відібрало, гайда телефонувати нагору. Так, мовляв, і так, мені тут погрожують! Пристрелити обіцяють! – Хто погрожує? – на тому кінці зв’язку. – Прізвище? – Генерал із готовністю: такий-то! – А генералу у відповідь спроквола: – А, цей… Він якщо сказав – так і зробить…

Під Маріуполем знову колотнеча. Українські сили відбили наступ на місто, бої тривали саме там, за тринадцять кілометрів, у селі Широкиному, куди перекидатимуть днями підрозділ Романа. Під Маріуполем панує піднесення, командири схвально оцінюють перспективу режиму припинення вогню, але уточнюють: якщо йдеться про обмін полоненими та перегрупування сил. Якщо ж це буде тривала позиція зі спробами домовитися про автономію та амністію для бойовиків, то ставлення до цього – різко негативне.

18

Павутиння зблискує у променях призахідного сонця, летить у повітрі, снується у траві, у незібраному бадиллі сухої кукурудзи. Роман зняв липучі нитки з вій, з брови, розрубаної навпіл, вона зрослася трохи неправильно – залишився червоний рубець посередині. Цей шрам тягнувся вгору на чоло і донизу, аж до підборіддя. Справді, як казав Корнет, залишиться на все життя.

Із поля видно дахи крайніх хат селища, чи то Червоного Партизана, чи то Червоного Комунара. Неймовірно, скільки тут містечок, селищ та сіл, перейменованих колись на радянський лад, із втраченими споконвічними назвами: Покровське, Малиновка, Ключевське… Про це теж свого часу розповідав усезнаючий Лектор, згадуючи про Маріуполь. Його місто 1989 року повернуло собі своє ім’я – після того, як кілька десятиліть називалося Ждановим, на честь того Жданова, переслідувача культури та прихильника «заградзагонів». Однак ані мама Лектора, ані деякі її ровесники так і не навчилися називати місто Ждановим, воно для них завжди залишалося Маріуполем.

Коридор для цивільних. Просто у полі. Бо дорогу обстрілюють, там не пройти. Сапери знімали розтяжки, знешкоджували протипіхотні міни. Уночі Роман ще з кількома бійцями протоптував стежки для машин та людей – просто у соняшниках та кукурудзі. А нині тим коридором почали виходити й виїжджати біженці.

У скісних променях сонця вже пропилюжили стернею з півтора десятки легковиків, збираючи на бокові дзеркала та антени срібло вересневої павутини. Допотопний жигуль-копійка, ледве долаючи перешкоди, чіпляючись за усі горбки своїм іржавим днищем, застряг на ділянці Романа. Той заходився штовхати, пересунувши автомат на спину. За кермом червоновидий дідуган тужився, припавши до керма, розлючено вдивлявся перед себе крізь окуляри, підмотані синьою «ізолєнтою». Салон був напхом напханий пасажирами та речами: старша жінка попереду, завалена клунками, ще одна позаду, середніх років, навколо неї діти – два хлопчики-підлітки припали до вікон, дівчинка років п’яти з булькатим песиком на колінах, той спочатку видався Романові іграшкою. Жигуль, нарешті, здолав перешкоду, пахкнув вихлопом в обличчя, рвонув уперед – пилюка з-під коліс покрила Романові берці.

Помітно танула прозора дзвінкість у повітрі. Замість неї розливалася тривога, її відчування зависало у пониззях білими клаптями вечірнього туману. Спочатку видавалося, що це непогано: туман слугуватиме прикриттям для ходаків. Вони тягнулися за автівками, йшли квапливо, не озираючись. Сунули збитою, зосередженою колоною демонстрантів. Із наплічниками, клунками, торбами. Мовчки. Пхали дитячі візки з речами перед себе, тягнули кравчучки. Перехняблені рипучі колеса вгрузали в землю, застрягали у стерні. Малі діти у шапках, вбрані з розрахунком на холодні ночі, з улюбленими іграшками в руках та за плечима. Похмурі жінки невизначеного віку. Багато старших людей, поміж них високий дідуган у спортивних штанях, у піджаку зі значком ДОСААФ на лацкані, в кедах, із довгою міцною парасолею замість ціпка. Миготять запалені очі, бруд під нігтями, рожеві щічки, ляльки під пахвою, яскравий манікюр, книжки, перев’язані мотузкою, три пляшки горілки «Московская» у прозорому пакеті… Чоловік із кущавими сивими бровами сапливо хапає повітря, у нього бронхіальна астма. У грудях грає орган. Роман тримає його речі, поки той шукає по кишенях таблетки…

Із боку селища, попри домовленості, починають пострілювати, наразі навмання, попереджувально. Обумовлений час добігає кінця. Ходаки додають у темпі, хтось падає, скрикуючи. Хтось на нього натикається.

Туман збирається у довгі пасма, клубочиться, вихоплюється віхтями – поріділа колона заходить у стовпи туману й виходить із них, виносячи його клапті на плечах, аж нарешті усе навколо затягує рухливою імлою.

Постріли набувають загрозливого звучання. Там, де стріляють, мабуть, вирішили, що тут пускають димові шашки, готуючи сюрприз.

Роман знає, що робити. Жодного наказу не потрібно. Тут вже ніхто не скаже: спостерігати, стояти, триматися. Тут усе зрозуміло.

Тримайтеся за руки, каже Роман у сіру повсть. Бере когось за руку, та відсмикується, а тоді сама шукає його, стискає – шорстка суха долоня, чоловіча чи жіноча, не розбереш. Там, у драглистому мороці люди беруться за руки, щоб не загубити одне одного. Роман йде навпомацки, притримуючи автомат на грудях. Позаду гамір, паніка росте. Лунають розпачливі зойки. Куди ми йдемо? Хто нас веде?

Просто довіртеся мені, озирнувшися, каже Роман. Просто довіртеся.

Рука у його долоні безвільно здригається, але не виборсується. Усі сподівання на те, що там далі, по ланцюжку, не розтиснуть рук, не загубляться у цьому суцільному мороці. Хтось все ж не витримує, зривається з місця, біжить із криками, збиваючи інших із ніг. Хтось із гучним віддихом крекнув, хтось скрикнув – й замовк. Того панікера, мабуть, зупинили, може, й той дід-досаафівець своєю довгою парасолею.

Туман загус, зупинив будь-який рух, він плутав ноги, заповзав у розчахнуті роти, набивався у легені, заважаючи дихати. Щільний натовп зупинився, готовий запасти в остовпіння або ж зірватись у крик. Аж раптом сонячний промінь, слабенький і кволий, пробив брудне марево, за ним ще один, і ще – вони торкнулися облич. Люди ожили, скинули зі себе заціпеніння. Роман побачив попереду Пенцака – і передав йому живу вервечку далі, а сам повернув назад, на свою ділянку, за яку він відповідає.

Там тримався туман. Звіддалік чулися голоси та дитяче квиління. «Сюди! – гукає Роман. – На мене, сюди!» І чує свист, й розрив снаряду десь поблизу.

Насувається сіра холодна мана.

«Сюди! – гукає Роман. – Сюди!»

Скупчення туману сповнюється голосами й рухами. Але нікого не видно. Роман водить руками в імлі, ні на що не натикаючись. Його охоплює розпач, звідкись заносить димом, сигаретним димом. Хто тут курить?

– Гей, не дрейф, – голос Валіка й короткий смішок. – Прорвемося.

Повз Романа пролітає збитий нігтем недопалок. Рука Валіка, його жест.

– Валіку, ти?!

– Та все-все! Не кіпішуй.

Хтось заступає дорогу. Хтось стоїть проти нього, за імлистою завісою. Якась світла постать.

– Тихо! – голос Міхалича. – Слухай повітря!

– Праворуч! – попереджає Лектор.

– Хлопці! – Роману перехоплює горло. – Хлопці…

– Тільки от давай без цього! – прикрикує Корнет. У його руці похитується велосипедний ланцюг, розповідав колись про махачі на районі у себе в Харкові, з такими-от ланцюгами. Де він узяв його? Як він сам тут узявся?

– Корнете, ти ж у госпіталі?

– Я тут! – майнула тінь. – Чи тобі повилазило?

Білий ангел на мить проступає з туману. Сяюче мерехтливе видіння.

Хлопок віддалік – і свист… Усе ближче. Уже й протяг у повітрі.

Роман летить на землю, його хтось пожбурив щосили. І наче накриває згори непроникним щитом сталевого туману. Стерня коле обличчя, Роман чує знайомі звуки – наче по броні цінькають кулі чи осколки. Свист. Це гуляє у повітрі велосипедний ланцюг. Хлопці десь над Романом стиха перекидаються словами, короткими репліками, подібними на команди. Ані слова не розібрати.

А тоді тиша.

Роман бачить: у холодній сутіні сяє біле видіння. Це ангел або жінка, обриси мерехтять. Над головою – срібне сяйво.