Дитяча потреба зазирати у чужі вікна нагадала про себе у Львові одразу, ще на шляху від вокзалу до будинку. У вікні третього поверху жінка з недбало зашпиленим на потилиці неслухняним волоссям збивала подушку, злегка підкидаючи її перед собою. З балкону другого поверху дивився у підзорну трубу хлопчик, обзирав щось у небі, Ольга глянула туди – на дротах гойдалася зграйка птахів. Львів відкривався назустріч на рівні погляду вгору.

Масивні двері до помешкання. Ручка, якої щодня торкався Роман, ось вона. Деренчливий вхідний дзвінок. «Остапе, це ми!» Чорно-руда Найда пометляла хвостом на порозі, пропускаючи у передпокій; добродушна підсліпувата собака одразу визнала незнайомку.

Вийшов Остап, молодший брат Романа, семикласник, сухо привітався, підхопив речі гості, заніс, за маминою підказкою, до кімнати брата – і зник за своїми дверима. Мама запросила цю Ольгу, нехай нею і займається, а Остап не вітає вторгнення чужинки на територію брата. Брат, може, сам приїде у відпустку, то де він спатиме, цікаво?

Остап схожий на батька, в обох однакові сірі очі. А сині у цій родині – у матері та Романа. Петро Петрович трохи потовкся із жінками на кухні, обтираючи сльози з одного ока, і втік до вітальні, де працював телевізор: там починався випуск новин. Жінки залишились на кухні, великій, у формі неправильного чотирикутника, з нішею-заглибиною, вузькою комірчиною та високим вікном, що виходить просто на вулицю, на трамвайну колію.

Це була ідея Ганни Андріївни – запросити до себе дівчину Романа. Те, що це його дівчина, вона зрозуміла тієї доби, що залишалася у її хаті, бо не мала сили одразу повернутися додому. Петро Петрович не зрозумів пропозиції дружини, але, знизавши плечима, сказав: роби як знаєш, запрошуй, коли хочеш. Вони щойно пережили майже два тижні невідомості, уже другий за це жахливе літо, коротший, але такий же виснажливий період непевності. Петро Петрович ковтав таблетки від тиску. Тримав їх на підвіконні вітальні, яка водночас була їм із дружиною за спальню, достатньо було розкласти диван. І на роботі ховав таблетки у верхній шухляді з паперами, у куті. Про всяк випадок.

Дружина у найважчі дні демонструвала дива самовладання, після роботи ходила у басейн, казала, що мусить себе навантажувати фізично, аби не збожеволіти, і бути у формі, щоб подобатися синові. Коли нарешті почули голос Романа, плакали удвох, обійнявшися. Доля зглянулася над ними вдруге. Ганна Андріївна обтерла сльози тоді й сказала чоловікові: запросимо цю дівчину до нас, я дещо у молитвах обіцяла, одна з цих обіцянок – запросити цю дівчинку до нас, бо вона далі Маріуполя ніде не бувала.

Був ще один важливий момент. Ганна Андріївна ще там, на сході, відчула, як Ольга ставиться до її сина. Вони про це не говорили, але й без того було зрозуміло. А син їй днями таке видав: добре, ма, що запросила, бо якби зараз можна було щось планувати, думати про майбутнє, а не жити одним днем, то сказав би тобі, ма, що це твоя майбутня невістка.

Цього вечора Ользі показали Львів з висоти його пагорбів, поїздили легковиком, зупиняючись на нижньому оглядовому майданчику Високого замку, на Калічій горі, на вулиці Старознесенській. Наступного дня усі розбіглись хто куди – Петро Петрович у свою контору, Ганна Андріївна в університет, Остап до школи. Ольга пообіцяла, що не заблукає, й вирушила до центру сама.

Оце так відкриття: місто Романа розмовляло різними мовами. Ольга чула не лише українську, але й російську, англійську, польську. Ніхто на чужинців не озирався, не витріщався. Ніхто на таких, як вона, не дивився зверхньо, на запитання про вулицю, скажімо, Краківську не відправляв на вулицю, скажімо, Під дубом. А Ольга між тим була готова до подібних ексцесів… Вона никала містом з мапою у руках, вона вивчала місто пішки.

На зупинці Ольга запитала:

– Яка марка їде до центру?

Дівчина-ровесниця її не зрозуміла. На допомогу прийшла жінка середнього віку з великою картатою торбою біля ніг:

– Сімка. Або тридцять перший.

Тут транспортний маршрут називали «номером», а не «маркою». Говорили: який номер їде до центру?

У магазині на Ольгу продавчиня очі витріщила, почувши: «Візьміть під ращот». Що не зрозуміло? Без здачі. Або ще правильніше – без решти… У них зазвичай у маршрутках це можна було почути. «Візьміть решту зі сотні!» Ці особливості Ольга схоплювала дуже швидко.

Із чистотою мови у них тут теж було не все так просто. Люди були різні і говорили по-різному. Поруч з Ольгою у маршрутці їхала жінка, що голосно обговорювала з подругою якісь свої дрібні проблеми. На якомусь неймовірному суржику.

– Авжеж, – говорила вона, – нє то що нєкоториє… Надолужуй тепер, кобіто, наздоганяй! Ні, не брала… Відмовилась… Якесь це радейко падазрітєльне. А ти що?… От бачиш? Маладєц!.. Маладчіна! Тримайся подалі від того фацета!

Ольга вийшла там, де їй сподобалось, ішла пішки навмання, повертаючи куди очі. Зайшла у район давніх особняків, поміж них були і новітні, дуже гарні, але були й старі – і відреставровані, і занедбані. На фронтоні одного з них сидів кам’яний орел, у віньєтках інших були викладені жіночі імена. Якісь чоловіки, яких вже давно немає на світі, залишили по собі гарні будинки з іменами своїх коханих.

Ольга відчинила двері ключем Романа й почула з вітальні:

– …бо герої війну не виграють. Герої, навіть якщо це масовий героїзм, створюють лише тактичну перевагу. Війни виграють стратегії і стратеги, – голос незнайомого чоловіка. – Хіба я кажу, що героїзм може замінити стратегію? – голос Петра Петровича.

– Оля прийшла! – Ганна Андріївна вийшла у передпокій, завела свою гостю до вітальні.

У вітальні за гостиною четверо. Окрім господарів – огрядна жінка, вигадливо й зі смаком вдягнута, і чоловік із борідкою, він зняв окуляри, протер паперовою серветкою, знову почепив на ніс.

Ганна Андріївна усіх познайомила: це Оля, а це наші друзі пані Стефа і пан Степан, сідай з нами, Олю.

Її, на щастя, ніхто не розпитував. Вона налила собі чаю з великого порцелянового чайника, узяла шматочок торта, їла і слухала. Говорив переважно пан Степан. Громадянська ініціатива і волонтерство – це дуже добре. Але якщо проти нас воює сильна держава, то здолати її може лише сильна держава.

– Де ж нам зараз узяти сильну державу? – зупиняв його господар. – У нас громадянське суспільство на дві голови випереджає державу.

– То це буде творча зустріч? – нахиляється до гості Ганна Андріївна.

Пані Стефа кидає погляд на годинник на стіні, час іще є. Так, творча зустріч. Вони з чоловіком йдуть на вечір громадського діяча, письменника.

Жінки вибираються на кухню – зварити ще кави. Ольга допомагає, носить горнятка до кімнати. Чисті ложки забула, повертається і ще з коридору чує голос гості: «Чим горщик накипів, тим і смердітиме». Вона б і не подумала, що це про неї, якби обидві жінки так помітно не знітилися, побачивши її на порозі кухні. «Я ложки забула», – Ольга узяла що треба зі столу й вийшла.

Ну ось тобі й правда життя. Дістала?… Чим горщик накипів, тим і смердітиме.

Ольга скидає капці, ноги – у кросівки. «Найда, гуляти?» Собака з готовністю підвелася й обтрусилася. «Я Найду вигуляю!» – гукнула, прочинивши двері.

Надворі набрала номер Романа – поза зоною. Ні, вона не мала наміру йому жалітися чи щось такого. Вона б навіть не згадувала про ті образливі слова, лише хотіла його голос почути.

Коли повернулася, гості вже пішли. Ганна Андріївна зустріла її на порозі. Червоний ніс, підпухлі повіки. Тут– таки обійняла Ольгу… Чоловік у дверях кімнати розвернувся, пішов до телевізора, упевнений, що не варто тепер до жінок пхатися, стовбичити поруч не слід. Ганна Андріївна шморгнула носом, відсторонилася:

– А де наше червоне вино? Де це чудове іспанське рьоха? Там є ще півпляшки.

Вона сама розлила його у два келихи, перша піднесла свій вгору. «За його повернення!» – сказала. Ольга теж підняла свій келих.

– Олю… Я сказала Стефі, що мені ці її коментарі украй неприємні. І ще дещо їй сказала, що тебе не стосується. Я хочу, щоб ти знала: я не змовчала.