Запаморочливо пахне нічна фіалка після заходу сонця, Роман вже знає, що ці квіти саме так називаються, йому Валька сказала. І що ближче до ночі, то духовитіший солодкий аромат. Ясно-бузкові квіти у густих сутінках набирають темного кольору, королева ночі сповіщає про те, що вона вступає у час свого володарювання. Роман лежить, відвернувшися до глянцевого стовбура баргарону, помережаного горизонтальними тоненькими пасочками.

Ольга бачить його, Роман не повертається, не озивається до неї, хоча, звичайно, чує, що вона проходить повз нього. І вона знає, що він лише вдає, що спить. Дик під тапчаном піднімає голову, веде очима за Ольгою. І місяць між хмарами теж спостерігає за нею і до кімнати пхається через вікно. Вона не затуляє папір, що відійшов від скла, наче місячне сяйво його відсунуло. Нехай зазирає їй в душу, це вже нічого не змінить, бо сталося непоправне. Роман наче й недовго був сьогодні відсутній, але вона встигла бабі Ані памперс поміняти, помити її, перевдягнути. Подумки зробила поправку на обов’язкові перекур та жарти, Роман з Валькою без них не можуть, завжди знайдуть, про що потеревенити… Плюс десять хвилин, скажімо…

Але річ не в тім, що він затримався, а що повернувся якийсь не такий. Стишений. Їхні погляди зустрілися – він очі відвів. Ухопився за роботу, але в його рухах відчувалася розслабленість, сонлива відстороненість. Він ховав обличчя, тримався до Ольги спиною. Суха травинка заплуталась у волоссі на потилиці, і ще дві пристали до футболки між лопатками.

16

Кішка пробігла між ними усіма. Ольга наче защібнулася на всі ґудзики: сухо, коротко перекидалася кількома словами з Романом, Вальку зустрічала прохолодним: чого тобі? Вальку це не надто бентежило, інше заступало їй світ: було невтямки, що це із солдатиком сталося, чого так раптом охолов. Вона ж знала, точно знала, як тепер мало бути: він мав би сам до неї липнути, шукати найменшої можливості побути наодинці. Від такої сліпучої радості, що між ними сяйнула, не відмовляються. А воно чогось усе пішло шкереберть.

Вона до нього і так, і інакше, то один привід вигадає, то інший – Роман відмовчується або робить вигляд, що не розуміє натяків. Вловила момент, притулилася до нього всім тілом: скучила за тобою, усе всередині ниє, так скучила. Піймала його руку, притиснула собі до живота, щоб він долонею відчув через сукню, через шкіру її пульсуюче нетерпіння. Він завмер, наче кам’яний зробився. Слова не сказав, коли вона видихнула йому в обличчя пошепки: не сподобалась я тобі? Обхопив її плечі однією рукою, якусь миттєвість вона чула його серце. Відсторонився – й за роботу, як за рятувальне коло.

Ще раз прийшов Роман до Вальки. Сам прийшов, без жодної вигаданої причини, не знаючи, що робитиме, якщо не буде її на подвір’ї: зайде до хати? Поверне назад? Вона побачила його у вікно, вибігла назустріч, гукнувши комусь у хату через плече: я до Ольги!

Після того вже твердо вирішив поставити крапку у цих похапливо-гарячкових побаченнях, бо був з одною, а думав про іншу. Тоді ще з більшим завзяттям заходився змішувати пісок із цементом, місити розчин, кидати його великою шуфлею на ретельно вирівняний, утрамбований у пісок шар каміння, накритий целофаном. Усе як навчив дід Петро. Той приходив подивитися, як робота просувається. Стояв у дверях, пахкав цигаркою, а тоді до Романа: а ти, хлопче, не промах. Шкода, з мене вже робітник ніякий, а то удвох зробили б тут лялечку. Насамкінець наважився на попередження:

– Ти Ольгу не ображай! Вона дівка хороша, тепер таких не роблять. Я її з пуп’янка знаю… Бо як образиш, не дивися, що я вже добре підтоптаний, у торець ще зарядити зможу.

Ольга не раз ставала з Романом до роботи. Розчин місила, лише меншою лопатою. Обходилися між собою тепер короткими фразами, лише суто у справі. «То що тепер, цемент – на шутер?» Вона не перепитувала, сама здогадувалася: «На щебьонку давай». Немов тривала гра: жодного зайвого слова.

Брат зі своїми наче забули про цього полоненого. Вітьок весь час був деінде, кудись вони їздили, спочатку на старих легковиках, тоді на газиках-уазиках і навіть на джипах, Валька говорила – відтискають десь у бізнесменів, на потреби ДНР. Машин не шкодували, поверталися у село збуджені, скла у вікнах спущені, стволи тримали у руках. Блокпости пересунули дорогою вперед, звідти іноді чулася канонада, часом вибухи наближалися упритул. Люди із села трималися хат, зайвий раз із дому не витикалися. Роботи й раніше не було, а тепер і поготів. Загальний настрій був тягучо-очікувальним. Степанівна казала, озираючись: швидше б уже або туди, або сюди. Хай вже або ті будуть, або ті. Тільки щоб не стріляли…

– Щось чути? – перепитували у тих, хто завжди усе знав.

– Та ніхто ніде нічого! – лунало у відповідь.

Улюблена місцева примовка: ніхто ніде нічого. Іноді Ользі видавалося, що вона може бути девізом їхнього життя.

По телебаченню і далі говорили про фашистів та карателів, Ольга іноді вмикала голосніше, щоб Романові із сусідньої кімнати було чути.

– Нормальних каналів у вас немає? – озивався звідти він.

Часом Ольга боковим зором помічала на собі його погляди, роздивлявся на неї незмигно, без емоцій. Їй робилося моторошно. Моментів відвертості, як раніше, вже не траплялося. Розмови звелися до мінімуму. Із ким він тепер ділив вільні хвилини – так це з бабою Анею. Виводив її на подвір’я, садовив у старе крісло, розпитував про щось. А бабі Ані тільки того й треба – уваги та вільних вух. Вона, на диво, у цих розмовах не зсувалася у свій присмерк. Давно минулий час, яким цікавився Роман, мабуть, і був тим місцем, куди вона при найменшій нагоді ховалася, непомітно зісковзуючи у безпам’ять, наче дитина з дитячої гірки.

– …яка коняча тушонка? Не було такого від союзників. Я пам’ятаю.

Роман тягне шию вбік, щоб не поранитися – голиться, почепивши до гілки баргарона старе дзеркало. Вдивляється у поверхню, попсуту вологою, у своє зображення в облямівці чорних плям по кутах. Одноразовий станок повзе впевнено, залишаючи гладку поверхню, бліду у порівнянні із засмаглим чолом.

Проходячи повз цю парочку, Ольга уповільнює ходу. У баби Ані голос тихий. Слухаючи її, Роман схвально похитує головою, усе чую, мовляв, говоріть. Він бачить Ольгу, не повертаючи голови. Їхні погляди зустрічаються у дзеркалі.

– …Мені після війни було шість років, я все пам’ятаю, – запевняє баба Аня. – Шахтарям на Донбасі продпайки видавали. По картках. Американський лендліз! Тато мій був шахтарем, приносив додому ті консерви з яловичини і свинини… у таких-от великих банках… – Баба випростовує руки з-під ковдри, розводить їх: ось такого розміру. Чекає, поки Роман не подивиться.

Ольга ставить таз із випраною білизною у траву, заправляє неслухняне пасмо волосся за вухо. Вона усе це вперше чує.

– …і у малих банках теж було, – уточнює баба Аня. – Я досі пам’ятаю цей запах. Прикопчене сало… Такими довгими смужками… Батько виймав його з банки, як фокусник витягує з капелюха довгі білі вуха зайця. О-о!.. Ми не зводили з його рук очей… Від того запаху можна було втратити свідомість, – баба сковтує набіглу слину. – У овальних банках була риба. Не велика й не мала, – баба показує долоню, – ось така, одна в одну… І жодної конячої тушонки!

– А я читав, – Роман перевіряє рукою, чи гладко поголив щоку, обертається, він зараз наче Ольжин ровесник, зовсім юний, він губить думку, бо Ольга повернулася до нього обличчям, але швидко підхоплює думку знову: – Читав, що… американці за лендлізом привозили сигарети.

– Було таке, – погоджується баба Аня. – Батько так радів тим сигаретам! Я все добре пам’ятаю. У банках був цукор і цукерки… Білий і чорний шоколад. Печиво, галети… А! – баба хихотить. – Згадала!.. Були такі білі пігулки. Ніхто не знав, що з ними робити. Хтось пояснив, що це для очищення води зі ставків. Ми їх цупили у дорослих, набирали води в бутильок – і туди! Перевіряли, булькатимуть чи ні…