Изменить стиль страницы

Синтія вважала, що мені треба їхати до лікарні, і я не мав сумніву в тому, що мені це справді потрібно. Обидва мої боки дуже боліли, але цей біль пом’якшувався глибоким відчуттям полегкості. Я вирішив, що як тільки відвезу Ґрейс додому, то відразу поїду до Мілфордської лікарні.

Ми мало розмовляли дорогою додому. Я думаю, Синтія і я керувалися одним міркуванням: ми не хотіли розмовляти про те, що трапилось, — не лише сьогодні, а й двадцять п’ять років тому — у присутності Ґрейс. Ґрейс натерпілася досить. Її треба було лише привезти додому.

Але мені вдалося коротко розпитати про те, що сталося. Синтія і Ґрейс приїхали до Вінстеда й зустрілися з Джеремі на паркувальному майданчику Макдоналдса. Він має для них сюрприз, сказав він. Він привіз сюди свою матір. Його слова, звичайно, мали означати, що він привіз Патрисію Бідж.

Він привів приголомшену Синтію до «Імпали», й коли вона та Ґрейс сіли в автомобіль, Ініда наставила пістолет на Ґрейс. Вона сказала, щоб Синтія вела автомобіль до кар’єру, бо інакше вона вб’є Ґрейс. Джеремі їхав за ними в автомобілі Синтії.

Коли вони доїхали до провалля, Джеремі прив’язав Синтію й Ґрейс до передніх сидінь в автомобілі Синтії, готуючи їх до подорожі через край провалля.

Потім приїхали Клейтон і я.

Майже так само коротко я розповів Синтії про те, що довідався сам. Про те, як знайшов її батька в лікарні. Про те, що сталося тієї ночі, коли зникла її родина.

Про поранення Вінса Флемінґа.

Я мав намір, щойно повернуся додому, довідатися про його стан. Я не хотів прийти до школи, побачити там Джейн Скейвуло і сказати їй, що єдиний чоловік, який уперше за багато років поставився до неї по-людському, мертвий.

Стосовно поліції, то я благав Христа, щоб Ведмор повірила всьому тому, що я їй розповім. Я не певен, що сам би в усе це повірив, якби воно насправді не сталося зі мною.

Щось усе-таки досі було не гаразд. Я не міг викинути з пам’яті ту сцену, коли Джеремі стояв наді мною з пістолетом у руці, не в змозі натиснути на спусковий гачок. Чому ж тоді він не знав подібного вагання у випадку з Тес Берман. Або з Дейтоном Ейбеґнелом.

Обох цих людей було вбито холоднокровно.

А що сказав Джеремі своїй матері, коли вона вимагала, щоб він пристрелив мене? «Я ніколи нікого раніше не вбивав».

Атож, саме так він і сказав.

Коли ми знову проїздили через Вінстед, то запитали у Ґрейс, чи не хоче вона чогось поїсти, але вона похитала головою, що не хоче. Вона хотіла додому. Синтія і я обмінялися короткими поглядами. Ґрейс треба буде показати лікарю. Вона пережила травматичний інцидент. Можливо, вона перебуває у стані м’якого шоку. Але незабаром вона заснула й не було ознак, що її мучать кошмари.

Через дві години ми були уже вдома. Коли ми вийшли на вулицю, я побачив автомобіль Рони Ведмор біля нашого дому, припаркований біля узбіччя, а вона сиділа за кермом. Коли вона побачила наш автомобіль, то вийшла зі своєї машини, спостерігаючи зі складеними на грудях руками, як ми наближаємося по під’їзній алеї. Вона вже чекала мене біля машини, коли я відчинив дверці, готова, як я підозрював, засипати мене запитаннями.

Вираз її обличчя пом’якшився, коли вона побачила, як я скривився від болю, коли підвівся з сидіння. Усе тіло мені дико боліло.

— Що сталося з вами? — запитала вона. — Вигляд у вас дуже кепський.

— Саме так я себе почуваю, — сказав я, обережно доторкаючись до однієї зі своїх ран. — Я одержав кілька копняків від Джеремі Слоуна.

— Де він? — запитала Ведмор.

Я усміхнувся сам до себе, відчинив задні дверці, й хоча мені здавалося, що кілька зламаних ребер зараз проткнуть мені шкіру, взяв сонну Ґрейс на руки, щоб віднести її в дім.

— Дай-но її мені, — сказала Синтія, яка вже також вийшла з машини.

— Я донесу, — сказав я, прямуючи до передніх дверей, тоді як Синтія побігла їх відмикати.

Рона Ведмор потяглася за нами в дім.

— Я більше не можу її нести, — заявив я, коли біль став нестерпним.

— Клади на кушетку, — сказала Синтія.

Я примудрився покласти її туди обережно, хоч мені здавалося, що зараз впущу її з рук та, попри струс і балачки, вона не прокинулася. Коли вона була вже на кушетці, Синтія підсунула їй під голову кілька декоративних подушок і вкрила плетеною ковдрою.

Ведмор усе ще чекала, чемно давши нам кілька хвилин для того, щоб ми трохи оговталися. Після того як Синтія підіткнула ковдру під боки Ґрейс, ми всі троє вийшли на кухню.

— Судячи з вашого вигляду, вам треба негайно звернутися до лікаря, — сказала Ведмор.

Я кивнув.

— Де Слоун? — знову запитала вона. — Якщо він на вас напав, ми його заарештуємо.

Я прихилився до прилавка.

— Вам доведеться знову викликати водолазів, — сказав я.

Я розповів їй майже все. Як Вінс виявив, що зі старою газетною вирізкою було щось не так, як це вивело нас на Слоуна й привело до Янґстауна, як я знайшов Клейтона Слоуна в госпіталі, як Джеремі й Ініда заманили Синтію і Ґрейс у пастку.

Як автомобіль перетнув край провалля й полетів на дно кар’єру, забравши з собою Клейтона, Ініду та Джеремі.

Я пропустив лише одну малу частинку, яка ще непокоїла мене, і я не був певен, що вона означає. Хоч у мене й було певне передчуття.

— Нічого собі, — сказала Рона Ведмор. — Це справжня історія.

— Вона таки справжня, — сказав я. — Якби мені треба було її вигадати, то я вигадав би щось набагато ймовірніше.

— Мені треба буде поговорити про це також із Ґрейс, — сказала Ведмор.

— Не тепер, — сказала Синтія. — Їй і без того довелося багато витерпіти. Вона виснажена.

Ведмор мовчки кивнула. Потім сказала:

— Я зроблю кілька дзвінків, домовлюся щодо водолазів, повернуся сюди пізніше, надвечір. — Вона обернулася до мене: — А ви рушайте до Мілфордської лікарні. Можу вас туди підвезти, якщо хочете.

— Дякую, — сказав я. — Я поїду туди трохи згодом, викличу таксі, якщо буде треба.

Ведмор пішла, а Синтія сказала, що йде нагору, трохи привести себе до ладу. Автомобіль Ведмор від’їхав лише хвилину тому, коли я почув, як до будинку наближається інша машина. Я відчинив передні двері, коли Ролі в довгому піджаку, накинутому на синю картату сорочку й сині широкі штани, вже підіймався на ґанок.

— Привіт, Тері! — сказав він.

Я приклав пальця до губів.

— Ґрейс спить, — сказав я.

Я жестом показав йому, щоб він ішов за мною на кухню.

— То ти їх знайшов? — запитав він. — Синтію теж?

Я кивнув, шукаючи в буфеті знеболювальних пігулок. Я знайшов пляшечку з ними, висипав кілька собі на долоню й набрав у склянку холодної води з-під крана.

— Ти здаєшся пораненим, — сказав Ролі. — Деякі люди на все готові, аби тільки домогтися тривалої відпустки.

Я мало не засміявся, але біль був надто сильний, і я вкинув три пігулки собі в рот і запив їх водою.

— Отже, — промовив Ролі. — Отже.

— Атож, — сказав я.

— То ти знайшов її батька? — запитав він. — Ти знайшов Клейтона?

Я кивнув.

— Це дивовижно, — сказав він. — Що ти його знайшов. Що Клейтон досі живий після всіх цих років.

— Справді дивовижно, — підтвердив я.

Я не став пояснювати Ролі, що хоч Клейтон і був живий усі ці роки, але його вже немає на світі.

— Можна тільки дивом дивуватися.

— А ти не хочеш запитати мене про Патрисію? — поцікавився я. — Або про Тода? Тобі не цікаво знати, що сталося з ними?

Очі Ролі затанцювали.

— Звісно, хочу. Тобто я хотів сказати, що вже знаю, що вони мертві, і їхні тіла знайдено в затопленому кар’єрі.

— Так, це правда. Але, схоже, ти вже знаєш, хто їх убив, — сказав я. — А то б запитав би про це.

Погляд Роні спохмурнів.

— Я просто не хочу набридати тобі запитаннями. Минуло лише кілька хвилин відтоді, як ти повернувся додому.

— То ти хотів би знати, як вони померли? Що насправді сталося з ними?

— Безперечно, — сказав він.

— Зачекай хвилину. — Я випив іще один ковток води. Я сподівався, що пігулки скоро знімуть біль. — Ролі, це ти передавав гроші? — запитав я.