— Але їй треба було жити з цим, — сказав я.

— Спочатку вона не мала такого наміру. Почала складатися, щоб їхати в Коннектикут і завершити цю справу. Але я її зупинив.

— Як вам це вдалося?

— Я уклав із нею угоду. Взяв у неї обіцянку. Я сказав їй, що ніколи її не покину, ніколи не зроблю чогось подібного знову, що я ніколи не зроблю спроби увійти в контакт зі своєю дочкою, якщо вона збереже її життя. «Я прошу лише цього, — сказав я їй. — Дозволь їй жити, і я присвячу решту свого життя тому, щоб спокутувати свою провину перед тобою, свою зраду тобі».

— І вона погодилася на ці умови?

— Вельми неохоче. Але, думаю, це завжди допікало їй, як ото свербіж, до якого ти не можеш дотягтися. Незавершена робота. Але тепер її штовхає нагальна необхідність. Знаючи про мій заповіт, знаючи, що, якби я помер раніше, ніж вона встигне вбити Синтію, вона втратить усе.

— І що ви тоді робили? Просто тягли лямку та й годі?

— Я перестав їздити у відрядження. Влаштувався на іншу роботу, заснував свою власну компанію, працював переважно вдома або зовсім недалеко, у Льюїстоні. Ініда ясно дала мені зрозуміти, що я не повинен більше подорожувати. Вона не дозволить, щоб я знову зробив її дурепою. Іноді я думав про те, щоб утекти, повернутися до Мілфорда, зустрітися з Синтією, усе їй розповісти, забрати її до Європи, заховатися там, живучи під іншими іменами. Але я знав, що тільки все зіпсую, неодмінно залишу слід, і її буде вбито. І до того ж не так легко примусити чотирнадцятирічну дитину робити все, що ти хочеш. І тому я залишався з Інідою. Тепер нас об’єднував зв’язок, сильніший, аніж будь-який шлюб у світі. Ми разом скоїли страхітливий злочин. — Він зробив паузу. — Тільки смерть могла розлучити нас.

— А поліція, вони ніколи вас не допитували, ніколи нічого не запідозрили?

— Ніколи. Я все чекав. Перший рік був найгіршим. Мені щохвилини вчувалося, як шарудить колесами автомобіль, під’їжджаючи до нашого дому, і я думав, що то вони. А потім минув другий рік і третій, і я навіть оглянутися не встиг, як їх минуло десять. Якщо кожного дня ви помираєте трохи, то як може життя тривати так довго?

— Мабуть, ви все ж таки подорожували трохи.

— Ні, більше ніколи.

— І ви більше ніколи не приїздили в Коннектикут?

— Я ніколи не ступав ногою в той штат після тієї ночі.

— Тоді як ви передавали гроші Тес? Щоб допомогти їй доглянути Синтію, оплатити її навчання?

Клейтон дивився на мене протягом кількох секунд. Він розповів під час цієї подорожі багато такого, що шокувало мене, але цього разу мені, здається, вперше вдалося здивувати його.

— Від кого ви це чули? — запитав він.

— Тес сказала мені, — відповів я. — Лише недавно.

— Вона не могла сказати вам, що гроші надходили від мене.

— Вона цього й не казала. Вона сказала мені, що одержувала гроші, і, хоч у неї були якісь підозри, проте не знала, хто їх надсилав.

Клейтон не сказав нічого.

— Вони ж були від вас, чи не так? — запитав я. — Ви відкладали трохи грошей для Синтії, приховуючи це від Ініди, як тоді, коли ви влаштували собі другий дім.

— Ініда щось запідозрила. Через кілька років. Вона запросила ревізора, влаштувала перевірку давньої звітності за багато років. Під час цієї ревізії було виявлено порушення. Мені довелося вигадувати історію, я пояснив, що витратив частину грошей, бо програвся в карти. Але вона мені не повірила. Вона пригрозила, що поїде в Коннектикут і вб’є Синтію, що вона повинна була зробити ще багато років тому, якщо я не розповім їй правду. Тож я признався їй, що посилав гроші Тес, щоб допомогти їй оплатити навчання Синтії. Але я дотримав свого слова, сказав я їй. Я ніколи не відкривався їй і, наскільки Синтії відомо, я давно помер.

— Отже, Ініда була люта протягом усіх цих років і на Тес також.

— Вона ненавиділа її за те, що вона брала гроші, які, як вона вважала, належали їй. Цих двох жінок вона ненавиділа більше, аніж будь-кого на світі, й ніколи не зустрічала жодної з них.

— Отже, — сказав я, — ваше твердження про те, що ви більше ніколи не були в Коннектикуті, — брехня.

— Ні, — сказав він. — Це правда.

Кілька хвилин я думав про це, поки ми їхали далі крізь темну ніч.

Розділ сорок шостий

Нарешті я сказав:

— Я знаю, що ви не надсилали гроші Тес поштою. Вона не виймала їх зі своєї поштової скриньки з маркою на них. І ви також не передавали їй гроші через компанію «Федекс». Вона знаходила їх у своєму автомобілі, в конвертах, що були напхані банкнотами, а якось знайшла їх загорнутими у свою вранішню газету.

Клейтон прикинувся, ніби не чує, що я кажу.

— Отже, якщо ви не надсилали їх поштою і не передавали їх самі, — сказав я, — то хтось робив це за вас.

Клейтон залишався незворушним. Він заплющив очі, відкинув голову на підголівник крісла і вдав, ніби спить. Але я не купився на це.

— Я знаю, що ви мене чуєте, — сказав я.

— Я дуже стомлений, — промовив він. — Я звик спати вночі, ви знаєте. Дайте мені спокій, я повинен склепити очі бодай на трохи.

— Я маю до вас ще одне запитання, — сказав я. Очі в нього були заплющені, але я бачив, що губи в нього нервово смикалися. — Розкажіть мені про Коні Ґормлі.

Його очі враз розплющилися, так ніби я кольнув його штрикалом. Клейтон спробував опанувати себе.

— Я не чув цього імені, — мовив він.

— Дозвольте мені допомогти вам, — сказав я. — Вона була з Шейрона, їй було двадцять сім років, вона працювала в закусочній «Пончики Данкіна», і якось одного вечора, двадцять шість років тому, у п’ятницю, вона йшла узбіччям дороги, поблизу від Корнволського мосту, то була Сьома магістраль, і її збила машина. Але то не був смертельний наїзд. Найімовірніше, вона була мертва ще до того, як було інсценізовано цей інцидент. Так ніби хтось хотів, щоб це вважали просто нещасним випадком, а не чимось значно гіршим, розумієте?

Клейтон дивився у вікно, і я не бачив його обличчя.

— То була ще одна з ваших помилок, на зразок списку закупівель і телефонного рахунку, — сказав я. — Ви вирізали ту довшу статтю про вудіння риби, але в куточку залишилося те повідомлення про наїзд і смерть на дорозі. Вам було неважко просто відрізати його, але ви цього не зробили, і я не можу зрозуміти чому.

Ми наближалися до кордону між штатами Нью-Йорк і Массачусетс, прямуючи на схід і чекаючи сонця, яке мало ось-ось викотитися з-за обрію.

— Ви знали її? — запитав я. — Вона була ще однією жінкою, з якою ви познайомилися під час одного зі своїх відряджень?

— Не кажіть дурниць, — промовив Клейтон.

— Може, родичка? З боку Ініди? Коли я назвав це ім’я Синтії, воно нічого не означало для неї.

— Не було причин для того, щоб воно могло щось означати для неї, — спокійно промовив Клейтон.

— Може, то були ви? — запитав я. — Це ви вбили її, потім ударили своєю машиною, затягли труп у придорожній рівчак і там покинули?

— Ні, — сказав він.

— Бо якщо справді було саме так, то для вас настав час підбити підсумки. Ви багато в чому зізналися цієї ночі. Ви жили подвійним життям. Допомагали приховати вбивство вашої дружини й сина. Оберігали жінку, яка, за вашою власною розповіддю, здатна на будь-який злочин і завжди готова його вчинити. Але ви не хочете пояснити мені причини вашого інтересу до смерті жінки на ім’я Коні Ґормлі, й не хочете розповісти мені, як ви передавали гроші для Тес Берман, щоб допомогти їй оплатити навчання Синтії.

Клейтон не сказав нічого.

— Ці події якось стосуються одна одної? — запитав я. — Вони якось пов’язані між собою? Але ви не могли використати цю жінку як кур’єра, що передавав би гроші. Вона загинула за кілька років до того, як ви почали їх передавати.

Клейтон випив трохи води, поставив пляшку назад у тримач для чашки між сидіннями, провів долонями по своїх ногах вище колін.

— А що, як я скажу вам, що це не має значення, — промовив він. — Припустімо, я визнаю, що так, ваші питання цікаві, що існують речі, про які ви ще не знаєте, але у великій схемі подій вони не мають особливого значення?