Що є правда? Що — обман? Шукаючи відповіді на ці запитання, чоловік спочатку читав філософську літературу, потім духовну; згодом зробився фахівцем у тій сфері науки, котра вивчала найтонші реакції мозку, заразом удосконалювався й у багатьох суміжних із нею науках, так чи інак пов’язаними з проблемою правди та брехні. Завдяки своїм старанням йому вдалося добитися чималих результатів. А втім, він метався між поняттями, наче між кутками у грі капмаджа.[20] Одне поняття відсилало його до другого, як і кожна наука — до іншої. Його це не налякало. Хоча він знав, що за цими стараннями — чи перед ними — стоїть повсякденне життя з його обов’язками; вести це життя означало й безперестанку співіснувати з правдолюбством.

Будучи в авангарді тих, що пізнали правдивість, він знав, що його самого напрочуд легко обвести круг пальця. Отож, під час своїх розмов, дій думав про те, як щомиті його можуть ошукати, остерігався, що може й себе самого дурити, буцімто зазираючи правді у вічі, може, збившись на манівці, обманути й інших. Він безперестанку себе контролював. Старався переповідати побачене, уникаючи неправдивих тлумачень або ж красивих перебільшень та гарно підібраних слів; зізнавався в тому, що зробив, не приписував собі того, чого не здійснив.

Чим дужче він поринав у давні манускрипти, звикав ковтати пилюку, перечитуючи книжку за книжкою, аби почерпнути з них древні знання, тим глибше проникав в інший світ, що залишався по ту сторону дослідів над мозком живих тварин, логікою та математикою, мовознавством та опрацюванням даних. Деякі знання здавалися вартими експериментального підтвердження, деякі викликали тільки сміх.

Утім, він надзвичайно довіряв усім авторам, котрі залишили по собі ці письмена, — кожному їхньому слову; то була поверхова, необгрунтована, пісна довіра… Далебі, він міг зрозуміти, чому вчені, які, порівняно з ним, значно обмеженіші у власних діях, вернуть носа від цих знань. Либонь, усім було цікаво складати оповіді. І древнім, і сучасникам. Люди, захоплюючись цими оповідями, вірили їм — натомість сумнівалися в тому, що говорилося, відбувалось у них на очах; з такого погляду суть справи — зовсім в іншому: якщо людина або ж об’єкт не відповідали образам складених оповідей, то оманливими здавалися слова людини — або об’єкта — але не оповіді. Скоріше, таким був кожен. Або ж «зазвичай кожен». Хай там як, а існував покров містичної сили «звичайності». Зрештою, хіба його не вчили, що людям рідко подобається, коли ріжуть правду в очі?

Якби запитали його, то він, мабуть, відповів би, що найбільший у світі правдолюб — море. У цьому проявилася поетичність його натури. Якби ж попросили пояснити, чому море правдолюбне, то йому, либонь, було б важко це зробити. Він не з’ясовував, чи існує якийсь зв’язок між морем та його матір’ю — та дала йому неповні або ж помилкові, якщо не оманливі, знання, хоча сама привчала до правди.

Якось в одному зі стародавніх манускриптів — це була книга тринадцятого сторіччя з описами лікарських рослин — він вичитав, де та проти чого застосовується майстерно зображена тут рослина, на яку натикався й в інших письменах, проте ніколи не натрапляв на жодні відомості про неї. Чоловік аж оторопів.

У його країні цікавилися квітами, любили вирощувати рослини. Якщо хтось нічого не вирощував — бодай того, що цвіло, бодай ні — у глиняному або пластмасовому горщику, та навіть у бляшанці з-під консервів, на нього тицяли пальцем. Тут мали за гарну всяку квітку, всяку рослину, а найпаче любили троянди.

Це була відома річ: навіть нині в селах та містечках вживали безліч знахарських ліків, більшість яких виготовляли з трав — вочевидь, від них не відмовилися за сотні років, бо знали їхню користь. Утім квіти, що вирощувалися з любові, та цілющі трави посідали різні місця в людському серці, хоча в потрібну мить ставали одним цілим.

Чи не найяскравіший тут приклад тюльпана, у якого окремо виділяють квітку, окремо — цибулину? Скажімо, його цибулину вміли садити й вирощувати повсюди, належним чином висушуючи її та розминаючи, змішували з перетертим листям інших рослин, потім використовували як ліки проти свербежу; натомість квітка тюльпана під ворожим тягарем минулого майже забулася, давно перетворилася на невидану, невідому річ.

Як не дивно, але рослина, що описувалася в знахарському манускрипті тринадцятого сторіччя, також мала цибулину.

Ця рослина чомусь звалася альсаламандра, білого — або кремового кольору — яскрава, величезна, з квітками у формі келиха, вона росла на піщаних місцях, на пустинних морських берегах, де її не пожував би ні звір, ні людина. У книжці зазначалося, що її квіти напрочуд гарно пахнуть, але як тільки їх зірвати, зморщуються та розлітаються; висушена ж цибулина, якщо її перетовкти з іншими травами, надзвичайно помічна при свербежах, але до цього добавлялося таке: у листків рослини є одна властивість, що залежить від особливостей середовища, де виросла, вмісту в ґрунті морської солі або його незайманості. Два єдині листочки рослини, мов кинджали, стирчали внизу довгого стебла, на якому трималася квітка — усі, хто зжував обидва, божеволіли. (Оскільки автор тексту доповнював, що ті, хто зжували й третій листок, помирали, розбиті паралічем, це наштовхувало на думку, що очманілі пхали його до рота інстинктивно, аби врятуватися від безумства — але тоді вони мусили в такому стані знайти довкола ще одну квітку, або ж їхнє божевілля минало — з іншого боку, це безумство могло бути таким приємним, що їм кортіло з’їсти третій листок, щоб одержати ще дужчу насолоду. На четвертий, певна річ, часу не залишалося. Утім, чому ці люди бралися жувати другий листок? Книжка тільки натякала на це останніми рядками опису рослини; назвати їх «істотними» було, далебі, важко…) Ті ж, хто пожували один листочок цієї рослини, згідно з манускриптом, більше не могли обманювати.

Прочитавши ті описи, чоловік позбувся сну; мов навіжений, рився в стародавніх бібліотеках; почав листуватися з їхніми директорами. Та більше не зміг довідатися з цієї теми нічого важливого. Тільки в одному фоліанті він знайшов пояснення назви альсаламандра: «У світі здавна існували яскраво-червоні саламандри, що народжувалися та жили у вогні. Оскільки цих саламандр дуже мало, ніхто не вірить в їхнє існування. А ті, хто їх бачили, воліють про це мовчати — їм або не вірять, або вони самі не повірили власним очам. Ще з прадавніх часів ці саламандри журяться, що ніхто не вірить в їхнє існування, і вони вимушені жити тільки в казках. Отож за наказом старійшин свого роду їдять по одному листочкові з цих рослин та всі як одна змінюють колір — обертаються на знайомих нам, звичних саламандр. Мудреці, які відали про те, вирішили, що цій рослині найбільше личитиме назва альсаламандра. Відтоді ця рослина й відома під таким іменем…» (Книгу, з якої він почерпнув ці знання, написали в XI столітті. Вона коротко ознайомлювала з екзотичними рослинами, та й поготів. Директор книгозбірні, у якій зберігався фоліант, зробивши ці письмові витяги, делікатно запитував чоловіка в листі: «Чи можна дізнатися, чому Ви цим цікавитеся?» Відписуючи вдячного листа цьому директорові, вчений добряче натерпівся, поки вичавив із себе якісь нісенітниці на цю тему…)

Все це легко було назвати казкою, але воно спантеличило науковця як реальний факт: червоні саламандри, з’ївши один листочок тієї рослини, долають свою істинну природу й так пристосовують її, щоб люди довідалися правду. Згідно з такою казкою, правда починається з людських очей. Або ж як ставитися до того, що людина, котра з’їла той листок, не могла говорити нічого, окрім правди? Чи й та правда ставала надбанням вигаданих людьми історій?

Чоловік зібрався в подорож, приготувався до пошуків безлюдних піщаних берегів. Залишаючи на своїх учнів та лаборантів всі експерименти з живим мозком живих тварин, наукові полеміки та конференції…

Розвідка мала початися з південних берегів. Оскільки безлюдні побережжя можна було знайти лише зі сторони моря, він найняв двох чоловіків з моторним човном. Ті хвалилися, що вони професійні моряки та знають тамтешні береги як свої п’ять пальців. Учений відверто розповів їм, що та де зібрався шукати. Моряки явно зрозуміли чоловіка, бо не минуло й двох днів, як показали йому три різних береги. Вони були піщані, утім, альсаламандра не росла тут і близько.