Щось знову стисло горло.

Він уже сидів по коліна у воді. Довкола простягалися безкраї, нескінченні, майже непорушні води. Те плесо не сколихнулося, навіть коли сягнуло йому до пояса.

Єдине, що тепер залишилося від острова — його груди, голова. Ненадовго, таким трибом…

1971—1975

10

Мер явно опікувався мною. Рятував у найскрутніших ситуаціях, занедбавши решту фігур, тримав мене в руках та вів у ферзі.

Гравців на полі істотно поменшало. Ми наче зупинилися на півдорозі.

«Зелені» чинили опір, успішно грали далі. Вони були майстерні гравці. Ми з ним переглядалися. Він розпростер руки, так наче розкрив мені обійми, потім, усміхнувшись, стиснув кулаки, затарабанив ними по стегнах.

Я знемагав від спраги. Мабуть, як і всі ми. Але ми не мали права забувати, що боремося за воду. До кінця гри вона не дісталася б жодному з нас.

Все, що мені було відомо про гру, я дізнався від нього. Мій учитель стояв переді мною. Проте він не поділився секретами самої гри. Та була дуже схожа на шахи: і назвами фігур, себто нас, і майже тотожними правилами. Кілька їхніх пунктів нічим не відрізнялися від шахових. Ті пункти міський голова назвав нині вранці. Щоправда, нікого не запитував: хтось уміє грати в шахи чи ні. Зрештою, від «Фіолетових» ніякого вміння й не вимагалося. Я також не наважився все кинути та втекти, заявивши, що не знаю правил шахів, оскільки колись трохи грав у них. Я хотів зіграти з самого початку, відтоді, як зустрів його та почув цю пропозицію.

Те, що гра смертельна, він також приховав. Я міг би свідомо вигадати назву «сад мертвих», знаючи, що в ньому відбувається смертельна гра, але тоді я придумав цю словосполуку, ні про що й не здогадуючись.

Тієї ж миті мені спала в голову ще одна річ. Тут ріс сад не мертвих; найімовірніше, у місті це місце розшукували перед смертю коти, щойно йшли з людських очей якнайдалі здихати; це був Сад мертвих котів.

Ми знову зустрілися очима. Ніби читаючи всі мої думки, він, ледь глумливо посміхнувшись, ствердно кивнув мені головою. Мер досі міркував. Я почав власну гру.

Ти можеш подарувати мені життя, — говорив я про себе.

Так, — кивнув він головою.

Але не хочеш дарувати, бо

Так, я?… кивнула його голова.

Бажаєш знати, що тебе люблять

Так.

Але ти не хочеш, аби тобі зізнавалися в любові. Ти можеш удавити мене в невисловленій любові. Так. Бо… Бо?…

Не знаю. Мабуть… Ти боїшся. Так.

Я припинив гру. Мені обридло.

Та не припинив він.

Казав: чекаю, так…

Перестань, — кивнув я головою. Мер закашляв. Я був заворушився. Знову завмер.

Навіть не глянув на кота, що підповз до моїх ніг перед тим, як повернутися за дерева. Кіт зник. Голодний; либонь, виснажений. Досі відбув на той світ. Сконав у цьому саду.

Мер забувся про мене. Хоча я, дрібний пішак,

тепер захищав нижчих,

хоча я, дрібний пішак, думав лише про сан ферзя. До нього неодмінно…

Але… Гра завершилася. Завершилася через мене. Вистачало єдиного мого ходу — і все. «Неодмінно» вже втратило сенс. Хоч я й був поганим гравцем, але добре бачив хід, який випадав мені. Крім того, утілити моє бажання було непросто.

Гравці на полі знову заворушилися. Як, куди? — я не знав нічого. Знав тільки, що черга надійшла до мене.

Всі застигли в очікуванні. Я ждав указівки мера. Певна річ, той не міг вимовити нічого іншого. Напружившись, мов тятива, я приготувався до свого ходу. Один хід — і я обертався на ферзя; услід за цим королева «Зелених» хоч-не-хоч потрапляла до мене…

Мер мовчки міркував. Аж раптом уперше, уп'явшись у мене зеленими очима, заперечно похитав головою: «Ні».

Чому «ні»?

Лише подумати.

Виставитися на сміх після того, як дійшов до цього кола… Звісно, ти не хочеш, аби тебе полонили… Ні. Але…

Тепер він хотів розмовляти. Він перестав гнути кирпу, зверхньо поглядаючи, глумитися з мене, він хотів розмовляти.

Як він дивним чином читав мої думки, так і я мусив подумки розуміти його. Зі мною прагнув домовитися член команди «Зелених», не «Фіолетових». Я мусив докласти всіх зусиль, аби зрозуміти його

Ні, — говорив він. — Ти неправильно гадаєш.

Я раптом опанував себе. Він водив мене за ніс. Передбачаючи мої дії, намагався запобігти їм. Тієї миті ми стали ворогами.

Чи ми досі ніколи не були друзями? Ніколи не трималися пліч-о-пліч?

Він заворожив мене ще під час нашої першої зустрічі. Але чи я зблизив

Полишати думки не хотілося. Я навіть перестав позирати на нього, краєм ока спостерігав за вустами мера. Той уже розтулив їх, щоб оголосити рішення.

Я не став чекати. Зробив розмашистий крок. Із тисяч людських грудей, мов із ковальських міхів, вирвався один важкий звук.

Щойно гул стих, я почув його голос: «Мат». Я рухнув додолу там, де і стояв. Навішане на мене залізо забряжчало — аж здригнулося небо.

Казка десята

Альсаламандра[19]

Обернувшись спиною до завішаного вікна, він стояв навпроти них. Хоча кімната потопала в напівмороці, малий міг чітко розгледіти й обличчя мами, і — її подруги. На обличчі матері проступав здивовано-роздратований вираз. Він ще такого не бачив. Щодо її подруги, то та й дивувалася, і всміхалася. Обидві дивилися на нього.

Підводячи за потреби голову, щоб глянути на людей, він завжди знаходив у їхніх обличчях щось незвичне. Натомість обличчя вуличних перехожих, коли кидав на них оком, здавалися рутинними; наче сонні, — міркував він про себе. У них лише очі були розплющені, та роти — переважно — стулені. Від цього порівняння він одразу відмовлявся.

«Тепер я зобов’язана принести й показати, — промовила мама. — Інакше тітка Рефикам гадатиме, що брешу». Він анічого не міг уторопати. Мама пішла, повернулася зі своїми улюбленими блакитними черевичками в руках. «Ну от, — глянула на матір тітка Рефикам і заторохкотіла далі: — Це ж не чоботи, хіба я не мала рації? Дитиночко, на таке кажуть напівчобітки». Мама напосілася на нього вслід за нею: «Ясно? Щоб більше не казав на чорне біле та не називав правди брехнею — не заводь розмов про те, у чому ні бельмеса не тямиш. Щоб ти мені ніколи не брехав!»

Брехати — погано. Брехати заборонялося. Його виховували, привчаючи зізнаватися, коли щось розбив чи зламав, але водночас і прищеплювали, що негоже вибовкувати кожну думку. По суті, він ще змалку став відчувати грань між правдою, яку слід говорити, і про яку — краще змовчати; хоча, довідавшись із роками, що йому недостатньо цього відчуття, він заледве й не втратив надію чітко провести цю межу в майбутньому.

Йому було шістнадцять років. Якогось дня він узявся за бритву; кажучи, що хоче побачити себе, яким є — хай волосся не спотворює його… Потім юнак збагнув, що хоч із волоссям, хоч без, а завжди залишається самим собою й таким бачить своє відображення у дзеркалі. Проте всі інші, хто на нього дивився, бачили двох різних людей, не зовсім схожих один на одного; це також суперечило істині. Він поклав цьому край. Раз на два тижні ходив у цирульню, аби бути схожим між собою поголеним та бородатим.