• 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • »

Таким чином сутність поезії втягнуто у орбіту законів божественних знаків і голосу народу, які то сходяться, то розходяться. Сам поет стоїть посередині — між Богами й народом. Його викинуто — викинуто у це “між”, між Богами й людьми. І лише тут уперше вирішується проблема, ким є людина і у якому ґрунті проростає коріння її існування. “..Людина все ж мешкає поетично на цій Землі”.

Невтомно й дедалі наполегливіше, не звертаючи уваги на багатство образів, що напирають на нього, дедалі глибше Гельдерлін проривався у своїй поезії у це “між”. Саме тому ми й говоримо, що він є поетом поетів.

Тож чи можна наполягати на тому, що Гельдерлін заплутався у пустопорожньому й упередженому самозамилуванні, бо розірвав пуповину, яка пов’язувала його з повнотою життя? Чи не слід би визнати, що високий лет його поезії підносить думку цього поета до основ і самої серцевини буття? Адже це про себе він пише у пізньому вірші “В коханому блакиті розквіта…”, хоч мова йде про Едіпа:

Напевно, у царя Едіпа
на одне око забагато.

Гельдерлін поетично втілив сутність поезії — але не як дійсне для всіх часів поняття. Ця сутність поезії закорінена у своєму часі. Однак вона не пристосовується до свого часу, як до чогось уже існуючого. Знову у-становлюючи сутність поезії, Гельдерлін тим самим окреслює новий час. Це є час Богів, що втекли, і Бога, що надходить. Це голос біди, йому притаманна двояка відсутність, двояке “не”: вже-не-Богів, що відходять, і ще-не-Бога, що надходить.

Сутність поезії, яку у-становлює Гельдерлін, найвищою мірою історична, бо заздалегідь окреслює певну епоху історії. А як історична, вона є єдиною істотною сутністю.

Це нещасливий час, тому так надмірно багатий його поет. Настільки багатий, що часто, згадуючи тих, що були, і чекаючи на Того, Хто прийде, хоче лише завмерти й заснути у цій ілюзорній порожнечі. Проте він не піддається, животіє у нікчемності цієї ночі. Так, залишаючись самим собою, зовсім самотній на життєвому шляху, поет здобуває для свого народу істину — сам за всіх, і тому здобуває істотно. Це віщує сьома строфа елегії “Хліб і вино”. У ній поет мовить про те, що мислитель міг би лише тлумачити:

Запізно ми, приятелю, приходимо. Хоч Боги живуть,
Та живуть вони у нас над головами, у іншому світі.
Там їх могуття безмежне, вони майже не зважають,
Чи живі ми, — отак шанують нас мешканці неба.
Оскільки ж ми нездатні збагнути тонку їх природу,
То лиш деколи, із зусиллям, знести їхню повню ми здатні,
І все життя є сном про це. Але таке блукання часом
Допомагає, як дрімота, біда чи ніч, додаючи сили,
Поки у бронзових колисках не виростуть богатирі,
Що мають серця, як у давнину, і силою рівні лише Богам.
У громах вони на світ виходять. Мені серед цього здається
Не раз, що краще б спати, ніж отак, на самоті,
Чекати. І я не знаю, що говорити, що чинити,
Не знаю, навіщо існуємо ми, поети, у цей безплідний час?
Але ти кажеш, що ми — немов жерці лози винної,
Яка тягнеться з краю у край у мороці ночі.